Ця новина про Довгу Стрілу усіх нас дуже засмутила. І з того, як задумливо й без жодного слова пив Лікар свій чай, мені було ясно, що він у страшенній зажурі.
Раз у раз він узагалі припиняв їсти й сидів, утупившись у плями на скатертині, якою було заслано кухонний стіл, так наче думки його блукали десь далеко, аж поки Чап-Чап, яка стежила за тим, щоб він добре харчувався, починала покашлювати або торохтіти горщиками в мийці.
Я робив усе, що міг, аби підбадьорити його, нагадуючи про все, що він того дня зробив для Люка та його дружини. А коли це явно не подіяло, я почав говорити про нашу підготовку до подорожі.
– Але ж бачиш, Стаббінсе, – сказав він, як ми устали з-за столу, а Чап-Чап та Чі-Чі почали прибирати, – я не знаю, куди мені тепер податися. Я себе почуваю розгубленим після того, як Міранда принесла такі новини. Під час цієї мандрівки я планував відвідати Довгу Стрілу. Я очікував цього цілий рік. Я сподівався, що він зможе допомогти мені вивчити мову молюсків, а можливо, й знайти якийсь спосіб, щоб спуститися на дно моря. А тепер? Він щез! І всі його колосальні знання щезли разом із ним.
Потім він, здавалося, знову запав у задуму.
– Подумати тільки! – шепотів він. – Довга Стріла і я, два дослідники. Хоч я й ніколи з ним не зустрічався, та в мене таке відчуття, наче ми з ним добре знайомі. Бо у свій спосіб – без будь-якої школи – він усе своє життя намагався досягти того ж, чого і я стараюся досягти у своєму житті. А тепер він пропав! Цілий світ розділяє нас. І тільки одна птичка знає нас обох!
Ми повернулися назад до Лабораторії, де Джип приніс Лікареві його капці і люльку.
А коли люльку було запалено і димок почав заповнювати кімнату, чоловік, схоже, трошки підбадьорився.
– Але ж ви все одно поїдете в подорож, Лікарю, правда ж? – наполягав я. – Навіть якщо ви не можете вирушити на пошуки Довгої Стріли?
Він гостро поглянув мені в обличчя і, я так думаю, побачив, наскільки мені кортить мандрувати. Тому що несподівано він посміхнувся своєю старою хлопчачою усмішкою і сказав:
– Так, Стаббінсе. Не хвилюйся. Ми поїдемо. Ми не повинні припиняти роботу й навчання, навіть якщо нещасний Довга Стріла зник. Але куди ми поїдемо – оце питання. Так куди ми поїдемо?
Місць, куди б я хотів поїхати, було так багато, що я не міг відразу ж прийняти рішення. А поки я розмірковував, Лікар випрямився у своєму кріслі й сказав:
– Я скажу тобі, що ми зробимо, Стаббінсе: це така гра, в яку я грав, коли був молодим. Я називав це Подорож усліпу. Кожного разу, коли в мене з’являлося бажання вирушити в мандри, але я не міг вирішити, куди ж податися, я брав атлас і розгортав його з заплющеними очима.
Потім я замахувався олівцем і тикав ним, також не дивлячись, у ту сторінку, яка відкрилася. Потім я розплющував очі і дивився. Це дуже захоплива гра, ці подорожі всліпу. Бо ти повинен поклястися перед тим, як почати, що ти поїдеш у те місце, яке показав олівець, а там будь що буде. То що, зіграймо?
– О так, зіграймо! – майже загорлав я. – Як захопливо! Сподіваюся, це буде Китай, чи Борнео, чи Багдад.
І в одну мить я видряпався вгору по книжковій шафі, витягнув з верхньої полиці великий атлас і поклав його на стіл перед Лікарем.
Кожну сторінку в цьому атласі я знав напам’ять. Скільки днів і ночей я провів над його мапами, простежуючи плин синіх рік від гір і аж до моря, уявляючи, як виглядають насправді маленькі міста і наскільки широкими були розлогі озера! Скільки задоволення я отримав з цим атласом, подорожуючи подумки по всьому світу.
Коли Лікар почав гострити олівця, мені дещо спало на думку.
– А що як олівець покаже на Північний полюс, – запитав я, – ми муситимемо й туди добиратися?
– Ні. Правила гри кажуть, що тобі не обов’язково їхати в будь-яке місце, де ти вже був раніше. Дозволяється ще одна спроба. А я був на Північному полюсі, – додав він спокійно, – так що нам туди їхати не доведеться.
У мене мало мову не відібрало від здивування.
– Ви були на Північному полюсі! – я нарешті умудрився видихнути повітря. – Але ж я гадав, що він усе ще невідкритий. Мапа показує всі місця, яких досягли дослідники, намагаючись дістатися туди. Чому там нема вашого імені, якщо ви його відкрили?
– Я пообіцяв тримати це в таємниці. І ти повинен пообіцяти мені ніколи нікому цього не розказувати. Так, я відкрив Північний полюс у квітні 1809 року. Але невдовзі після того, як я туди потрапив, білі ведмеді прийшли до мене особисто і розповіли, що там є великі поклади вугілля, поховані під снігом. Їм відомо, сказали вони, що люди зроблять що завгодно і підуть куди завгодно, аби тільки отримати вугілля. То чи не міг би я, якщо така моя ласка, тримати це в секреті. Адже якщо вже люди прийдуть і розпочнуть видобувати вугілля, їхню прекрасну білу країну буде зіпсовано, а більш ніде у світі немає достатніх морозів, щоб білі ведмеді затишно себе почували. Отож я, звісно, все їм пообіцяв. Ах, зрозуміло, що Північний полюс одного дня знову відкриє хтось інший. Але я хочу, аби в білих ведмедів був свій власний ігровий майданчик так довго, як це тільки можливо. І насмілюся твердити, це буде ще дуже не скоро, бо це до біса суворе місце, щоб туди потикатися.
Ну як, ми готові? – Чудово! Бери олівця і ставай тут біля стола. Коли книга відкриється, тричі зроби олівцем три кола в повітрі і тицьни ним униз. Готовий? Гаразд. Заплющуй очі.
Це був напружений і лячний момент – але дуже захопливий. Ми обидва міцно заплющили очі. Я почув як атлас розкрився, гупнувши об стіл. Я подумав, яка це сторінка – Англія чи Азія. Якщо це мапа Азії, то дуже багато залежатиме від того, куди потрапить олівець. Я три рази вивів ним коло в повітрі. Я почав опускати руку. Олівець уткнувся в сторінку.
– Готово, – вигукнув я, – я все зробив!