Потім Лікар звелів мені стати за штурвал, а сам зайнявся розрахунками на карті, щоб визначити, який новий курс ми маємо взяти.
– Я в будь-якому разі мушу йти на Капа-Бланку, – сказав він мені, коли моряк стояв спиною до нас. – Жахлива морока! Та я радше попливу назад у Паддлбі, аніж вислуховуватиму балачки цього суб’єкта всю дорогу до Бразилії.
Це справді була жахлива персона, цей Бен Бутчер. Ви гадаєте, що кожна людина, після того як їй прямо сказали, що вона небажана, мала б достатньо гідності, аби поводити себе тихо? Та тільки не Бен Бутчер! Він і далі походжав по палубі і показував нам усе, що в нас було неправильно. Якщо його послухати, то на всьому кораблі не було жодної путньої речі: якір був прив’язаний абияк, люки не були задраєні як слід, вітрила були підвішені задом наперед, а всі наші вузли були зав’язані не так, як треба…
Зрештою Лікар попросив його замовкнути й спуститися всередину корабля. Він відмовився, заявивши, що, поки все ще спроможний стояти на палубі, не дозволить, аби його втопили якісь суходольні невігласи.
Це змусило нас відчути певні занепокоєння. Він був настільки здоровезним лобурякою, що неможливо було передбачити, що він здатен накоїти, якщо розійдеться по-справжньому.
Ми з Бампо говорили про це внизу в їдальні, коли увійшли Полінезія, Джип та Чі-Чі й приєдналися до нас. І, як зазвичай, Полінезія мала план.
– Слухайте, – сказала вона, – я впевнена, що цей Бен Бутчер контрабандист і погана людина. Я прекрасно розбираюся в моряках, не забувайте. Так-от, мені вельми не подобається його мармиза. Я…
– Ти справді вважаєш, – перервав я, – що це безпечно, якщо Лікар перетинатиме Атлантику без жодного справжнього матроса на кораблі?
Розумієте, у мене дуже сильно зіпсувався настрій, коли я почув, що все, що ми досі робили, було неправильним, і я почав собі уявляти, що може статися, якщо ми потрапимо в шторм, тим більше, що Міранда говорила, що погода буде гарною тільки певний час, а в нас, здається, передбачається так багато затримок. Проте Полінезія тільки зневажливо похитала головою.
– Ох, щоб ти був здоровий, синку, – сказала вона. – Із Джоном Дуліттлом ти завжди в безпеці. Запам’ятай це. Не звертай жодної уваги на цього дурного й старого морського волоцюгу. Звісно, це чиста правда, що Лікар дійсно все робить неправильно. Але в його випадку це не має жодного значення. Зарубай собі на носі: якщо ти подорожуєш із Джоном Дуліттлом, ти завжди прибудеш куди тобі треба, ти сам чув, як він це казав. Я була з ним безліч разів і я знаю. Інколи корабель буває перевернутий догори дном, коли ти туди добираєшся, інколи з ним усе в порядку. Однак ти доберешся в будь-якому разі. Ну, і потім, безперечно, у Лікаря є одна така властивість, – додала вона задумливо, – йому завжди надзвичайно щастить. Він може потрапити в халепу, але таке враження, що в нього всі речі мають звичку в кінці завершуватися щасливо. Я пригадую, одного разу, коли ми проходили Магелланову протоку, вітер був таким сильним…
– Але що нам робити з Беном Бутчером? – вставив своє слово Джип. – У тебе був якийсь план, Полінезіє, правда ж?
– Так. Чого я боюся, так це того, що він може вдарити Лікаря по голові, коли той відвернеться, і проголосити себе капітаном «Кроншнепа». Погані моряки роблять таке часом. Потім вони керують кораблем на власний розсуд і пливуть на ньому куди їм заманеться. Це те, що називається заколот.
– Так, – погодився Джип, – і ми мусимо щось зробити дуже швидко. Ми не зможемо досягти Капа-Бланки раніше ніж післязавтра, і це в найкращому разі. Я не хочу залишати Лікаря наодинці із ним ні на хвилину. Мені він пахне дуже злою людиною.
– Ну що ж, я вже все придумала, – повідомила Полінезія. – Скажіть, у тих дверях є ключ?
Ми визирнули назовні з їдальні й переконалися, що є.
– Дуже добре, – сказала Полінезія. – Тепер Бампо нехай накриває стіл для обіду, а ми усі підемо й поховаємося. Потім о дванадцятій годині Бампо задзвонить у дзвона на обід. Щойно Бен його почує, він спуститься сюди в надії отримати ще солоної яловичини.
Бампо мусить заховатися зовні за дверима. У той момент, коли Бен всядеться за обідній стіл, Бампо захрясне двері й замкне їх. І тоді ми його впіймали! Ясно?
– Як стратегіально! – реготнув Бампо.
– Так, і забери з собою ту пляшку вустерширського соусу із шафи, як будеш виходити, – додала Полінезія. – Не залишай в їдальні нічого їстівного, навіть випадково. Цей гевал ізжер стільки, що будь-який чоловік протримається три дні. А крім того, у нього буде куди менше охоти затіяти бійку, коли ми висадимо його на берег у Капа-Бланці, якщо змусимо його трохи схуднути перед тим, як випустити.
Отож ми всі пішли й заховалися в коридорі, звідки могли спостерігати за тим, що станеться. Незабаром Бампо підійшов до початку трапу й задзвонив на обід, немов божевільний. Потім він заскочив за двері їдальні, а ми всі затихли й стали прислухатися.
Майже негайно – гуп, гуп, гуп – униз по сходах протупав Бен Бутчер, бувалий моряк. Він увійшов до їдальні, всівся на чолі стола прямо на Лікареве місце, заправив серветку під своє жирне підборіддя і глибоко зітхнув в очікуванні.
А потім – трах! – Бампо захряснув двері й замкнув їх на ключ.
– Це його заспокоїть на певний час, – сказала Полінезія, виходячи зі свого сховку. – Тепер нехай викладає навігацію сервантові. Чорт забирай, який нахабнючий чоловік! Та я з мореплавства вже більше забула, аніж це незграбне одоробло вивчить за все своє життя. Ходімо нагору й усе розкажемо Лікареві. Бампо, тобі доведеться подавати їжу в каюту протягом кількох наступних днів.
Загорлавши хвацьку пісню норвезьких матросів, вона вмостилася в мене на плечі, й ми пішли вгору на палубу.