Подякувавши ще раз акулам за їхню доброту, Лікар і його улюбленці вирушили знову у свою подорож додому, цього разу на швидкому судні з червоними вітрилами.
Коли вони вже вийшли у відкрите море, всі звірі спустилися по сходах, щоб побачити, як виглядає всередині їхній новий корабель, а Лікар тим часом, спершись на борт корми, з люлькою в роті, спостерігав, як поступово розчиняються Канарські острови в синьому присмерку вечора.
Він стояв і думав, як там дають собі раду мавпи і як виглядатиме його сад, коли він повернеться до Паддлбі, аж раптом знизу по сходах перевальцем піднялася Чап-Чап, уся усміхнена і з купою новин.
– Лікарю! – закричала вона. – Цей піратський корабель просто фантастичний – абсолютно. Ліжка внизу застелені світло-жовтим шовком, із сотнями великих подушок і маленьких подушечок; на підлогах товсті й м’які килими; блюда зроблені зі срібла; і повно усякої всячини, щоб їсти та пити – самі смаколики; а комора – ну, це не комора, а ціла крамниця, інакше й не скажеш. Ви в своєму житті точно не бачили нічого подібного! Тільки уявіть, у них, у цих хлопців, у запасах п’ять різних сортів сардин! Підіть погляньте… Ой, а ще ми знайшли маленьку кімнатку внизу, замкнуту на замок, і нам усім страшно кортить відчинити її й поглянути, що ж там усередині. Джип каже, що саме там пірати зберігали свої скарби. Але ми не можемо відімкнути двері. Спустіться й подивіться, чи можна щось зробити.
Тож Лікар пішов униз і пересвідчився, що це справді був розкішний корабель. Він застав усіх звірів скупченими перед дверима, вони всі гомоніли одночасно, намагаючись відгадати, що ж там усередині. Лікар повернув ручку, але двері не відчинилися. Усі кинулися шукати ключа; вони зазирали під матики, заглядали під килими, нишпорили в шафах, комодах та шухлядах, у скринях і ящиках у корабельній їдальні – вони шукали всюди.
Поки вони цим займалися, то знайшли безліч нових і чудових речей, які пірати скоріш за все украли з інших суден: кашемірові шалі, тонкі як павутинка; банки з вишуканим тютюном з Ямайки; різні шкатулки зі слонової кістки, повні індійського чаю; старовинну скрипку з порваною струною і з картинкою на нижній деці; набір великих шахових фігур, вирізьблених з коралів та бурштину; ціпок, усередині якого була схована шпага, яку вивільняють, потягнувши за руків’я; шість келихів для вина, оздоблених бірюзою й зі срібними вінцями, і красиву велику цукорницю, зроблену з перламутру.
Проте ніде на всьому кораблі їм так і не вдалося знайти ключа, який підходив би до того замка.
Отож вони знову усі зібралися коло дверей, а Джип поглянув у ключову шпарину. Але щось стояло з того боку і загороджувало погляд, так що він не зміг нічого розгледіти.
І поки вони отак стояли навкруги й гадали, що ж їм робити, їх раптом перервав пугач Пу-Гу:
– Ось цитьте! Послухайте! Я думаю, там усередині хтось є!
Вони всі стихли на мить. Потім тишу порушив Лікар:
– Ти, либонь, помиляєшся, Пу-Гу. Я нічого не чую.
– Я певен цього, – наполягав пугач. – Тс! Ось ізнову. Ви хіба не чуєте?
– Ні, я не чую, – сказав Лікар. – І що це за звук?
– Я чую шум, як хтось засовує руку в кишеню, – відповів пугач.
– Але ж від цього взагалі навряд чи буває шум, – засумнівався Лікар. – Ти б не зміг розчути це тут.
– Даруйте, але можу, – запевнив Пу-Гу. – Я ж кажу вам, з того боку дверей хтось є і він поклав руку в кишеню. Майже все спричинює якийсь шум, тільки треба мати достатньо гострий слух, щоб його вловити. Кажани чують крота, який повзе по своєму тунелю під землею, і тому думають, що вони гарні слухачі. Але ми, пугачі й сови, здатні визначити, якого кольору кошеня, тільки по звуку його моргання. І це все в темноті й використовуючи лише одне вухо!
– Ти диви! – здивувався Лікар. – Ти мене вразив. Це дуже цікаво… Послухай-но ще і скажи, що він робить тепер.
– Я ще не певен, – зауважив Пу-Гу, – чи це взагалі чоловік. Може, це й жінка. Підніміть мене й дайте послухати через шпарину для ключа, і я вам скоро все доповім.
Лікар підняв пугача й підніс його до замка в дверях.
Через хвилинку Пу-Гу повідомив:
– Зараз він витирає собі обличчя лівою рукою. Це невелика рука й невелике обличчя. Це могла б бути жінка… Ні. Тепер він відкидає волосся назад з лоба. Він точно чоловічої статі.
– Жінки часом також це роблять, – нагадав Лікар.
– Це правда, – погодився пугач. – Однак коли вони так роблять, їхнє довге волосся дає зовсім інший звук… Цить! Та чи може ця невгамовна свиня посидіти спокійно! А тепер усі затамували подих на хвилину, так щоб я міг добре слухати. Це дуже нелегко, те, що я роблю зараз, а ці прокляті двері такі товсті! Тс! Усім бути тихо – заплющте очі й не дихайте.
Пу-Гу притулився до дверей і знову став услухатися, дуже уважно й довго.
Нарешті він поглянув Лікареві в очі й сказав:
– Людина, яка там сидить, нещасна. Вона плаче. Вона намагається не ридати вголос і не схлипувати, щоб ми не узнали, що вона плаче. Проте я чув, зовсім виразно, звук сльози, що впала на її рукав.
– А звідки ти знаєш, що це була не крапля води, що крапнула на нього зі стелі, – поцікавився Чав-Чав.
– Пхе! Яке невігластво! – чмихнув Пу-Гу. – Крапля води, якби вона впала зі стелі, наробила б у десять разів більше шуму!
– Гаразд, – припинив суперечку Лікар, – але якщо там нещасна людина, ми повинні увійти всередину й подивитися, що з нею коїться. Знайдіть мені сокиру, і я прорубаю ці двері.