– Послухай, Мірандо, – сказав Лікар, – мені страшенно шкода, що так сталося. Проте не звертай уваги на того горобчика, він просто не знає, що можна себе по-іншому поводити. Це міський пташок, і все своє життя він мусить із кимось чубитися, аби прожити. Ти повинна його пробачити. Він інакше не вміє.
Міранда стомлено розправила свої чудові крила. Тепер, коли вона прокинулася й почала рухатися, я помітив, які в неї аристократичні, вишукані манери. В її очах стояли сльози, а дзьоб тремтів.
– Я б на це не звернула стільки уваги, – мовила вона дзвінким срібним голосом, – якби не була так жахливо виснажена. Якби не це і ще щось, – видихнула вона.
– Дорога була важкою? – поцікавився Лікар.
– Найгірший переліт у моєму житті, – відповіла Міранда. – Погода… а втім, який сенс? У будь-якому разі я тут.
– Скажи мені, – запитав Лікар так, наче вже тривалий час нетерпляче чекав на цю можливість, – що Довга Стріла відповів, коли ти передала йому звістку від мене?
Пурпурова Райська Птиця похилила голову.
– Це найгірше в усій історії, – сказала вона. – Я фактично могла б сюди і взагалі не прилітати. Я не мала змоги передати ваше послання. Я не змогла його знайти. Довга Стріла, син Золотої Стріли, зник!
– Зник! – скрикнув Лікар. – Як! Що з ним трапилося?
– Ніхто не знає, – відповіла Міранда. – Він часто зникав раніше, як я вам уже казала, так що індіанці, не знали, де він. Але сховатися від птахів – це набагато складніша річ. Мені завжди вдавалося знайти якусь сову чи ластівку, які б могли мені сказати, де він є, якщо я хотіла це знати. Але не цього разу. Саме через це я запізнилася до вас майже на два тижні. Я продовжувала шукати й шукати, я розпитувала повсюди. Я облітала всю Південну Америку вздовж і впоперек. Проте не було жодної живої істоти, яка б могла мені повідомити, де він.
Коли вона закінчила, у кімнаті запало тривожне мовчання. Лікар наморщив чоло особливо похмуро, а Полінезія почухала собі голову.
– А ти питала в чорних папуг? – поцікавилася Полінезія. – Вони, як правило, знають усе.
– Звісно ж, що так, – відповіла Міранда. – І я була така засмучена, бо не змогла нічого з’ясувати, що повністю забула про спостереження за погодними ознаками перед тим, як вирушити в подорож до вас. Я навіть не потурбувалася про те, щоб перервати політ на Азорах, а зрізала дорогу навпростець до Гібралтарської протоки, так наче це червень або липень. І, зрозуміло ж, налетіла на абсолютно жахливий шторм прямо посеред Атлантики. Я вже справді гадала, що ніколи не прорвуся. На щастя, коли шторм частково вщух, я побачила, як в морі плаває уламок судна, яке зазнало трощі, тож я сіла на нього й трошки поспала. Якби мені не поталанило справитися з усім рештою, то я б зараз тут не розповідала вам цю історію.
– Бідна Міранда! Який тяжкий час довелося тобі пережити! – зітхнув Лікар. – Але скажи мені, чи вдалося тобі взнати, в якому саме місці востаннє бачили Довгу Стрілу?
– Так. Юний альбатрос повідомив мені, що бачив його на Мавпопавучому острові.
– Мавпопавучий острів? Це десь біля узбережжя Бразилії, чи не так?
– Так, це там. Звичайно, я відразу ж полетіла туди і розпитала кожного птаха на всьому острові, а це великий острів, довжиною в сто миль. Схоже, що Довга Стріла відвідував якихось особливих індіанців, які там живуть, і що востаннє його бачили, як він вирушав у гори шукати рідкісні лікарські рослини. Я це довідалася від прирученого сокола, домашнього улюбленця, якого Вождь індіанців тримає для полювання на куріпок. Мене за всі мої муки теж мало не впіймали й не посадили в клітку. Це найгірше, коли маєш гарне пір’я: ти заплатиш життям, якщо підійдеш близько до більшості з людей. Вони скажуть «о, яка краса!» і випустять у тебе стрілу або кулю. Ви і Довга Стріла були єдиними двома чоловіками, до яких би я посміла наблизитися, з-поміж усіх людей на світі.
– Але залишилося невідомим, чи повернувся він узагалі з гір?
– Так. Востаннє, як його бачили чи чули, це коли він ішов у гори. Я розпитала усіх морських птахів по всьому узбережжі, щоб з’ясувати, чи залишав він острів на своєму каное. Але вони нічого не змогли мені сказати.
– Ти гадаєш, з ним трапилося якесь нещастя? – запитав лікар зляканим голосом.
– Боюся, що так, – сказала Міранда, струснувши головою.
– Що ж, – промовив Джон Дуліттл повільно, – якщо я ніколи не зможу зустріти Довгу Стрілу лицем до лиця, це буде найбільше розчарування усього мого життя. Більше того, це буде велика втрата для науки всієї людської раси. Адже, судячи з того, що ти розповідала мені про нього, він знає природничі науки краще, ніж усі ми решта, разом узяті. І якщо він зник і ніхто не записав за ним його знань, щоб зробити світ кращим, то це буде страшне нещастя. Але ж ти не думаєш, що він справді загинув, ні?
– А що ще я можу думати, – запитала Міранда й залилася слізьми, – якщо вже цілих шість місяців його не бачили ні звір, ні риба, ні птиця?