А потім суддя звернувся з дуже довгою промовою до присяжних, і коли вона закінчилася, усі дванадцятеро підвелися і вийшли до сусідньої кімнати. У цей момент Лікар повернувся, ведучи Боба, й сів на стілець поряд мене.
– А для чого всі присяжні вийшли? – поцікавився я.
– Вони завжди так роблять перед завершенням процесу, щоб прийти до якогось висновку й вирішити, винен підсудний чи ні.
– А ви з Бобом не могли б піти разом із ними й допомогти скласти правильну думку? – спитав я.
– Ні, таке не дозволяється. Вони мають обговорити це між собою секретно. Інколи це триває… Боже, дивися, вони вже повертаються! Вони не стали витрачати багато часу.
Усі затихли, чекаючи, поки дванадцятеро присяжних із тупотом повернуться на свої місця на лавах. Потім один із них, їхній голова – невеликий на зріст чоловік – підвівся й повернувся до судді. Усі затамували подих, а особливо Лікар і я, аби дізнатися, що він збирається сказати. Можна було б почути, як голка впаде на підлогу, тим часом як уся судова зала, а по суті усе Паддлбі, витягнувши шиї й нашорошивши вуха, чекали на доленосні слова.
– Ваша Честе, – виголосив маленький чоловік, – рада присяжних ухвалила вердикт: Не винен.
– Що це означає? – спитав я, повертаючись до лікаря.
Але виявилося, що Доктор Джон Дуліттл, знаменитий натураліст, заліз на стілець і витанцьовує на одній нозі, немов школярик.
– Це означає – вільний! – вигукнув він. – Люк вільний!
– Значить, він зможе поїхати з нами в подорож, чи не так?
Але я не зміг почути його відповіді, бо, схоже, уся судова зала вистрибувала на стільцях, як і Лікар. Натовп раптом збожеволів. Усі сміялися, щось вигукували й махали Люкові руками, аби показати йому, які вони раді, що його звільнили. Галас стояв оглушливий.
Потім усе припинилося. Усе знову затихло, і люди шанобливо стояли, поки суддя залишав Суд. Бо судовий процес над Люком Відлюдником, цей знаменитий процес, про який і сьогодні все ще говорять у Паддлбі, було завершено.
І раптом посеред тиші, коли суддя виходив, пролунав крик, а на порозі з’явилася жінка, яка простягала руки до Відлюдника.
– Люку, – вигукнула вона, – нарешті я тебе знайшла!
– Це його дружина, – прошепотіла дебела дама переді мною. – Вона не бачила його цілих п’ятнадцять років, бідолашка! Яке гарне возз’єднання. Я рада, що я прийшла. Я б нізащо не хотіла таке пропустити!
Щойно суддя вийшов, галас піднявся ізнову, але тепер юрма скупчилася навколо Люка і його дружини, їм тисли руки і поздоровляли, і сміялися через них, і плакали через них.
– Ходімо, Стаббінсе, – шепнув Лікар, беручи мене за руку, – треба вибратися звідси, поки це можливо.
– А ви хіба не збираєтеся поговорити з Люком, – нагадав я, – щоб спитати, чи він поїде в подорож?
– Від цього не було б жодної користі, – заперечив Лікар. – Його дружина прийшла за ним. Жоден чоловік нізащо не поїде мандрувати, якщо його дружина не бачила його п’ятнадцять років. Ходімо. Давай вип’ємо чаю вдома. Ми ж навіть не обідали, пригадуєш? Але ми заробили на те, щоб щось з’їсти. У нас буде тепер щось середнє між обідом і вечірнім чаєм у поєднанні з настурцієвим салатом і шинкою. Зовсім непогано. Пішли!
Якраз коли ми вже збиралися вийти назовні через бічні двері, я почув, як натовп кричить:
– Лікар! Лікар! Де Лікар? Відлюдника б повісили, якби не Лікар. Слово, дайте слово Лікареві!
І до нас підбіг якийсь чоловік і вигукнув:
– Люди хочуть почути вас, сер.
– Мені дуже шкода, – відрізав Лікар, – але я поспішаю.
– Народові не можна відмовляти, сер, – заперечив чоловік. – Вони хочуть, щоб ви виступили з промовою на ринковій площі.
– Попросіть у них пробачення від мого імені, – відповів Лікар, – і передайте мої щирі вітання. Але вдома в мене призначена зустріч, дуже важлива, і я її не можу пропустити. Скажіть Люкові, нехай він скаже промову. Ходімо, Стаббінсе, нам отуди.
– О Господи! – промурмотів він, коли ми вибралися на чисте повітря і наткнулися на ще одну юрбу, що чекала на нього перед бічним входом. – Ходімо по отій алейці – ліворуч. Швидко! Бігом!
Ми взяли ноги в руки, стрімголов промчали по кількох бічних провулках і ледве умудрилися втекти від натовпу.
І лише коли ми досягли Оксенторпської дороги, то дозволили собі перейти з бігу на крок і перевести подих. Та навіть коли ми вже стояли перед ворітьми Лікаревого дому й обернулися назад, щоб подивитися в напрямку міста, то до нас із вечірнім вітерцем усе ще долинав віддалений гомін багатьох голосів.
– Вони ще й досі вимагають вас, – сказав я. – Ось послухайте!
Гомін раптом розрісся до глухого віддаленого ревіння, і хоча це було за півтори милі від нас, можна було чітко розібрати слова:
– Гіп-гіп ура Люкові Відлюдникові: Урра! – Гіп-гіп ура його псові: Урра! – Гіп-гіп ура його дружині: Урра! – Гіп-гіп ура Лікареві: Урра! Урра! У-Р-Р-А