Пізніше ми всі погодилися, що ніхто з нас ніколи раніше у своєму житті не працював так тяжко, як того дня. Що мене стосується, то я знаю, що часто був на межі того, щоб упасти від виснаження й утоми, проте я продовжував іти, як машина, твердо вирішивши, що хай там як, але я не буду першим, хто здасться.
Коли ми видралися на вершину високої скелі, то практично відразу ж побачили дивну гору, намальовану в листі. За формою вона являла собою зображення звивистої змії і була, наскільки ми могли судити, другою за висотою вершиною на острові.
Хоча у всіх у нас забилося дихання від нашого сходження, Лікар не дав нам ні секунди передиху, щойно помітив гору. Кинувши погляд на сонце, щоб визначити напрямок, він помчав униз, прориваючись крізь хащі, хлюпаючи ногами через потоки, зрізаючи шлях, де тільки можна. Він, безперечно, був найшвидшим бігуном по пересіченій місцевості, якого я тільки бачив.
Ми спотикалися за ним так швидко, як могли. Коли я кажу «ми», то маю на увазі Бампо й себе, бо звірі, Джип, Чі-Чі та Полінезія, були далеко попереду, навіть попереду Лікаря. Для них ця гонка була суцільним задоволенням, немов якась дитяча гра.
Нарешті ми досягли підніжжя гори, яка була нашою метою, і виявилося, що її схили дуже круті. Лікар скомандував:
– Тепер ми розділимося й станемо шукати печери. Оце місце, де ми зараз, буде нашим збірним пунктом. Якщо хтось знайде щось подібне до печери, яку завалило землею й камінням, то він повинен кричати й скликати усіх нас. Якщо ж не знайдемо нічого, то зберемося всі тут десь через годину. Усім усе ясно?
І тоді всі ми розійшлися в різні боки.
Кожен із нас, можете бути певні, страшенно прагнув стати тим, хто зробить відкриття. Ніколи ще гору не обшукували так ретельно. Та марно! Ми не змогли знайти нічого, що б хоч трохи виглядало, як завалена печера. Було чимало місць, де каменюки насипалися до підніжжя схилів, але жодне з них не виглядало так, наче під ними може приховуватися печера чи прохід.
Один за одним, утомлені й розчаровані, ми пробиралися назад до місця зустрічі. Лікар виглядав похмурим і нетерплячим, але в жодному разі не збирався здаватися.
– Джипе, – спитав він, – а ти хіба не відчув хоч де-небудь чогось подібного на запах індіанця?
– Ні, – відповів Джип. – Я обнюхав кожну тріщину на схилі гори. Проте боюся, що з мого носа тут не буде жодної користі, Лікарю. Проблема в тому, що все повітря тут настільки просякнуто духом мавп-павуків, що він глушить усі інші запахи. А крім того, зараз занадто холодно й сухо для гарного нюхання.
– Оце точно, – погодився Лікар, – і стає холодніше весь час. Боюся, що острів і досі дрейфує на південь. Сподіваймося, це скоро припиниться, а то ми не зможемо знайти тут навіть горіхів та фруктів, щоб прохарчуватися, усе на острові загине. Чі-Чі, які в тебе успіхи?
– Ніяких, Лікарю. Я забрався на кожну вершину й пік, які побачив. Я обстежив кожен отвір і розколину. Але не знайшов жодного місця, де б могли бути заховані люди.
– І Полінезіє,– звернувся Лікар до папуги, – чи помітила ти що-небудь, що могло б підказати нам правильну путь?
– Анічогісінько, Лікарю. Проте в мене є план.
– О, чудово! – вигукнув Джон Дуліттл, знову сповнений надії. – Що за план? А ну, послухаймо!
– Ви все ще носите із собою цього жука, – спитала вона, – Біз-Біз, чи як ви там називаєте цю нещасну комаху?
– Так, – підтвердив Лікар, витягаючи коробочку зі скляною кришкою зі своєї кишені, – ось він.
– Чудово. А тепер слухайте, – промовила вона. – Якщо те, що ви припускаєте, це правда, тобто що Довгу Стрілу завалив усередині гори обвал скелі, то, очевидно, він знайшов цього жука всередині печери, можливо, й багатьох інших жуків, так? Не схоже, щоб він приніс Біз-Біза із собою, я правильно кажу? Він шукав рослини, а не жуків. Правда ж?
– Так, – сказав Лікар, – імовірно, так воно й було.
– Дуже добре. Тоді справедливо буде припустити, що дім жука або його нірка знаходиться саме там, у тій частині гори, де ув’язнені Довга Стріла і його група, чи не так?
– Авжеж, цілком.
– Гаразд. Тоді все, що нам залишається зробити, – це випустити жука і прослідкувати за ним. І рано чи пізно він повернеться додому в печеру Довгої Стріли. А ми прийдемо туди услід за ним. Або в усякому разі, – додала вона, розгладжуючи пір’я на своїх крилах з виразом вищої істоти, – ми йтимемо за ним, доки нещасний жук почне щось винюхувати під землею. Але хоч так, хоч так – він покаже нам, в якому місці гори захований Довга Стріла.
– Але ж він може полетіти собі геть, якщо я його випущу, – засумнівався Лікар. – Тоді ми просто втратимо його і краще нам від цього не стане.
– Ну й нехай летить, – пирхнула Полінезія презирливо. – Папуга вміє працювати крилами так само швидко, як і Біз-Біз, я сподіваюся. Якщо він підніметься в повітря, я гарантую, що не випущу це маленьке чортеня з поля зору. А якщо він просто поповзе по землі, то ви й самі зможете за ним прослідкувати.
– Прекрасно! – вигукнув Лікар. – Полінезіє, у тебе геніальні мізки. Я негайно ж задам жукові роботи, й подивимося, що вийде.
Ми знову всі скупчилися навколо Лікаря, який обережно підняв скляну кришку й пустив великого жука, аби той поліз угору по його пальцю.
– Сонечко, Сонечко, виглянь у віконечко, – почав приспівувати Бампо. – Твої дітки плачуть, їстоньки хо…
– Та замовкни ти, – обірвала його сварливо Полінезія. – Припини його принижувати! Ти гадаєш, йому своєї кебети бракує, щоб полетіти додому без твоїх підказок?
– Я подумав, що в нього імовірнісно може бути фліртуазний настрій духу, – став виправдовуватися Бампо. – Йому могло набриднути вдома, і тоді його слід заохотити. Чи можу я заспівати йому «Доме, милий мій доме?», як ти гадаєш?
– Ні, тоді він туди ніколи не повернеться. І твоєму голосові треба відпочити. Ти не співай, а тільки дивися за ним. О, Лікарю, а чому б не прив’язати і нам повідомлення до ноги цього створіння, і дати знати Довгій Стрілі, що ми робимо все, аби знайти його, і щоб він не втрачав надії?
– Я так і зроблю, – зрадів Лікар. І за хвилину він вже зірвав сухий листочок з куща, що ріс поряд, і олівцем став укривати його дрібними картинками.
Нарешті, оснащений новою сумкою листоноші, містер Джабізрі сповз із Лікаревого пальця на землю й роззирнувся довкола. Він випростав свої ніжки, пополірував собі носа передніми лапками, а потім спроквола рушив у західному напрямку.
Ми очікували, що він поповзе вгору, натомість він попрямував навколо гори. Ви знаєте, скільки часу потрібно жукові, щоб обповзти гору кругом? Що ж, можу запевнити, що це тягнеться неймовірно довго. Година минала за годиною, ми все сподівалися й сподівалися, що він відірветься від землі і решту шляху пролетить, і нехай тоді Полінезія береться до роботи й слідкує за ним. Але він жодного разу не випустив свої крильця. Я до того й уявити собі не міг, наскільки це важко людині – йти настільки повільно, аби не обігнати жука. Це була найнудніша справа, якою мені доводилося займатися.
І поки ми марнували час, чвалаючи за ним, слідкуючи за ним, мов яструби, аби він не щез десь під листочком абощо, то стали настільки роздратованими й злими, що були готові повідривати одне одному голови. А коли він зупинявся, щоб оглянути місцевість чи вкотре пополірувати собі носа, мені було чутно, як Полінезія позад мене сипле найжахливішими матроськими прокльонами, які тільки можна почути.
Після того, як він провів нас по всій дорозі навкруг гори, ми опинилися точнісінько в тому ж місці, з якого й рушили. І тут жук зупинився намертво.
– Ну, – звернувся Бампо до Полінезії, – що ти тепер думаєш про інтелект жука. Ти ж бачиш, що в нього все-таки замало знань, аби піти додому.
– Та заспокойся ти! – відрізала Полінезія. – А ти б хіба не захотів розім’яти ноги й прогулятися, якби тебе закрили в коробці на цілий день. Можливо, його дім десь поблизу й саме цьому він сюди й повернувся.
– Але ж для чого, – запитав я, – йому знадобилося спочатку проповзти всю цю дорогу навколо гори?
І ми всі троє розпочали несамовиту суперечку. Але в розпал її Лікар раптом закричав:
– Дивіться, дивіться!
Ми повернулися й побачили, що він показує на Джабізрі, який тепер повз угору по схилу, причому набагато швидше і більш по-діловому.
– От що, – простогнав Бампо, сідаючи втомлено на землю, – якщо він збирається перелізти через гору й повернутися назад, щоб ще більше розім’яти ноги, то я його краще почекаю тут. Чі-Чі та Полінезія можуть піти за ним.
І справді, потрібна була мавпа або птах, аби видертися вгору по тій поверхні, по якій тепер повз жук. Це була гладка й рівна частина гірського схилу, прямовисна як стіна.
Та скоро, коли Джабізрі був уже більш як на десять футів над нашими головами, усі ми скрикнули в один голос. Бо, навіть попри те, що ми на нього весь час дивилися, жук просто зник з поверхні скелі, так, як крапелька дощу просочується в пісок.
– Він щез! – закричала Полінезія. – Там угорі має бути отвір!
І в ту ж мить вона пурхнула вверх і вчепилася кігтями за поверхню скелі.
– Так, – гукнула вона нам, – ми нарешті загнали його в землю. Його нора саме тут, за клаптем лишаю – досить велика, щоб засунути два пальці.
– Ах, – закричав Лікар, – ця велика кам’яна плита, очевидно, зісковзнула з вершини гори й загородила вихід із печери, немов двері! Бідолахи! Який жахливий час їм довелося пережити там усередині! О, якби хоч у нас зараз були кайла й лопати!
– Від кайл і лопат не було б великого толку, – заперечила Полінезія. – Подивіться на розмір плити: сто футів висотою і стільки ж у ширину. Тут ціла армія має працювати цілий тиждень, аби її зрушити з місця.
– Я от думаю, скільки вона завтовшки, – сказав Лікар, він підібрав з землі велику каменюку й щосили гепнув нею по поверхні скелі.
Звук вийшов порожнистий і гучний, неначе від гігантського барабана. Ми всі стояли тихо й дослухалися, аж поки відлуння від нього потроху завмерло.
А потім по спині в мене пробігли мурашки. Бо зсередини гори долинули у відповідь три удари: Бум!… Бум!… Бум!
Широко відкритими очима ми дивилися одне на одного, так наче це сама земля заговорила. А урочисту коротку тишу, що запанувала потому, перервав Лікар:
– Дякувати небесам, – промовив він приглушеним благоговійним голосом, – принаймні хтось із них ще живий!