Спочатку в Суді запала мертва тиша. А потім усі почали шептатися чи хихотіти одночасно, аж поки увесь зал не загудів, немов один величезним вулик із бджолами.
Виглядало, що багато хто з присутніх був шокований, для більшості це було цікавою розвагою, а кільнадцятеро були вельми розлючені.
Ось підскочив злобний довгоносий юрист:
– Я протестую, Ваша Честе, – заверещав він, шалено махаючи руками суддеві. – Я заперечую. Під загрозу поставлено гідність цього суду. Я протестую.
– Я тут відповідаю за гідність цього суду, – відказав суддя.
Тоді містер Дженкінз знову підвівся:
– У разі, якщо хтось має сумніви щодо нашої спроможності зробити те, що ми кажемо, то я сподіваюся, Ваша Честь не буде заперечувати, якщо Лікар продемонструє Судові свої здатності – покаже, що він справді може розуміти мову тварин?
Мені здалося, що в очах старого судді промайнуло здивування, коли він кілька секунд сидів і розмірковував перед тим, як відповісти.
– Ні, – сказав він нарешті. – Гадаю, що заперечувати не буду.
Потім він повернувся до Лікаря.
– Ви впевнені, що можете це зробити? – спитав він.
– Цілком, Ваша Честе, – підтвердив Лікар, – цілком упевнений.
– Ну що ж, дуже добре, – промовив суддя. – Якщо вам вдасться переконати нас, що ви справді спроможні розуміти свідчення кінологічного характеру, собаку буде допущено до участі в процесі в ролі свідка. Я не бачу в цьому випадку, чим я можу заперечити проти того, щоб його вислухати. Проте застерігаю вас, що якщо ви намагаєтеся перетворити цей Суд на посміховисько, ви про це сильно пошкодуєте.
– Я протестую, я протестую! – репетував довгоносий Прокурор. – Це нечуваний скандал, висловлюю Судові своє обурення!
– Сідайте! – звелів йому суддя вельми суворо.
– З якою твариною, Ваша Честе, ви б хотіли, щоб я поговорив? – спитав Лікар.
– Я хотів би, щоб ви порозмовляли з моїм власним псом, – відповів суддя. – Він тут поряд у гардеробній кімнаті. Я накаджу його привести, і тоді ми побачимо, що ви вмієте.
Потім хтось вийшов із зали і привів пса судді, симпатичного й величезного кудлатого вовкодава зі стрункими лапами. Це була справді горда і прекрасна істота.
– Отже, Лікарю, – сказав суддя, – чи бачили ви колись раніше цього пса? Пам’ятайте, що ви стоїте на трибуні для свідків і перебуваєте під присягою.
– Ні, Ваша Честе, я ніколи раніше його не бачив.
– Тоді чи не будете ви ласкаві запитати в нього, що я вчора увечері їв на вечерю? Він був поряд і дивися, як я їм.
Тоді Лікар і собака стали розмовляти один з одним за допомогою жестів і звуків, і їхня бесіда тривала досить-таки довго. А потім Лікар почав хихотіти і так захопився, що, здавалося, зовсім забув про Суд, і про суддю, і про все решту.
– Як довго він тягне! – почув я, як шепоче огрядна жінка в ряду переді мною. – Він тільки прикидається. Ясно, що він не може цього зробити! Хто коли чув, щоб з собакою розмовляли? Він нас за дітей має.
– Ви ще не закінчили? – поцікавився суддя в Лікаря. – Це не повинно забирати стільки часу, аби взнати, що я їв на вечерю.
– Ні, ні, Ваша Честе, – похопився Лікар. – Собака сказав це мені вже давно. Але потім він став розказувати мені, що ви робили після вечері.
– На це не звертайте уваги, – зауважив суддя. – Скажіть мені, яку відповідь він дав на моє запитання.
– Він каже, що у вас була відбивна з баранини, дві смажені картоплини, посолені волоські горіхи та склянка елю.
Його Честь Юстіс Бошам Конклі зблід так, що й губи пополотніли.
– Це схоже на якесь відьмацтво, – пробурмотів він. – Ніколи й уявити собі не міг…
– А після вечері, – продовжував Лікар, – він каже, що ви пішли дивитися бокс, де б’ються за гроші, а потім сіли грати в карти на гроші й грали аж до дванадцятої, а як ішли додому, то співали: «Ми більше ніколи…»
– Досить, – перервав його суддя. – Я задоволений, ви справді здатні робити те, що кажете. Собака ув’язненого визнається свідком.
– Я протестую, я заперечую! – зойкнув Прокурор. – Ваша Честе, це…
– Сядьте, – гримнув суддя. – Я сказав, собаку буде заслухано. Питання закрито. Виведіть свідка на трибуну.
А потім уперше за всю славну історію Англії пес зійшов на трибуну для свідків у Суді Її Величності. І саме я, Томмі Стаббінс, був тим (як тільки Лікар дав мені знак з того кінця зали), хто гордо провів Боба по проходу крізь вражений натовп, мимо набурмосеного носатого Прокурора, який щось шипів, і зручно всадовив його на високий стілець на трибуні. І звідти старий бульдог похмуро поглядав через край трибуни униз на присяжних, які сиділи з роззявленими від здивування ротами.
