Наступного ранку нас розбудив страшний гуркіт. Униз по вулиці спускалася процесія, багато чоловіків у строкатих костюмах, яких супроводжували великі юрби чарівних дам та веселих дітей. Я запитав Лікаря, хто це такі.
– Це тореадори, – сказав він. – Завтра тут має бути корида.
– А що таке корида? – поцікавився я.
На моє превелике здивування, обличчя Лікаря почервоніло від гніву. Це нагадало мені той випадок, коли він говорив про левів і тигрів у своєму приватному зоопарку.
– Корида це дурна, жорстока, огидна забава, – пояснив він. – Іспанці дуже дружелюбний і гостинний народ. Як вони можуть одержувати задоволення від цих жахливих боїв із биками – це мені ніколи в голові не вкладалося.
Потім Лікар став у деталях пояснювати мені, як бика спочатку дражнять, щоб його розлютити, а потім випускають на арену, на яку виходять люди в червоних накидках, вимахують ними перед биком і тікають геть. Затим, коли бик був уже добряче задиханий і втомлений, з’являвся чоловік зі шпагою й убивав його.
– Кожної суботи, – сказав Лікар, – майже в усіх великих містах Іспанії убивають у такий спосіб шістьох биків.
– А хіба не буває так, що бик убиває людей? – запитав я.
– На жаль, дуже рідко, – відповів він. – Бик і близько не є таким небезпечним, як він виглядає, навіть коли злиться, треба просто мати прудкі ноги і не втрачати голову. Ці тореадори дуже кмітливі й спритні. А люди, особливо іспанські жінки, їх просто обожнюють. Знаменитий убивця биків, чи матадор, як вони їх називають, в Іспанії є важливішим чоловіком, ніж король. Ось з-за рогу виходить іще один натовп, поглянь. Бачиш, як дівчата посилають їм цілунки. Дивина та й годі!
У цей момент наш друг ліжковий майстер вийшов надвір подивитися, як проходить процесія. І поки він бажав нам доброго ранку й розпитував, як нам спалося, до нас підійшов якийсь його приятель. Майстер представив нам свого друга як Дона Енріке Карденаса.
Дон Енріке, коли почув, звідки ми, заговорив з нами по-англійськи. Виявилося, що це високоосвічена людина з манерами джентльмена.
– Ви ж завтра підете дивитися кориду, чи не так? – запитав він у Лікаря люб’язно.
– У жодному разі, – відказав Джон Дуліттл твердо. – Я не люблю боїв з биками, це жорстоке й підле видовище.
Дон Енріке мало не вибухнув. Я ніколи не бачив, щоб людина була такою збудженою. Він заявив Лікареві, що той узагалі не знає, про що говорить, і що корида це благородний спорт, а матадори – найхоробріші люди на світі.
– О, яка дурниця! – обурився Лікар. – Ви ніколи не залишаєте бідному бикові жодного шансу. Тільки коли він уже геть утомлений і ошелешений, ваш геройський матадор насмілюється вийти й убиває його.
Я думав, що іспанець не втримається й ударить Лікаря, таким він був сердитим. Поки він шипів, намагаючись підібрати слова, ліжковий майстер став поміж ними й відвів Лікаря вбік. Він пояснив Джонові Дуліттлові пошепки, що Дон Енріке Карденас вельми поважна особа, що це саме він постачає биків – особливої, сильної, чорної породи – зі своєї ферми для всіх корид на Капа-Бланці. Він дуже багатий чоловік, додав майстер, надзвичайно впливова персона. Його не можна ображати за жодних обставин.
Я бачив обличчя Лікаря, коли ліжковий майстер закінчив, і помітив, як зблиснув у його очах спалах хлопчачого розбишацтва, так наче йому спала на думку якась ідея. Він повернувся до розлюченого іспанця.
– Доне Енріке, – промовив він, – ви казали мені, що ваші тореадори й матадори дуже хоробрі й вправні хлопці. Боюся, я образив вас, назвавши бої з биками нікчемним спортом. А як звати найкращого матадора, який виступатиме на завтрашньому шоу?
– Пепіто де Малага, – відповів Дон Енріке, – це одне з найславніших імен, один із найвідважніших чоловіків у всій Іспанії.
– Дуже добре, – сказав Лікар, – я хочу зробити вам одну пропозицію. Я ніколи в житті не бився з биками. Припустімо тепер, що завтра я вийду на ринг з Пепіто де Малагою та іншими матадорами, яких ви самі виберете. І якщо виявиться, що я можу виконати більше трюків із биками, ніж вони, ви пообіцяєте мені дещо?
Дон Енріке закинув голову назад і розреготався.
– Чоловіче, – вигукнув він, – та ти просто божевільний! Тебе ж буде вбито в момент. Щоб стати нормальним тореадором, необхідно тренуватися довгі роки.
– Припустімо, я сам бажаю піти на цей ризик. Ви ж не боїтеся, сподіваюся, прийняти мою пропозицію?
Іспанець насупив брови.
– Боюся?! – загорлав він. – Сер, якщо ви зможете перемогти Пепіто де Малагу на арені, я пообіцяю вам будь-що, що я тільки в стані виконати.
– Дуже добре, – посміхнувся Лікар, – тепер я розумію, що ви справді всемогутня людина на цих островах. Якби ви захотіли припинити всі бої з биками, починаючи з післязавтра, ви б змогли це зробити? Чи не змогли б?
– Так, – підтвердив Дон Енріке з гордістю, – я міг би.
– Ну що ж, саме про це я вас і прошу, якщо виграю наше парі, – сказав Джон Дуліттл. – Якщо я зможу зробити більше з розлюченими биками, ніж зможе Пепіто де Малага, ви маєте пообіцяти мені, що на Капа-Бланці більше не буде жодних боїв з биками, аж доки ви живий і спроможний не допустити їх. По руках?
Іспанець простягнув свою руку.
– По руках, – пристав він. – Обіцяю. Проте мушу застерегти, що ви просто знищуєте своє життя, бо вас на сто відсотків буде вбито. А втім, це саме те, чого ви заслуговуєте за те, що назвали кориду недостойним спортом. Я чекатиму вас завтра вранці на цьому місці на випадок, якщо ви забажаєте обумовити якісь деталі. До побачення, сер.
Коли іспанець повернувся й зайшов до крамниці разом із ліжковим майстром, Полінезія, яка все слухала, як і зазвичай, злетіла на моє плече й прошепотіла мені у вухо:
– У мене є план. Візьми Бампо й приходьте в таке місце, де Лікар нас не почує. Я хочу з вами поговорити.
Я смикнув Бампо за лікоть, і ми перетнули вулицю й стали вдавати, наче розглядаємо вітрину ювелірної крамниці, а Лікар тим часом сів на своє ліжко, щоб зашнурувати черевики, – це був єдиний предмет одягу, який він зняв на ніч.
– Слухайте, – прошепотіла Полінезія, – я тут мало не здуріла, намагаючись придумати якийсь спосіб, як нам роздобути трохи грошей на закупи припасів, і от нарешті в мене дещо з’явилося.
– Гроші? – спитав Бампо.
– Ні, йолопе. Ідея – як дістати грошей. Слухайте: Лікар просто не може не виграти в цьому завтрашньому змаганні, це ясно, як божий день. Так от, усе, що нам треба зробити, це влаштувати додаткові парі з цими іспанцями – вони страшенно люблять азартні ігри, – і справу зроблено!
– Що таке додаткові парі? – запитав я.
– О, я знаю, що це таке, – гордо заявив Бампо. – Ми багато такого робили в Оксфорді, коли були перегони на човнах. Я йду до Дона Енріке і кажу: ставлю сто фунтів на те, що Лікар переможе. Тоді, якщо він виграє, Дон Енріке платить мені сто фунтів, а якщо ні, то я маю платити Дону Енріке.
– Абсолютно точно, – підтвердила Полінезія, – тільки не кажи сто фунтів, кажи дві тисячі п’ятсот песет. А тепер ходімо знайдемо старого Дона Рікі-Тікі й намагаймося виглядати багатими.
Отож ми знову перетнули вулицю й прослизнули до магазина ліжок, поки Лікар усе ще займався своїм взуттям.
– Доне Енріке, – сказав Бампо, – дозвольте представитися. Я наслідний принц Джолліджинкі. Ви не проти укласти зі мною невеличке парі щодо завтрашньої кориди?
Дон Енріке вклонився.
– Ну, звісно ж, – відповів він. – З величезною радістю. Однак мушу вас попередити, що ви приречені на програш. Яка сума?
– О, чиста дурничка, – пхикнув Бампо, – це просто заради розваги, не більше. Що ви скажете про три тисячі песет?
– Згоден, – погодився іспанець, іще раз уклонившись. – Зустрінемося завтра після кориди.
– Ну, усе гаразд, – зітхнула Полінезія, як ми вийшли надвір, щоб приєднатися до Лікаря. – У мене таке відчуття, наче гора впала з плечей.