– Тепер треба знайти твого дядька, – сказав Лікар, – це наступне завдання після того, як ми взнали, що його не кинули в море.
Тоді Чап-Чап знову підійшла до нього й прошепотіла:
– Попросіть орлів, щоб пошукали цього чоловіка. Жодна жива істота не може бачити краще, ніж орел. Коли вони піднімаються в небо на цілі милі, то легко можуть порахувати мурашок, що повзають по землі. Попросіть орлів.
Тож Лікар послав одну з ластівок, щоб вона покликала кількох орлів.
І вже за годину маленька пташка повернулася із шістьма різними видами орлів – з чорним Орлом-Яйцеїдом, Білоголовим Орланом, Орланом Африканським, Беркутом, Орлом-Грифом та Орланом-Білохвостом. Кожен із них був удвічі вищий за хлопчика. І вони вишикувалися на борту корабля, як лава широкоплечих воїнів, суворі, непорушні, дужі, а їхні великі блискучі чорні очі стріляли поглядами й туди, й сюди, і навсібіч.
Чав-Чав злякався їх і заховався за бочкою. Він твердив, що почувається так, наче ці жахливі очі дивляться прямо всередину нього, аби побачити, а що ж він украв на обід.
І Лікар звернувся до орлів:
– Пропала людина – рудоволосий рибалка із зображенням якоря на руці. Ви не були б такі ласкаві спробувати знайти його для нас? Цей хлопчина це його небіж.
Орли не стали багато балакати. Усе, що вони промовили у відповідь своїми хриплими голосами, було:
– Можете бути певні, для Джона Дуліттла ми зробимо все, що в наших силах.
Вони полетіли геть, а Чав-Чав вибрався з-за своєї бочки подивитися, як вони відлітають. Орли здіймалися вгору і вгору, дедалі вище, і вище, і вище. А потім, коли Лікар вже ледве міг їх бачити, їхня компанія розділилася, і кожен полинув у свій бік – на північ, схід, південь і захід, і виглядали вони, як крихітні зернинки чорного піску, що розповзаються по широкому блакитному небу.
– Ой боже ж мій! – проказав Чав-Чав приглушеним голосом. – Яка висотища! І як вони тільки не обпалять собі пір’я так близько до сонця!
Їх не було дуже довго. А коли вони прилетіли, була вже майже ніч.
Й орли відзвітували Лікареві:
– Ми обшукали всі моря, і всі країни, і всі острови, і всі села у цій половині світу. Але нам не вдалося його знайти. На головній вулиці Гібралтару ми помітили три руді волосини, які були на візку перед дверима пекарні. Але це не були волосини з голови людини, вони були з шуби. Ніде, ні на суші, ні на воді ми не побачили жодних слідів дядька цього хлопчика. А якщо вже ми його не побачили, то це значить, що його не можна побачити… Для Джона Дуліттла ми зробили все, що змогли.
Потім шість великих птахів змахнули своїми широкими крилами і полетіли назад до своїх домівок десь серед гір та скель.
– Ну, – заговорила першою Чап-Чап, як вони зникли з виду, – і що нам тепер робити? Хлопчикового дядька треба знайти – тут двох думок бути не може. Парубійко ще не такий дорослий, щоб самотужки дати собі раду в цьому світі. Хлопчики не такі, як каченята, Про них мусиш піклуватися, аж поки вони добряче не підростуть… Я б хотіла, щоб зараз Чі-Чі був тут. Він би швидко відшукав того чоловіка. Добрий старий Чі-Чі! Як-то там йому ведеться?!
– Якби тільки з нами була Полінезія, – пропищав білий мишак, – вона б хутко що-небудь вигадала. Пригадуєте, як вона витягла нас усіх із в’язниці? Боже, ну й розумна ж вона була!
– Я особисто не дуже високої думки про цю компашку орлів, – зауважив Джип. – Вони просто чваняться. Можливо, у них дуже гострий зір і все таке, але коли ти просиш у них знайти людину, вони цього неспроможні зробити, і в них ще вистачає нахабства припхатися і заявити, що цього не може зробити ніхто інший. Вони просто чваняться – як ота колі в Паддлбі. І ще дуже я сумніваюся в отих дельфінах-пліткарях. Усе, що вони змогли нам розповісти, це що чоловіка немає в морі. Але ж нам не треба знати, де його нема, нам треба знати, де він є.
– Ой, чого це ти розбалакався, – докинув уїдливо Чав-Чав. – Говорити легко, зате не так просто знайти людину, якщо вистежувати її доводиться по цілому світу. Можливо, волосся рибака посивіло через хвилювання за хлопця, і саме тому орли не знайшли його. Ти ж усього не знаєш. Ти тільки просторікуєш. А нічого не робиш, щоб допомогти. Ти здатен відшукати хлопчикового дядька не більше, ніж були здатні орли, у тебе б теж нічого не вийшло.
– Це в мене не вийшло б? – скипів собака. – Та що ти знаєш, ти дурний кусню гарячого бекону! Я ще й не починав намагатися! Стривай, ти ще в мене побачиш!
І тоді Джип пішов до лікаря й сказав:
– Запитайте в хлопця, чи нема в нього в кишенях чогось, що належало його дядькові. Дуже вас прошу!
Лікар спитав, і хлопчик показав їм золоту каблучку, яку носив на мотузочку на своїй шиї, оскільки на палець вона йому була завелика. Він пояснив, що дядько дав йому каблучку, як вони побачили, що наближаються пірати.
Джип понюхав каблучку й покрутив головою:
– Це не годиться. Спитайте в нього, чи є ще щось, що належало його дядькові.
Тоді хлопець дістав із кишені велику червону носову хустку й сказав: – Це теж дядькове.
Не встиг він його витягти, як Джип загорлав:
– Тютюн, їй богу, нюхальний тютюн «Чорний реп’ях»! Хіба ви не відчуваєте запаху? Його дядько нюхав тютюн – спитайте в нього, Лікарю!
Лікар запитав у хлопця знову, і той підтвердив:
– Так. Мій дядько постійно нюхав тютюн.
– Чудово! – зрадів Джип. – Вважайте, що чоловіка вже знайдено. Це буде так же просто, як поцупити молоко з кухні. Ходімо вгору на палубу, подивімося, з якого боку дме вітер.
– Але ж уже темно, – засумнівався Лікар. – Ти ж не зможеш знайти його в темряві!
– Мені не потрібне ніяке світло, щоб шукати чоловіка, який пахне тютюном «Чорний реп’ях», – запевнив Джип, вибираючись по сходах. – Як би у нього був якийсь нечутний запах, як у струни чи гарячої води, то все було б не так просто. Але нюхальний тютюн! Та це раз плюнути!
– А хіба гаряча вода має запах? – запитав Лікар.
– Звісно ж, має, – відповів Джип. – Гаряча вода пахне зовсім не так, як холодна. А от тепла вода, а також лід – от їх справді складно унюхати. Якось я вистежував одного чоловіка аж десять миль серед темної ночі за запахом гарячої води, яку він використав для гоління, – у бідолахи не було мила… Так, погляньмо, звідкіля дує вітер. Вітер дуже важливий для нюхання на великі відстані. Він не повинен бути занадто поривчастим, і, зрозуміло, він має дути в правильному напрямку. Привітний, стабільний, вологий бриз – це найкраще з усього… Ага! Цей вітер дме з півночі.
Після цього Джип подався на ніс корабля й став нюхати вітер, бурмочучи щось сам собі:
– Дьоготь; іспанська цибуля; керосин; мокрі плащі; подрібнене лаврове листя; гума горить; мереживні штори перуть… Ні, я помилився, мереживні штори розвішують сушитися; і лисиці – їх сотні… дитинчата і…
– Ти справді чуєш запахи усіх цих різних речей в одному вітрі? – поцікавився Лікар.
– А чого ж, можу! – відгукнувся Джип. – І це лише кілька з легких запахів – вони сильні. Кожний дворняга може відчути їх, якщо добре зосередиться. Почекайте, і я назву вам деякі зі складніших ароматів, які долинають із цим вітром, – кілька справді вишуканих.
І тоді пес заплющив щільно очі, підняв свого носа прямо вгору в повітря і почав глибоко вдихати з напіввідкритим ротом.
Тривалий час він нічого не казав. Стояв непорушно, мов кам’яний. Здавалося, він навіть не дихає. А потім нарешті він заговорив, і це звучало майже так, наче він співав, печально й крізь сон:
– Цегла, – прошепотів він дуже тихо, – жовта стара цегла, що кришиться від віку у садовому мурі; солодке дихання молодих корівок, що забрели в гірський потік; свинцева покрівля голубника чи, може, зерносховища – й полуденне сонце на ній; чорні дитячі рукавички лежать у шухляді стола з горіхового дерева; запилений шлях з поїлкою для коней під сикоморами; крихітні грибочки пробиваються крізь напівзогниле листя і… і… і…
– А пастернак є? – запитав Чав-Чав.
– Ні, – відрізав Джип. – Ти завжди думаєш, що б його з’їсти. Ніякого пастернаку в будь-якому разі. І ніякого нюхального тютюну. Скільки завгодно люльок і сигарет, і кілька сигар. Але нюхального нема. Нам доведеться чекати, поки вітер зміниться на південний.
– Так, це нікудишній вітер, – хмикнув Чав-Чав. – Я думаю, ти нас дуриш, Джипе. Хто коли чув, щоб людину знайшли посеред океану тільки за запахом! Я кажу, ти не можеш цього зробити.
– Дивися, – загарчав Джип, починаючи злитися по-справжньому. – Іще трохи, і я тобі покусаю рило! Ти не думай, що через те, що Лікар не дозволить нам всипати тобі так, як ти заслужив, ти можеш нахабніти, як тобі заманеться!
– Припиніть сваритися! – втрутився Лікар. – Припиніть негайно! Життя занадто коротке. Скажи мені, Джипе, як ти гадаєш, звідки долинають ці запахи?
– З Девону й Вельсу – більшість із них, – відповів Джип. – Вітер іде з того напрямку.
– Так, так! – проказав задумливо Лікар. – Ти знаєш, це справді феноменально, справді. Я повинен занотувати все це в моєму новому записникові. Я собі гадаю, а чи не міг би ти мене натренувати так добре нюхати, як… Але ні, очевидно, мені краще бути таким, яким я є. «Що занадто – не здорово», як то кажуть. Ходімо вечеряти. Я досить-таки зголоднів.
– І я також, – підхопив Чав-Чав.
