Одного понеділка пополудні, вже наприкінці квітня батько попросив мене віднести черевики, які він відремонтував, в один дім на тому кінці міста. Це були черевики полковника Белловса, надзвичайно своєрідної особи.
Я знайшов будинок і подзвонив у дзвоник на вхідних дверях.
Полковник прочинив їх, висунув своє озлоблене лице й прогарчав: – Обійди й зайди через задній вхід для обслуги! – А потім захряснув двері.
Мені хотілося закинути його черевики прямо на клумбу з квітами. Але я подумав, що батько може розсердитися, і тому не зробив цього. Я пішов до заднього входу, а там мене зустріла полковникова дружина й узяла черевики. Це була сором’язлива маленька жіночка, а руки в неї були всі в борошні, так наче вона саме пекла хліб. Здавалося, що вона страшенно боїться свого чоловіка, якого я все ще міг чути, як він тупцяє десь усередині дому й обурено бурчить, бо я, бачте, посмів подзвонити в головні двері. Тоді вона пошепки спитала мене, чи не хотів би я булочку й кухлик молока.
– Так, із задоволенням, – відповів я.
З’ївши булочку й випивши молоко, я подякував полковниковій жінці й подався додому. А потім подумав, що перед тим, як повертатися, варто піти подивитися, чи ще не приїхав Лікар. Я вже раз був біля його будинку вранці. Але вирішив, що краще ще раз піти й перевірити. Моїй білці не ставало анітрохи краще, і я вже почав серйозно непокоїтися за неї.
Отож я звернув на Оксенторпську дорогу й попрямував до Лікаревого будинку. По дорозі я помітив, що небо захмарилося, й схоже було, що збирається на дощ.
Я піднявся до воріт, і вони виявилися все так само замкнутими. Я почувався вельми розчаровано, адже приходив сюди щодня вже цілий тиждень. Пес Джип підійшов до воріт і помахав хвостом, як завжди, а потім сів і став пильно дивитися на мене, аби я не зайшов усередину.
Мене охопив страх, що моя білка помре ще перед тим, як Лікар повернеться. Пригнічений, я розвернувся й пішов униз по сходах, вийшов на дорогу й почвалав додому. Я подумав, чи не надійшов уже час вечеряти. Звісно ж, у мене не було власного годинника, зате я помітив джентльмена, що крокував назустріч мені по дорозі, а коли я підійшов ближче, то побачив, що це Полковник вийшов на прогулянку. Він увесь був загорнутий у дороге пальто й кашне, а на руках мав рукавички яскравого кольору. День був не надто холодним, однак чоловік мав на собі стільки одежин, що виглядав як подушка, закручена в рулон ковдр. Я спитав його, чи не буде він так ласкавий сказати, котра година.
Полковник зупинився, щось прогарчав і вирячився на мене, а потім голосно закричав:
– Ти можеш собі хоч на мить уявити, що я стану розстібувати всі свої ґудзики тільки для того, щоб сказати час такому малому хлопчиськові, як ти?! – І він потупав по вулиці далі, бурмочучи прокльони сильніше, ніж будь-коли.
А я, остовпівши на хвилину, дивився йому вслід і гадав, скільки ж років мені має виповнитися, щоб він зволив завдати собі клопоту витягти свого годинника. А потім, геть зненацька, дощ ушкварив мов із відра.
Я ще ніколи не бачив такої потужної зливи. Надворі потемніло, як уночі. Здійнявся вітер, громи прокочувалися небом, спалахували блискавки, і за кілька секунд узбічні канави перетворилися на бурхливі потоки. Не було жодного місця, де б можна було заховатися, тож я нагнув голову і помчав додому наперекір зустрічному вітрові.
Я не встиг далеко пробігти, як моя голова вдарила в щось м’яке, так що я з несподіванки плюхнувся задом на бруківку. Підвів голову подивитися, у кого це я врізався. Навпроти мене, як і я, сидів посеред мокрої дороги маленький огрядний чоловічок із надзвичайно добрим обличчям. На ньому був зношений циліндр, а в руці він тримав невеликий чорний саквояж з безліччю маленьких кишеньок.
– Я прошу пробачення, – перепросив я. – У мене була опущена голова і я не побачив, що ви йдете назустріч.
На моє здивування, замість того, щоб розлютитися, що його збили, чоловічок почав реготати.
– Ти знаєш, – промовив він, – це нагадує мені часи, коли я був в Індії. Одного разу я, так само нахилений, тікаючи від грози, влетів у жінку. Але вона несла на голові глек із патокою, так що я кілька тижнів мав на голові солодкі ковтуни і мухи переслідували мене повсюдно. Я тобі не зробив боляче?
– Ні, – відповів я. – Зі мною все гаразд.
– Взагалі-то це була настільки ж моя вина, як і твоя, – сказав маленький чоловік. – Я теж був нагнув голову. Але дивися, ми не мусимо отак сидячи розмовляти. Ти, мабуть, змок до нитки. Про себе я знаю точно. Як далеко тобі треба йти?
– Мій дім на другому кінці міста, – відказав я, коли ми підвелися.
– Господи, та це ж була мокра бруківка! – вигукнув він. – Констатую, що періщить, як ніколи. Ходімо до мене додому, нам треба просохнути. А така сильна гроза не може тривати довго.
Він узяв мене за руку, і ми разом побігли по дорозі у зворотному напрямкові. Поки ми бігли, я почав дивуватися, ким би міг бути цей смішний маленький чоловічок і де він мешкає. Я був для нього повним незнайомцем, і все-таки він веде мене у свій дім обсушитися. Така відмінність у порівнянні зі старим Полковником, який відмовився навіть сказати мені, котра година! Нарешті ми зупинилися.
– От ми й прибігли! – сказав він.
Я підвів очі подивитися, де ми є, й виявилося, що ми стоїмо прямо біля сходів, які вели до маленького будинку з великим садом! Мій новий друг уже збіг угору по східцях і заходився відмикати ворота ключами, які дістав із кишені.
«Сто відсотків, – подумав я, – це не може бути ніхто інший, як сам великий Лікар Дуліттл!»