На островах Капа-Бланка ми залишалися три дні. Було дві причини, чому ми стояли там так довго, хоча насправді поспішали пошвидше звідти забратися. Першою була нестача продуктів, викликана непомірним апетитом бувалого моряка. Коли ми прийшли, щоб оглянути наші запаси й скласти список потрібного, то з’ясували, що він зжер купу інших харчів, окрім яловичини. А оскільки грошей не було, то для нас залишалося недоброю загадкою, як ми зможемо зробити закупи. Лікар обшукав свою скриню, чи не буде там чого-небудь на продаж. Проте єдина річ, яку він зміг знайти, це був старий годинник з поламаними стрілками; ми вирішили, що це не принесе нам достатньо грошей, аби купити щось більше, ніж фунт чаю.
Бампо запропонував, щоб ми співали смішних пісень, які він вивчив у Джолліджинкі. Однак Лікар сказав, що не думає, аби острів’ян могла зацікавити африканська музика.
Іншою річчю, яка затримала нас, був бій биків. На цих островах, які належали Іспанії, проводили бої з биками щосуботи. Ми прибули туди в п’ятницю, і після того, як спекалися бувалого моряка, пішли прогулятися по місту.
Це було дуже смішне маленьке містечко, досить відмінне від усіх, які я бачив у житті. Вулиці в ньому були криві та звивисті і такі вузькі, що по них ледве міг проїхати екіпаж. Лікар розповів нам, що це місто дуже-дуже старе. І називають його Монтеверде.
Оскільки в нас не було грошей, ми, зрозуміло, не пішли в готель чи щось подібне. Однак увечері, коли проходили повз магазин, де майстер продавав виготовлені ним ліжка, то побачили кілька ліжок, що стояли надворі прямо на бруківці. Лікар заговорив по-іспанськи з ремісником, який сидів біля дверей і щось насвистував папузі в клітці. Лікар і майстер ліжок швидко роздружилися, розмовляючи про птахів та інші речі. А оскільки наближався вже час вечері, то чоловік запросив нас зупинитися й поїсти з ним.
Звісно ж, ми зробили це з великим задоволенням. А коли вечеря закінчилася (страви були вельми смачними, здебільшого приготовані на оливковій олії, а особливо мені сподобалися смажені банани), ми знову всілися надворі на бруківці, й розмова затягнулася до глибокої ночі.
Зрештою, коли ми підвелися, щоб іти на корабель, цей дуже милий торговець і слухати не захотів, аби ми йшли. Він пояснив, що вулиці внизу біля гавані дуже погано освітлюються, а місяця немає, і запропонував переночувати в нього, а на корабель повернутися вранці.
Ну, ми врешті-решт погодилися, а що в нашого доброго друга не було вільних спальних кімнат, то ми всі втрьох, Лікар, Бампо і я, спали на ліжках, які були виставлені на продаж на тротуарі перед крамницею. Ніч була такою жаркою, що ковдри нам не були потрібні. Це було дуже цікаво – засинати ось так просто неба, спостерігаючи за тим, як люди ходять туди й сюди, і за веселим життям вулиці. Мені здалося, що іспанці взагалі ніколи не лягають спати. Хоч було вже дуже пізно, всі маленькі ресторанчики й кафе навколо були відчинені навстіж, а гості попивали собі каву й весело теревенили за маленькими столами, поставленими надворі. Звук гітари, що м’яко долинав звіддалік, змішувався з брязкотом порцелянового посуду й гомоном голосів.
Чомусь це змусило мене згадати маму й тата, які залишилися далеко в Паддлбі і які зі своїми повсякденними звичками, вечірніми вправами на флейті і всім іншим щовечора робили одне й те ж. Мені їх якось навіть стало шкода, бо вони не зазнали задоволення від мандрівного життя, де ми постійно робимо щось нове, навіть спимо інакше. Хоча припускаю, що якби їх запросили переночувати на ліжку, яке стоїть на вулиці перед магазином, ця ідея їм би взагалі не сподобалася. Якими смішними бувають деякі люди.