Назавтра в Монтеверде настав великий день. Усі вулиці були завішані прапорами, і повсюди святково вбрані юрби народу просувалися в напрямку бичачої арени, як називали круглий майдан, де відбувалися бої.
Новина про виклик, який кинув Лікар, поширилася по всьому місту і, схоже, спричинила велике збудження поміж острів’ян: подумати тільки, якийсь іноземець насмілився суперничати з самим Пепіто де Малагою! Отже, він повністю заслужив, якщо його вб’ють!
Лікар позичив костюм матадора в Дона Енріке і виглядав у ньому дуже жвавим і красивим, хоча Бампо і я добряче намучилися, поки змогли застібнути жилет спереду, і навіть тоді ґудзики продовжували відлітати на всі боки.
Коли ми вирушили з гавані до арени, натовпи хлопчаків бігли за нами й глузували з Лікаревої огрядності, вигукуючи: – Juan Hagapoco, el grueso matador, що по-іспанськи означало: – Джон Дуліттл, жирний матадор![1]
Як тільки ми прийшли, Лікар забажав поглянути на биків перед тим, як бої розпочнуться, і нас відразу ж відвели до бичачого загону, де за високою загорожею знавісніло гасали туди-сюди шість величезних чорних биків.
Кількома поспішними словами й жестами Лікар розказав їм, що він збирається робити, й дав їм детальні інструкції щодо їхньої ролі у виставі. Бідні тварини були страшенно раді, коли почули, що є шанс припинити бичачі бої, і пообіцяли робити все достеменно так, як їм було сказано.
Звичайно ж, чоловік, який нас туди завів, не зрозумів, що ми робимо. Він просто подумав, що товстий англієць божевільний, коли побачив, як Лікар подає бикам знаки й щось мугикає.
Звідти Лікар пішов до перевдягальні для матадорів, а Бампо і я з Полінезією попрямували на арену й зайняли свої місця на трибунах цього великого театру просто неба.
Це було розкішне видовище. Тут були тисячі дам і панів, усі одягнуті у своє найнарядніше вбрання, і кожен з них виглядав щасливим і веселим.
На самому початку Дон Енріке підвівся й пояснив публіці, що першим пунктом програми буде змагання між англійським Лікарем і Пепіто де Малагою. Він повідомив і про те, що пообіцяв Лікареві зробити в разі, якщо той переможе. Але люди, схоже, не вірили, що таке може трапитися. Уже на одну згадку про таке вони відповіли гучним реготом.
Коли Пепіто вийшов на арену, його радісно вітали всі, дами посилали йому повітряні поцілунки, а чоловіки аплодували й махали капелюхами.
І ось великі ворота з протилежного боку арени відкотилися назад і з них галопом вискочив один із биків, потім ворота знову зачинилися. Матадор відразу ж був напоготові. Він змахнув своєю червоною накидкою, і бик кинувся на нього. Пепіто спритно відступив убік, і публіка знову привітала його криками й оплесками.
Ця гра повторювалася кілька разів. Проте я помітив, що кожного разу, як Пепіто потрапляв у складну ситуацію і, здавалося, бик по-справжньому йому загрожував, його помічник, який завжди крутився десь поблизу, відволікав увагу бика на себе, вимахуючи своєю червоною накидкою. Тоді бик починав переслідувати помічника, а Пепіто залишався в безпеці. Найчастіше, щойно привернувши увагу бика до себе, цей помічник біг до високої огорожі і вистрибував з арени, щоб урятуватися. Вони явно все підлаштували, ці матадори, і мені здалося, що насправді бідний неповороткий бик взагалі не становив для них якоїсь серйозної загрози. Хіба що котрийсь із них підсковзнувся б і впав.
Усякі такі штуки тривали з десяток хвилин, а потім невеличкі двері до матадорської перевдягальні відчинилися і з них прогулянковим кроком вийшов Лікар. Щойно його огрядна фігура, убрана в небесно-блакитний оксамит, з’явилася на арені, як уся публіка покотилася від реготу на своїх сидіннях.
Лікар, Хуан Агапоко, як вони його прозвали, вийшов у центр арени і церемонно вклонився дамам у лоджіях. Потім він уклонився бикові. Потім – Пепіто. Коли він уклонявся помічникові Пепіто, бик помчав на нього ззаду.
– Обережно! Обережно! Бик! Він тебе вб’є! – зарепетувала публіка.
Проте Лікар спокійно завершив уклін. Потім обернувся, склав руки, втупив погляд у бика, який нісся на нього, і страшенно нахмурив чоло.
І раптом трапилася дивна річ: швидкість бика ставала дедалі повільнішою й повільнішою. Виглядало майже так, наче він злякався Лікаревої насупленості.
Скоро бик і зовсім зупинився. Лікар пригрозив йому пальчиком. Бик почав тремтіти. Нарешті, піджавши хвоста між ногами, він розвернувся назад і кинувся навтьоки.
Людська маса ахнула. Лікар кинувся услід за биком. Вони навертали коло за колом по арені, обидва важко дихаючи й форкаючи, немов косатки. По публіці пробіг шепіт здивування. Це було щось новеньке в кориді, аби бик утікав від людини, замість того, щоб людина від бика. Нарешті на десятому колі, зробивши фінальний ривок, Хуан Агапоко, англійський матадор, упіймав нещасного бика за хвоста.
Потім, вивівши сумирну тепер тварину в центр арени, він змусив її виконувати усі можливі трюки: стояти на задніх ногах, стояти на передніх ногах, танцювати, підстрибувати, перекочуватися по землі. Закінчив він виставу тим, що бик став навколішки, а Лікар заліз йому на спину і почав перекидатися через голову й показувати інші акробатичні номери на рогах тварини.
Пепіто та його помічники стояли, присоромлено опустивши носи. Публіка повністю про них забула. Вони скупчилися біля загорожі недалеко від того місця, де я сидів, й перешіптувалися між собою, поволі зеленіючи від ревнощів.
Зрештою Лікар повернувся в бік Дона Енріке й голосно промовив:
– Цей бик більше не годиться. Він занадто переляканий і збився з дихання. Заберіть його, будь ласка.
– Чи кабальєро бажає свіжого бика? – запитав Дон Енріке.
– Ні, – вигукнув Лікар. – Я бажаю п’ять свіжих биків. І, будь ласка, я хотів би, щоб усіх їх випустили на арену відразу.
На цих словах у людей на трибунах вирвався крик жаху. Вони звикли бачити, як матадори тікають від одного бика. Але від п’яти! Це означає вірну смерть!
Пепіто вискочив уперед і закричав Донові Енріке, щоб той такого не дозволяв, бо це, мовляв, супроти всіх правил кориди.
– Ха! – хихотнула Полінезія мені у вухо. – Це як у Лікаря з навігацією: він порушує всі правила, але прибуває куди йому треба. Якщо вони йому тільки дозволять, він покаже їм найкраще шоу, яке вони будь-коли бачили за свої гроші.
Почалася велика суперечка. Схоже, що половина людей були на боці Пепіто, а половина – на боці Лікаря. Зрештою Лікар повернувся до Пепіто і зробив іще один дуже глибокий уклін, від якого з його жилета відскочив останній ґудзик.
– Ну звісно ж, якщо кабальєро боїться… – почав він з увічливою усмішкою.
– Боюся?! – скрикнув Пепіто. – Я не боюся нічого на світі. Я найуславленіший матадор Іспанії! Оцією правицею я вбив дев’ятсот п’ятдесят сім биків!
– Ну тоді гаразд, – кивнув головою Лікар. – Подивімося, чи зможете ви вбити ще п’ятьох. Випускайте биків! – гукнув він. – Пепіто де Малага не боїться!
Зловісна тиша нависла над великим театром, коли відчинилися важкі двері бичачого загону. А тоді п’ять великих биків з ревінням вискочили на арену.
– Виглядайте оскаженілими, – я почув, як Лікар гукає їм мовою худоби. – Не розсіюйтеся! Тримайтеся купи! Будьте готові до атаки! Візьміться спочатку за Пепіто, чоловіка в пурпурі! Але заради Бога, дивіться не вбийте його! Просто виженіть його з арени! А тепер, усі разом, бігом на нього!
Бики нахилили вниз свої голови і однією лавою, як ескадрон кавалерії, помчали через арену на бідного Пепіто.
Одну секунду іспанець з усіх сил намагався виглядати хоробро. Але вигляд п’яти пар рогів, які неслися на нього повним галопом, – це вже було занадто. Він весь пополотнів, кинувся до загорожі, перестрибнув її і щез.
– Тепер наступного, – прошипів Лікар. І через дві секунди сміливого помічника ніде вже не було видно. Хуан Агапоко, товстий матадор, залишився на арені сам-на-сам із п’ятьма скаженими биками.
Решту шоу справді варто було подивитися. Спочатку всі п’ятеро биків почали розлючено гасати по арені, бодаючи своїми рогами огорожу, б’ючи копитами пісок, шукаючи, кого б їм убити. Потім кожен з них по черзі зробив вигляд, що уперше помітив Лікаря, і, заревівши страшним голосом й опустивши свої смертоносні роги, вони полетіли, мов стріли, через усю арену, так наче збиралися підкинути його аж до неба.
Це виглядало по-справжньому жахливо. І навіть у мене, який знав, що все це було домовлено наперед, перехопило подих від страху за життя Лікаря, коли я побачив, як близько вони були від того, щоб його проштрикнути. Але в найостаннішу мить, коли кінчики їхніх рогів були за два дюйми від небесно-блакитного жилета, Лікар спритно відскочив убік, а здоровенні тварини протупотіли мимо за волосинку від нього, не завдавши йому жодної шкоди.
Потім усі п’ятеро напали на Лікаря разом, повністю оточивши його, вимахуючи на нього рогами й ревучи з люті. Як він уник смерті, я не знаю. Протягом кількох хвилин його округлу фігуру було практично не видно в цьому скупченні голів, які шалено бодалися, копит, які несамовито рили землю, й хвостів, які вимахували на всі боки. Це був, як і передбачала Полінезія, найвеличніший бій биків, який колись бачили люди.
В однієї жінки в натовпі трапилася мало не істерика, й вона волала до Дона Енріке:
– Зупиніть бій! Зупиніть бій! Цей чоловік занадто хоробрий, щоб дати йому загинути! Це найчудесніший матадор у світі! Нехай він живе! Зупиніть бій!
Але раптом всі побачили, як Лікар вирвався із юрми тварин, які його оточували. Потім він став ловити биків за роги, одного за одним, зненацька повертав їхні голови так, що кожен із них гепався на пісок. Здоров’яги виконували свої ролі просто бездоганно.
Я ніколи не бачив, щоб дресировані звірі в цирку грали краще. Вони, важко дихаючи, лежали на землі там, куди їх кинув Лікар, так наче були геть виснажені й повністю розбиті.
Потім, уклонившись на прощання дамам, Джон Дуліттл витягнув сигару з кишені, припалив її і прогулянковою ходою пішов з арени.
[1] Прізвище Дуліттл буквально означає «Той, що мало робить», відповідно по-іспанськи – Агапоко.