Ми обидва розплющили очі, потім із тріском буцнулися головами, бо ж нам не терпілося нахилитися й побачити, куди ж нам належить їхати.
Атлас лежав розкритий на сторінці, що називалася Мапа південної частини Атлантичного океану.
Вістря мого олівця встрягло якраз посередині маленького острівця. Його назву було надруковано такими дрібними літерами, що Лікар мусив дістати свої окуляри з потужними лінзами, аби її прочитати. Я тремтів від збудження.
– Мавпопавучий острів, – прочитав він повільно, а потім тихенько присвиснув. – Це просто невірогідний збіг! Ти втрапив саме в той острів, де востаннє бачили Довгу Стрілу. Цікаво… Ну й ну! Унікальний випадок!
– Ми поїдемо туди, Лікарю, правильно? – запитав я.
– Звісно ж, поїдемо. Правила гри кажуть, ми зобов’язані це зробити.
– Я такий радий, що це не Оксенторп чи Бристоль, – зізнався я. – А це в нас буде велика подорож. Подивіться на весь цей океан, який нам треба переплисти. Це займе багато часу?
– Та ні, – відповів Лікар, – не дуже. З гарним кораблем і при гарному вітрі ми легко впораємося за чотири тижні. Але хіба ж це не дивовижа? З усіх місць на світі ти з заплющеними очима вибрав саме це. Мавпопавучий острів і крапка. Що ж, у цьому є бодай одна позитивна річ: там я зможу упіймати кількох жуків-джабізрі.
– А що це за жуки – джабізрі?
– Це дуже рідкісний вид жуків з особливими звичками в поведінці. Я хочу їх дослідити. У світі є лише три місця, де їх можна знайти. Мавпопавучий острів одне з них. Але й там їх надзвичайно мало.
– А для чого цей знак запитання після назви острова? – поцікавився я, показуючи на мапу.
– Це означає, що місцезнаходження острова в океані достеменно невідоме, що він знаходиться приблизно десь там. Кораблі, імовірно, бачили його в тих місцях, і це все, очевидно. Цілком можливо, що ми станемо першими білими людьми, які там висадяться. Але насмілюся припустити, що спочатку в нас виникнуть певні труднощі з тим, щоб його відшукати.
– Можу побитися об заклад, це буде славна мандрівка, – вигукнув я. – Острів виглядає дуже симпатичним на мапі. А там будуть чорношкірі люди?
– Ні. Там живе особливе плем’я червоношкірих індіанців, як сказала мені Міранда.
У цю мить бідна Райська Птиця стрепенулася й прокинулася. Захопившись, ми забули, що треба говорити тихо.
– Ми вирушаємо на Мавпопавучий острів, Мірандо, – повідомив їй Лікар. – Ти ж знаєш, де він є, чи не так?
– Я знаю, де він був, коли я його востаннє бачила, – відповіла птиця. – Проте я не можу сказати, чи буде він усе ще там.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Лікар. – Хіба він не повинен завжди бути в одному й тому ж місці?
– У жодному разі, – відказала Міранда. – Стривайте, хіба ви не знали? Мавпопавучий острів це плавучий острів. Він весь час кружляє в тому районі – як правило, десь недалеко від Південної Америки. Та, звісно ж, я зможу його відшукати для вас, якщо ви бажаєте туди їхати.
Після цієї свіжої порції новин, я вже більше не міг себе стримувати. Мене розпирало з кимсь усім цим поділитися.
Я біг, пританцьовуючи й підспівуючи, з кімнати в кімнату в пошуках Чі-Чі.
У дверях я перечепився через Чап-Чап, яка саме заходила з купою тарілок на крилах, й полетів на підлогу носом вперед.
– Цей хлопець що, з глузду з’їхав? – скрикнула качка. – Куди це тебе понесло, дурнику?
– На Мавпопавучий острів! – закричав я, підхоплюючись на ноги й пішовши колесом по залі. – Мавпопавучий острів! Ура! І це плавучий острів!
– Тобі пряма дорога в божевільню, я б сказала, – пирхнула домогосподарка. – Поглянь, що ти зробив з моїм найкращим порцеляновим посудом!
Та я був занадто щасливим, аби дослухатися до її картань, і побіг собі, наспівуючи, далі до кухні, щоб знайти Чі-Чі.