Судовий процес після цього всього пішов швидко уперед. Містер Дженкінз попросив Лікаря спитати в Боба, що він бачив увечері двадцять дев’ятого, і Боб виклав усе, що він знав, а Лікар усе це відтворив англійською для судді та присяжних. І ось що він розповів:
– Увечері 29 листопада 1824 року я був із моїм господарем Люком Фітцджоном (відомим також як Люк Відлюдник) та двома його партнерами, Мануелем Мендозою та Вілльямом Боггсом (відомим також як Білл Синя Борода) на їхній золотій копальні в Мексиці.
Тривалий час ці троє чоловіків полювали за золотом, і вони викопали глибоку яму в землі. Уранці 29-го вони знайшли золото, багато золота, на дні цієї ями. І всі троє, мій господар і двоє його партнерів, були дуже раді з цього, бо тепер вони стануть багатими. Але Мануель Мендоза покликав Білла Синю Бороду піти з ним пройтися. Я завжди підозрював, що ці двоє були поганими людьми. Тож коли помітив, що вони пішли без мого хазяїна, то простежив за ними таємно, аби довідатися, що вони задумали. І в глибокій гірській печері я почув, як вони змовляються разом убити Люка Відлюдника, так щоб усе золото дісталося їм, а йому не дісталося нічого.
У цей момент суддя запитав: – А де свідок Мендоза? Констеблю, простежте, щоб він не залишив суд.
Але злий маленький чоловічок з водянистими очима вже був вислизнув з будинку, коли ніхто на нього не звертав уваги, і більше в Паддлбі його ніколи не бачили.
– Тоді, – продовжував свідчити Боб, – я пішов до свого хазяїна і усіляко намагався, аби він збагнув, що його партнери небезпечні люди. Але марно. Він не зрозумів собачої мови. Отож я робив найкраще з того, що мені лишалося: не спускав з нього очей і залишався поряд із ним кожної миті й удень, і вночі.
Так от, яма, яку вони викопали, була такою глибокою, що аби спуститися чи піднятися з неї, треба було сідати у великий кошик, прив’язаний до кінця мотузки. І ці троє чоловіків отак і витягали та опускали один одного в копанку. Так само вони витягали й золото – у кошику. Отож десь годині о сьомій вечора мій хазяїн стояв нагорі біля ями і витягав Білла Синю Бороду, який сидів у кошику. І саме тоді, як він дотягнув Білла до половини, я побачив, що Мендоза виходить із хижки, в якій ми усі мешкали. Мендоза гадав, що Білла нема і що той поїхав до бакалійної крамниці. Але це було не так, Білл сидів у кошику. І коли Мендоза побачив, що Люк з усіх сил тягне мотузку, то вирішив, що той дістає повний кошик золота. Отож він видобув із кишені пістолет і підкрався ззаду до Люка, щоб його застрелити.
Я гавкав і гавкав, аби попередити свого господаря про небезпеку, але він був занадто зайнятий витяганням Білла (який був важким дебелим чоловіком) і не звертав жодної уваги на мене. Я збагнув, що коли негайно не зроблю хоч щось, то його напевне уб’ють. Тому я вчинив щось, чого ніколи не робив раніше: раптово й жорстоко вкусив свого хазяїна ззаду за ногу. Люкові було так боляче і він був настільки заскочений, що зробив саме те, чого я від нього хотів: відразу ж випустив з обох рук мотузку й обернувся. А тоді – бабах! Білл полетів у своєму кошику на дно ями й розбився на смерть.
Поки мій господар був зайнятий тим, що лаяв мене, Мендоза сховав пістолет у кишеню і підійшов із посмішкою на обличчі до краю шахти:
– Ого, нічого собі! – сказав він Люкові. – Та ти ж убив Білла Синю Бороду. Я мушу піти й повідомити поліцію!
Мендоза сподівався, як ви розумієте, заволодіти всією копальнею, коли Люка посадять до в’язниці. А потім він скочив на свого коня й поскакав геть.
А мого хазяїна дуже скоро охопив страх. Бо він бачив, що якщо тільки негідник наплете поліції достатньо брехні, то все виглядатиме так, наче він убив Білла навмисне. Отож поки Мендози не було, він і я таємно втекли з країни й перебралися до Англії.
Тут мій хазяїн відростив бороду і став відлюдником. Відтоді усі п’ятнадцять років ми продовжували переховуватися. Це все, що я мав сказати. І клянуся, що це правда, кожне слово.
Коли Лікар завершив озвучувати довгу промову Боба, збудження серед дванадцяти присяжних було просто шаленим. Один дуже старий чоловік із сивим волоссям почав ридати вголос, коли уявив, як нещасний Люк переховувався п’ятнадцять років на болотах через щось, чому він не міг зарадити.
А всі інші заходилися перешіптуватися й кивати один одному головами.
І посеред усього цього підвівся цей жахливий Прокурор, розмахуючи своїми руками ще несамовитіше, ніж раніше.
– Ваша Честе, – закричав він, – я змушений відкинути ці свідчення як упереджені. Звичайно ж, що собака не стане говорити правду проти свого господаря. Я заперечую. Я протестую.
– Дуже добре, – сказав суддя. – Ви маєте право влаштувати перехресний допит. Це ж ваш обов’язок як Прокурора – довести, що його свідчення неправдиві. Ось пес – опитуйте його, якщо не вірите тому, що він каже.
Я думав, що довгоносий юрист прийме виклик. Він поглянув спочатку на собаку, потім на Лікаря, потім на суддю, потім знову на собаку, який височів на трибуні для свідків. Він розкрив рота, аби щось сказати, проте жодне слово так і не прозвучало. Він ще порозмахував руками. Його лице почервоніло, а потім стало ще червонішим. Зрештою, схопившись за лоба, він безсило осів на своє сидіння, і двом його товаришам довелося виносити його із зали засідань.
Як його вже наполовину винесли за двері, він усе ще слабким голосом мурмотів: – Я протестую… Я заперечую… Я протестую!