Ліс біля підніжжя гір виявився густим і переплетеним ліанами, так що подекуди було досить важко крізь нього продиратися. На пораду Полінезії ми трималися подалі від усіх стежок і доріжок, розуміючи, що наразі нам краще уникати будь-яких зустрічей з індіанцями.
Утім, і вона, і Чі-Чі були гарними провідниками по джунглях і чудовими мисливцями, тож обоє вони зайнялися водночас і пошуком їжі для всіх нас. За короткий час вони відшукали достатньо різних фруктів і горіхів, які виявилися прекрасною перекускою, хоча ми й не знали назви жодного з них. Ми натрапили на гарний чистий ручай зі смачною водою, який збігав із гір, так що тепер у нас було й що пити.
Ми пішли вгору вздовж потоку. І скоро вийшли на місцину, де ліс був рідшим, а тло під ногами більш скелястим і крутим. Звідти нам відкрилися чудові краєвиди всього острова на фоні блакитного моря.
Поки ми милувалися пейзажами, лікар раптом шепнув: – Цить! Джабізрі! Ви чуєте його?
Ми прислухалися й почули десь у повітрі поблизу нас надзвичайно милозвучне гудіння, так наче бджолине, але не просто одна нота. Це гудіння наростало й спадало, вгору і вниз, неначе хтось виспівував мелодію.
– Жодна інша комаха так не гуде, тільки жук Джабізрі, – сказав Лікар. – Де ж він є? Судячи зі звуку, десь близько, скоріш за все, літає поміж дерев. О, якби тільки в мене була моя сітка для метеликів! Чому я не здогадався і її намотати навколо тулуба! Чортів шторм, я можу втратити єдиний шанс у житті упіймати найрідкіснішого жука в усьому світі. Ой, дивіться! Ось він летить!
Величезний жучище, я б сказав, не менш ніж у три дюйми завдовжки, раптом з’явився прямо в нас перед носом. Лікар страшенно розхвилювався. Він скинув свого капелюха, щоб використати його як сачок, кинувся на жука й упіймав його. Він мало не впав з обриву на камені внизу у своєму божевільному поспіхові, але це не турбувало його жодною мірою. Він став навколішки, відсапуючись, надійно притисши до землі свій циліндр із Джабізрі. Потім дістав із кишені коробочку зі скляною кришкою і надзвичайно вправно примусив жука заповзти в неї з-під крисів капелюха. Потім підвівся, щасливий як дитина, і став вивчати свій новий скарб через скло покришки. Це, безперечно, була напрочуд красива комаха. Вона була яскраво-червона зісподу, але її спина була глянцево-зелена.
– Немає в світі такого ентомолога, який би не віддав усе, що в нього є, аби бути сьогодні на моєму місці, – гукнув Лікар. – Оппа! У цього Джабізрі щось є на лапці. Не схоже на грязюку. Цікаво, що б це могло бути?
Він обережно витягнув жука з коробочки й узяв його пальцями за спинку, так що жук почав повільно ворушити в повітрі своїми шістьома лапками. Ми усі з’юрмилися довкруж, щоб його розгледіти. Навколо середнього членика його передньої правої лапки було накручено щось, що виглядало як тоненький засушений листочок. І воно було дуже акуратно перев’язано міцною павутинкою.
Це було просто фантастично – спостерігати, як Джон Дуліттл розв’язав цю павучу нитку й розгорнув листочок, не порвавши його й не зашкодивши дорогоцінному жукові. Джабізрі він засунув назад у коробочку. Потім рівно розпластав листочок і заходився його досліджувати.
Можете собі уявити наше здивування, коли ми виявили, що всередині листочок укритий знаками й рисунками, намальованими так тонко, що без збільшувального скла було майже неможливо їх розібрати. Деякі знаки ми не змогли розшифрувати зовсім, зате практично всі малюнки були цілком зрозумілі, в основному це були фігурки людей і гори. Усе це було виписано якимось дивним чорнилом коричневого кольору.
Кілька секунд панувала мертва тиша, поки всі ми дивилися на листок, заворожені й заінтриговані.
– Гадаю, це написано кров’ю, – промовив Лікар нарешті. – Вона набуває такого кольору, як висихає. Хтось проколов собі пальця, щоб намалювати ці картинки. Це старий прийом, коли в тебе немає чорнила, однак украй антисанітарний. Як незвичайно знайти таке послання прив’язаним до жучиної лапки! Хотів би я вміти розмовляти жучиною мовою, щоб дізнатися, де Джабізрі це отримав.
– Але що це таке? – запитав я. – Рядки картинок і значків. Ви щось розумієте, Лікарю?
– Це лист, – пояснив він, – лист у картинках. Усі ці штучки разом складають повідомлення. Але для чого чіпляти повідомлення на жука, та ще й на Джабізрі, найрідкіснішого жука в світі? Який незвичайний випадок!
Потім він повернувся до вивчення картинок, бурмочучи собі під носа:
– І що б це могло означати: люди піднімаються на гору, люди заходять в отвір у горі, гора обрушується – це чіткі малюнки, так; люди показують на свої відкриті роти; ґрати, тюремні ґрати, очевидно; люди моляться; люди лежать, вони виглядають так, наче їм погано; і насамкінець просто гора – гора особливої форми.
Несподівано Лікар подивився на мене гострим поглядом, і чудова посмішка від раптового здогаду осяяла його обличчя.
– Довга Стріла, – скрикнув він. – Хіба ти не бачиш, Стаббінсе? Ну так, звісно! Тільки натураліст міг би додуматися зробити таке: передати свого листа із жуком – і не з простим жуком, а найрідкіснішим з усіх, таким, якого інший натураліст намагатиметься упіймати. От так-так! Довга Стріла! Картинковий лист від Довгої Стріли! Адже картинки – це єдине письмо, яке він знає.
– Так, але для кого цей лист? – запитав я.
– Для мене, скоріш за все. Міранда сказала йому вже кілька років тому, що одного дня я планую приїхати сюди. А якщо не для мене, то тоді для будь-кого, хто упіймає жука й прочитає послання. Це лист у світ.
– Гаразд, а що він розповідає? Мені здається, що вам не дуже сподобалося те, що ви з нього зрозуміли.
– Так, це правда, – погодився він, – тому що, дивися, я можу його прочитати. Перша картинка: люди піднімаються на гору – це Довга Стріла і його супутники; люди заходять в отвір у горі – вони заходять у печеру, шукаючи лікарські рослини чи мохи; гора обрушується – якась скеля, що нависала зверху, з’їхала вниз і закрила їм вихід з печери, вони опинилися в пастці. А єдиною живою істотою, яка могла винести їхнє повідомлення в зовнішній світ, був оцей жук, який здатен прорити собі прохід на свіже повітря. Звичайно, це був усього лиш мізерний шанс, що жука коли-небудь упіймають, а листа прочитають. Але це був шанс, а коли люди у великій небезпеці, вони хапаються за будь-яку соломинку надії…
Гаразд. А тепер поглянь на наступну картинку: люди показують на свої відкриті роти – вони голодні; люди моляться – просять, щоб той, хто знайде цей лист, прийшов їм на допомогу, люди лежать – вони хворі або голодують. Цей лист, Стаббінсе, це їхній останній крик про порятунок.
Він підскочив на ноги, щойно закінчивши, вихопив записника й поклав листа поміж сторінками. Його руки тремтіли з нетерплячки і збудження.
– Поспішаймо, – вигукнув він, – уверх на гору, усі! Не можна гаяти й хвилини. Бампо, візьми із собою воду й горіхи. Тільки небеса знають, як довго вони вже мучаться в товщі гори. Сподіваймося й молімося, що ми не запізнилися!
– Але де ж нам шукати? – запитав я. – Міранда казала, що острів завдовжки в сто миль, а гори, схоже, йдуть одна за одною аж до його центру.
– Ти хіба не бачив останнього зображення? – відповів він, підхоплюючи свого циліндра з землі й насуваючи його собі на голову. – Це була гора незвичної форми, вона виглядає, як спина змії. Так ось, він там, якщо тільки він все ще живий. Перша річ, яку маємо зробити, це піднятися на високу вершину і подивитися навколо по всьому острову, де знаходиться гора, схожа на спину змії.
Тільки подумати! У мене є шанс зустрітися з Довгою Стрілою, сином Золотої Стріли, нарешті! Уперед! Поспішайте! Затримка може значити смерть для найбільшого натураліста, який коли-небудь народжувався на цій планеті!