– Я думаю, ваш дім це найбільш цікавим дім, в якому я коли-небудь бував, – признався я, коли ми рушили в напрямку до міста. – А можна я прийду до вас завтра ще раз?
– Звичайно, – посміхнувся Лікар. – Приходь у будь-який день, коли забажаєш. Завтра я покажу тобі сад і мій приватний зоопарк.
– О, у вас є зоопарк? – вигукнув я.
– Так, для великих звірів у будинку затісно, тому я тримаю їх у зоопарку в саду. Це не така вже й велика колекція, але вона по-своєму цікава.
– Це, мабуть, просто фантастично, – зауважив я, – уміти розмовляти всіма мовами різних тварин. Як ви гадаєте, а я міг би навчитися?
– Поза всякими сумнівами, – запевнив Лікар, – тільки потрібна практика. Ти маєш бути дуже терплячим, пам’ятай це. Взагалі-то було б найкраще, якби з тобою почала займатися Полінезія. Саме вона дала мені перші уроки.
– А хто така Полінезія? – запитав я.
– Полінезія це західноафриканська папужиха, яка в мене жила. Зараз вона вже не зі мною, – промовив Лікар із сумом.
– Вона що, померла?
– Ні-ні, – заперечив він. – Вона все ще жива, сподіваюся. Але коли ми приїхали в Африку, вона виглядала такою щасливою від того, що повернулася в свою рідну країну. Вона плакала з радості. А коли прийшов час мені вирушати назад в Англію, то в мене не вистачило духу виривати її з її сонячного краю… Щоправда, вона казала, що, як треба, то поїде зі мною. Я залишив її в Африці. Ах, як страшенно я за нею скучав. Вона плакала, коли я відпливав. Але думаю, я вчинив правильно. Вона була одним із найкращих друзів, яких я мав у своєму житті. Саме вона першою підказала мені ідею вивчити мови тварин і стати ветеринаром. Я часто собі думаю, чи щаслива вона в Африці і чи я ще побачу колись її смішне, симпатичне, поважне обличчя. Добра стара Полінезія! Виняткова птиця! Так, так…
І саме в цю мить ми почули, що хтось біжить позад нас. Озирнувшись, ми побачили собаку Джипа, який мчав до нас по дорозі так швидко, як тільки його могли нести його лапи.
Видно було, що він чимось надзвичайно схвильований, і щойно він підбіг до нас, почав гавкати й підвивати до Лікаря в особливий спосіб. Потім Лікар явно теж увесь збудився й заходився чудернацько говорити й робити якісь незрозумілі мені жести собаці. Нарешті він повернувся до мене, і обличчя його все сяяло від щастя.
– Полінезія повернулася! – вигукнув він. – Уяви собі, Джип каже, вона щойно прилетіла в дім! Боже! Це вже п’ять років, як я її не бачив! Пробач, я повернуся ненадовго.
Він розвернувся з наміром бігти додому. Але папуга Полінезія вже летіла до нас. Лікар заплескав у долоні, неначе дитина, що отримала нову іграшку. Тим часом зграя горобців пурхнула з дороги й розсілася на парканах, пліткуючи про побачене. Їх страшенно обурило, що сіро-пурпурова папуга ширяє над англійською вулицею.
Вона спустилася прямо на Лікареве плече й негайно взялася торохкотіти. Це був безперервний потік мови, яку я не міг зрозуміти. Здавалося, що в неї є сила-силенна усього розповісти. І дуже швидко Лікар повністю забув і про мене, і про мою білку, і про Джипа, і про все решту, аж доки птиця прямо не запитала його щось про мене.
– Ой, пробач мене, Стаббінсе! – похопився Лікар. – Мені було так цікаво послухати мою стару подругу. Але ж нам треба йти далі й оглянути твою білку. Полінезіє, це Томас Стаббінс.
Папуга на Лікаревому плечі кивнула мені з усією серйозністю, а потім, на моє велике здивування, сказала чистою англійською мовою:
– Привіт! Я пам’ятаю ту ніч, коли ти народився. Тоді була жахливо холодна зима. Ти був дуже потворним немовлям.
– Стаббінс хоче навчитися мови тварин, – зауважив Лікар. – Я саме розповідав йому про тебе й про уроки, які ти мені давала, коли прибіг Джип і сказав нам, що ти прилетіла.
– Можливо, – сказала папуга, повернувшись до мене, – я й почала навчати Лікаря, але я б ніколи цього не зробила, якби він спочатку не навчив мене розуміти те, що я говорила, коли розмовляла по-англійськи. Бачиш, багато папуг можуть розмовляти як люди, проте дуже мало з них розуміють, що вони говорять. Вони промовляють просто тому… ну, тому, що їм здається, що так вони виглядають розумними, або тому, що знають, що за це їм дадуть печиво.
На цей час ми вже були звернули з дороги й ішли в напрямку до мого дому. Джип біг попереду нас, а Полінезія все так же сиділа на плечі Лікаря. Птиця тріскотіла безперестанку, здебільшого про Африку, але тепер вона говорила по-англійськи, з поваги до мене.
– Як там поживає Чі-Чі? – поцікавився Лікар.
– Чі-Чі, – пояснив мені Лікар, – це був мій улюбленець-мавпун кілька років тому. Я його теж залишив в Африці, коли вертався додому.
– Що ж, – відповіла Полінезія, спохмурнівши. – Чі-Чі не зовсім щасливий. Я часто бачилася з ним за ці останні роки. Він страшенно скучає за вами, і за будинком, і за садом. Смішно, але і я сама почувалася так само. Ви ж пам’ятаєте, як я глузд втрачала, так хотіла повернутися на милу стару батьківщину? І Африка це прекрасна країна, хто б там що не казав. Так ось, я гадала, що там у мене настануть абсолютно щасливі часи. Але якимось чином – я не знаю – через кілька тижнів усе стало трошки надокучати. Здавалося, я просто не могла облаштуватися. Ну, щоб скоротити історію, однієї ночі я прийняла рішення, що повернуся сюди й знайду вас. Тож я вистежила старого Чі-Чі й розповіла йому про це. Він сказав, що ані трішки мене не засуджує, бо почувається точно так само. Африка здалася такою смертельно спокійною після того життя, що ми вели з вами.
Йому бракувало історій, які ви нам читали зі своїх книжок для тварин, і балачок, які ми провадили зимовими вечорами на кухні, всівшись навколо вогню. Звірі там були дуже добрі з нами, і все таке. Але чомусь ці милі й добрі істоти виглядали трошечки дурнуватими. Чі-Чі сказав, що він теж це помітив. Утім я вважаю, що це не вони змінилися – це ми стали інакшими. Коли я відлітала, бідний старий Чі-Чі не витримав і розридався. Сказав, що почувається так, наче єдиний друг залишає його. Хоча, як ви знаєте, у нього там просто мільйони родичів. Він сказав, що це виглядає нечесно, що в мене є крила, аби літати, куди й коли мені заманеться, а в нього немає жодних можливостей податися вслід за мною. Але запам’ятайте мої слова, я ні крапельки не здивуюся, якщо він знайде спосіб і приїде сюди – одного дня. Він кмітливий хлопець, наш Чі-Чі.
У цю мить ми підійшли до мого дому. Батькова майстерня була замкнута й віконниці зачинені, а от моя мама стояла на порозі й дивилася на дорогу.
– Добрий вечір, місіс Стаббінс, – привітався Лікар. – Це я винен, що ваш син повернувся так пізно. Я залишив його в себе на вечерю, поки його одяг сушився. Він був вимок до нитки, як і я. Ми зіткнулися один з одним під час грози, і я наполіг, щоб він перечекав її в моєму домі.
– А я вже почала хвилюватися за нього, – сказала мама. – Я вам вельми вдячна, сер, що так попіклувалися про нього й привели його додому.
– Нема за що, нема за що, – відповів Лікар. – У нас була надзвичайно цікава розмова.
– А з ким я маю честь говорити? – поцікавилася мама, дивлячись на сіру папугу, що сиділа на Лікаревому плечі.
– О, я Джон Дуліттл. Насмілюся стверджувати, що ваш чоловік мав би мене пам’ятати. Він змайстрував мені прекрасні чоботи десь років чотири тому.
– Вони справді чудові, – додав Лікар, дивлячись униз на свої ноги з великим задоволенням.
– Лікар прийшов полікувати мою білку, мамо, – додав я. – Він знає все про тварин.
– О ні, – зніяковів Лікар, – не все, Стаббінсе, зовсім не все, це вже точно.
– Це дуже мило з вашого боку прийти й оглянути його улюбленця, – сказала моя мама. – Том вічно приносить додому усяких дивних істот із лісів та з полів.
– Ось як? – оживився Лікар. – Можливо, одного дня з нього виросте гарний натураліст. Хто його знає!
– Чи не хочете ви зайти? – запросила мама. – У нас трошки безлад, бо я ще не завершила весняне генеральне прибирання. Але біля вогню у вітальні дуже затишно.
– Дякую! – сказав Лікар. – Який чарівний у вас дім!
І, витерши свої величезні чоботиська дуже й дуже ретельно об килимок, цей великий чоловік увійшов до будинку.