Сокиру знайшли миттєво. І Лікар швидко вирубав у дверях досить велику дірку, щоб можна було пролізти всередину. Спочатку він узагалі не міг нічого побачити, так там було темно. Тоді запалив сірника.
Кімната була зовсім маленька, без вікон, з низькою стелею. З меблів тут був лиш один невеликий стільчик. Попід стінами по всій кімнаті стояли бочки, закріплені знизу, так щоб вони не поперекидалися від хитавиці, а над бочками висіли на дерев’яних кілочках олов’яні глечики усіляких розмірів. Скрізь панував міцний дух алкоголю. А посередині на підлозі сидів маленький хлопчик приблизно восьми років і гірко плакав.
– Б’юся об заклад, ми потрапили до піратського винного льоху! – проказав Джип пошепки.
– Боже, – пробурмотів Чав-Чав, – від запаху паморочиться в голові.
Маленький хлопчик, схоже, добряче злякався, побачивши, що перед ним стоїть чоловік, а через дірку, прорубану в дверях, зазирає зграя тварин. Але щойно він подивився на обличчя Джона Дуліттла, освітлене вогником сірника, то припинив плакати й підвівся.
– Ви ж не один із піратів, правда ж? – запитав він.
А коли Лікар закинув голову назад і засміявся голосно й довго, маленький хлопчик теж усміхнувся, підійшов до нього й узяв за руку.
– Ви смієтеся як друг, – промовив він, – не як пірат. Скажіть мені, будь ласка, а де мій дядько?
– Боюся, я не знаю, – відповів Лікар. – Коли ти бачив його востаннє?
– Позавчора, – сказав хлопець, – я й мій дядько вийшли на нашому маленькому човні рибалити в море, і тут на нас напали пірати й захопили в полон.
Вони потопили нашого рибальського човника, а нас забрали на цей корабель. Вони сказали дядькові, що хочуть, аби він теж став піратом, як і вони, бо він дуже вправно міг управляти вітрильниками за будь-якої погоди. Але дядько відповів, що не хоче бути піратом, бо вбивати людей і грабувати – таке робити порядному рибалці не годиться. Тоді їхній ватажок, Бен Алі, страшенно розлютився, і заскрипів зубами, і пригрозив, що вони викинуть мого дядька в море, якщо той не буде робити, що вони кажуть. Мене вони відправили вниз усередину корабля, і я чув шум бійки на палубі. А коли вони дозволили мені піднятися туди наступного дня, то дядька я ніде не знайшов. Я питав у піратів, де він, але вони не хотіли мені відповідати. Я дуже боюся, що вони кинули його в море й утопили.
І хлопчик знову почав плакати.
– Так, ану зажди хвилинку, – почав утішати його Лікар. – Не плач. Ходімо вип’ємо чаю в їдальні і все обговоримо. Може бути, що твій дядько живий-здоровий. Ти ж не знаєш напевне, що його утопили, правда ж? А це вже щось. Можливо, нам удасться його відшукати. Але спочатку ми підемо й поп’ємо чаю із суничним варенням, а потім подивимося, що тут можна зробити.
Усі тварини стояли навколо і слухали з великим інтересом. А коли вони перейшли до їдальні й стали чаювати, Чап-Чап підійшла ззаду до Лікаревого стільця й прошепотіла:
– Запитайте дельфінів, чи дядько хлопчика потонув, вони мають знати.
– Добре, – погодився Лікар, беручи собі другу скибку хліба, намазану варенням.
– Що це за такі смішні цмокаючі звуки ви робите своїм язиком? – запитав хлопчик.
– А, це я просто сказав кілька слів качиною мовою, – пояснив Лікар. – Це Чап-Чап, одна з моїх улюблениць.
– Я ніколи навіть і не знав, що в качок є мова, – здивувався хлопчик. – А усі ці решта звірів, вони теж ваші улюбленці? А це що за чудернацька істота з двома головами?
– Тихше! – шепнув Лікар. – Це тягништовхай. Не треба, щоб він побачив, що ми говоримо про нього, він відразу ж страшенно ніяковіє… Розкажи мені, як це трапилося, що тебе замкнули в тій маленькій комірчині?
– Пірати зачинили мене там, коли збиралися покинути цей корабель, щоб іти грабувати інший корабель. Коли я почув, що хтось рубає двері, я не знав, хто б це міг бути. Я страх як зрадів, коли це виявилися ви. Ви справді гадаєте, що зможете відшукати мого дядька?
– Ну, ми докладемо для цього всіх зусиль, – пообіцяв Лікар. – А тепер опиши, яким був твій дядько на вигляд?
– У нього було руде волосся, – відповів хлопчик, – дуже руде, а на руці був витатуйований якір. Він був сильним чоловіком, добрим дядечком і найкращим моряком у Південній Атлантиці. Його рибальський човен називався «Відважна Саллі», це шлюп-кутер.
– А що це шлюпкупер? – прошепотів Чав-Чав до Джипа.
– Цить! Це різновид судна, який був у того чоловіка, – дав відповідь Джип. – Будь мені тихо, зрозумів?
– А-а-а, – розчаровано потягнув підсвинок, – і це все? А я гадав, це якийсь напій.
А Лікар тоді залишив хлопчика гратися з тваринами у їдальні й піднявся на палубу подивитися, чи не пропливають десь поряд дельфіни.
І скоро побачив цілу зграю, яка витанцьовувала й вистрибувала на хвилях на шляху до Бразилії.
Коли вони помітили Лікаря, що сперся на борт свого корабля, то підпливли ближче, аби довідатися, як у нього справи.
І Лікар запитав у них, чи не траплявся їм такий чоловік із рудим волоссям і татуюванням якоря на руці.
– Ви маєте на увазі господаря «Відважної Саллі»? – уточнили дельфіни.
– Так, – підтвердив Лікар, – це він. Він не потонув?
– Його рибальський шлюп потопили, – повідомили дельфіни, – бо ми бачили, як він лежить на дні моря. Але всередині його нікого не було, ми все обшукали.
– Його маленький небіж з нами на кораблі, – сказав Лікар. – І він страшно боїться, що пірати викинули його дядька в море. Ви б не були такі ласкаві перевірити для мене напевне, потонув він чи ні?
– О ні, він не потонув, – запевнили дельфіни. – Якби це було так, то ми б почули про це від глибоководних крабів. Ми знаємо всі морські новини. Молюски й ракоподібні називають нас «океанськими пліткарями».
Ні, передайте хлопчикові: нам шкода, що ми не знаємо, де його дядько, але він точно не потонув у морі.
Тож Лікар побіг униз із такою звісткою і розповів її племінникові, який заплескав у долоні з радості. А тягништовхай посадив собі хлопчика на спину і покатав його навколо стола в їдальні, а всі решта звірів ішли за ними і били ложками в кришки від блюд, вдаючи, що це в них такий парад.