Полінезія чекала на нас на самому крильці. Виглядала вона так, наче в неї повно важливих новин.
– Лікарю, – повідомила вона, – прилетіла Пурпурова Райська Птиця!
– Ну, нарешті, – видихнув Лікар. – А я вже почав був боятися, чи не сталося з нею якого нещастя. Як Міранда почувається?
По тому, як незграбно схвильований Лікар намагався засунути ключа в шпарину замка, я зробив висновок, що нам не вдасться відразу ж попити чаю, навіть тепер.
– О, виглядала вона зовсім непогано, коли прилетіла, – сказала Полінезія, – втомлена довгою подорожжю, звісно, а так усе гаразд. Але уявіть-но собі. Цей бешкетник-горобець з Лондона образив її, щойно вона залетіла в сад. Коли я прибула на місце події, вона була вся в сльозах і вже збиралася розвернутися й вирушити прямо до Бразилії цього ж вечора. Мені коштувало великих зусиль переконати її зачекати, поки ви прийдете. Вона в Лабораторії. Я замкнула того нахабного горобчика в одній з ваших книжкових шаф і сказала йому, що розкажу вам усе точно так, як воно трапилося, щойно ви повернетеся додому.
Лікар спохмурнів, а потім мовчки й швидко рушив до лабораторії.
Там вже були запалені свічки, оскільки денне світло майже згасло. Чап-Чап стояла на підлозі й сторожила одну з книжкових шаф із скляними дверцятами, в якій було ув’язнено горобця. Шумливий маленький горобчик усе ще сердито тріпотів крилами за шибкою, коли ми зайшли.
У центрі великого стола, на чорнильному приборі сиділа найпрекрасніша птиця, яку я коли-небудь бачив. У неї були темно-фіолетові груди, яскраво-пурпурові крила і довгий, розкішний хвіст кольору золота. Вона була невимовно красива, проте виглядала страшенно втомленою. Вона вже засунула голову під крило і злегка погойдувалася з боку в бік на чорнильному приборі, як птиця, що летіла довго і здалеку.
– Шш! – шепнула Чап-Чап. – Міранда заснула. У мене тут у шафі цей малий розбишака. Послухайте, Лікарю, заради Бога виженіть цього горобця геть, поки він тут нам не накоїв ще більшої шкоди. Це справжня маленька хамовита бестія! Ви не уявляєте собі, як ми намучилися, поки вмовили Міранду залишитися. Вам чай подати сюди чи прийдете на кухню, як будете готові?
– Ми прийдемо на кухню, Чап-Чап, – відповів Лікар. – А ти, будь ласка, випусти горобця перед тим, як вийдеш.
Чап-Чап відчинила дверцята шафи і той гонористо випурхнув із неї, щосили намагаючись не виглядати винуватим.
– Слухай-но, – промовив Лікар суворим голосом, – що ти сказав Міранді, коли вона прибула?
– Док! Я нічого їй не казав, факт нічого! Так що нема про що розводитися. Я собі дзьобав крихти на гравієвій доріжці, як тут ця напринджена краля спускається в сад і починає вертіти дзьобом на всі боки, так наче їй належить уся земна куля. І це просто тому, що в неї купа розфарбованого пір’я! Та кожен лондонський горобець у сто разів крутіший за неї! Я взагалі не переварюю цих розфуфирених дикунів-іноземців. Чого їм не сидиться у своїх країнах?
– Але що ти їй сказав, що її так образило?
– Ось що я сказав: «Тобі не місце в англійському саду, твоє місце – у вітрині крамниці дамських капелюшків». Оце й усе.
– Тобі має бути соромно за себе. Хіба ти не розумієш, що ця птиця подолала тисячі кілометрів, щоб побачити мене, а не для того, щоб наразитися на образи від твого зухвалого язика, щойно вона дісталася мого саду? Чого ти хотів цим досягти? Якби вона відлетіла ще до того, як я повернувся додому, я б тобі цього ніколи не пробачив. Залиш кімнату.
Сконфужено, але все ще намагаючись виглядати так, наче йому начхати, горобчик пострибав у коридор, а Чап-Чап зачинила за ним двері.
Лікар підійшов до прекрасної птиці і легенько погладив її по спині. І відразу ж її голова вискочила з-під крила.