Гадаю, що після всього того, що я наслухався про нього, я очікував когось високого, і дужого, і прекрасного. Важко було повірити, що цей смішний маленький чоловічок із добрим усміхненим обличчям міг би справді бути Лікарем. Але ось він тут є, він пробіг по сходах і відчиняє ті самі ворота, на які я дивився так багато днів!
Пес Джип прожогом кинувся до нього й почав стрибати й гавкати від щастя.
– А ви Лікар Дуліттл? – спитався я, коли ми просувалися короткою садовою стежкою, що вела до будинку.
– Так, я Лікар Дуліттл, – підтвердив він, відчиняючи вхідні двері тією ж зв’язкою ключів. – Заходь! Не витрачай часу на витирання ніг. Бог із нею, з грязюкою! Занось її всередину. Давай усередину від дощу!
Я заскочив у дім, Лікар і Джип за мною. Потім Дуліттл захряснув за нами двері.
Від грози надворі зробилося досить темно, але всередині будинку, з зачиненими дверима, темрява була як глупої ночі. Потім піднявся найдивовижніший шум, який я будь-коли чув. Це звучало так, наче усі різновиди й породи звірів і птахів ревли, пищали й стрекотали одночасно. Я чув, як щось тупотіло вниз по сходах і мчало по коридорах. Десь у темноті кахкала качка, кукурікав півень, туркотів голуб, гугукав пугач, бекало ягня, а Джип гавкав. Я відчував лопотіння пташиних крил, які розганяли повітря біля мого обличчя.
Якісь істоти натикалися на мої ноги й мало не повалили мене. Увесь передпокій, здавалося, кишів тваринами. Гамір був неймовірний. І я вже почав був трошечки лякатися, коли відчув, як Лікар узяв мене за руку і прокричав мені у вухо:
– Не хвилюйся! Не бійся! Це просто деякі з моїх улюбленців. Мене не було три місяці, й вони радіють, що я знову вдома. Стій спокійно де стоїш, поки я не засвічу світло. Боже милий, оце так гроза! Ви тільки послухайте, який грім!
Отож я стояв у чорній як смола, у темряві, доки усі види тварин, яких я не міг бачити, ґелґотали й штовхалися навколо мене. Це було дивне й приємне відчуття.
Я частенько замислювався над тим, коли зазирав через ґратки воріт, як виглядає Лікар Дуліттл і що там знаходиться всередині цього веселого маленького будиночка. Проте я ніколи не міг собі уявити, що там буде щось подібне. Але якимось чином, відчувши Лікареву долоню на своїй руці, я вже не боявся, а просто розгубився. Усе це нагадувало якийсь чудернацький сон, і я вже почав сумніватися, чи й справді не сплю, коли знову почув голос Лікаря:
– Мої кляті сірники всі намокли. Вони не хочуть запалюватися. У тебе часом сірників немає?
– Ні, боюся, що нема, – відказав я.
– Не біда, – зазначив він. – Сподіваюся, Чап-Чап десь нам роздобуде світло.
І тоді Лікар зробив язиком якісь смішні клацальні звуки, і я почув, як хтось знову тупоче вгору по сходах і починає розбігатися по кімнатах над нами.
Потім ми досить довго чекали, але нічого не відбувалося.
– Нам ще довго ждати світла? – запитав я. – Якась тварина сидить у мене на ногах, і пальці вже починають німіти.
– Ні, тільки хвильку, – заспокоїв мене Лікар. – За хвильку вона повернеться.
І саме тоді я побачив перші відблиски вогню десь на верхньому східцевому майданчику. Усі звірі відразу ж затихли.
– Я думав, ви живете один, – сказав я Лікареві.
– Так воно й є, – сказав він. – Це Чап-Чап несе світло.
Я поглянув угору на сходи, намагаючись збагнути, про кого йдеться. Що там було далі за східцевим майданчиком, я побачити не міг, зате я чув надзвичайно дивні кроки на вищому прольоті сходів. Звук був такий, наче хтось зістрибує з однієї сходинки на іншу, причому на одній нозі.
Коли світло спустилося нижче, воно стало яскравішим і почало відкидати дивні тіні, що стрибали по стінах.
– Ну нарешті! – промовив Лікар. – Мила добра Чап-Чап!
А потім мені здалося, що це насправді сон. Бо з-за повороту східцевого майданчика висунула шию і застрибала вниз по сходах на одній нозі біла без жодної плямочки качка. А в своїй правій лапі вона тримала запалену свічку! Підійшовши до нас, вона поставила її поруч із собою.
