Мене привітали гучними вигуками, і я перебрався зі своєї частини корабля на їхню. Бампо приніс мені казково смачним напій – свіжу воду, яку він наточив із бочки, а Чі-Чі та Полінезія стояли поряд і згодовували мені корабельні галети.
Але більше за усе решту порадувало мене усміхнене обличчя Лікаря, який побачив, що я знову разом із ним. Якщо не брати до уваги його зовнішнього вигляду (одяг пом’ятий і мокрий, а пошарпаний циліндр у соляних плямах від морської води), цей шторм, який так мене нажахав, його збентежив не більше, ніж грязева мілина, в якій ми загрузли на річці Паддлбі.
Увічливо подякувавши Міранді за те, що доправила мене так швидко, він запитав у неї, чи зможе вона тепер летіти перед нами, вказуючи дорогу до Мавпопавучого острова. А потім віддав наказ дельфінам облишити мій шматок корабля і штовхати його більшу частину туди, куди поведе нас Пурпурова Райська Птиця.
Як багато він втратив під час трощі, я не знав – усе, скоріш за все, разом із усіма грошима, які він назбирав, щоб купити корабель. Та все ж він посміхався так, неначе нічого на світі йому не бракувало. Єдина річ, яку він зберіг, наскільки я міг бачити, окрім бочки з водою та ящика з галетами, це були його дорогоцінні записні книжки. Їх, я зауважив це, як він підвівся, він прив’язав навколо тулуба метрами й метрами шпагату. Він був, як любив казати старий Меттью Маґґ, великою людиною. Він був неймовірний.
І от протягом трьох днів ми продовжували нашу подорож, пливучи повільно, але постійно на південь.
Єдине, що нам дошкуляло, це був холод. Здавалося, що він посилювався в міру нашого просування. Лікар сказав, що острів, який потужний шторм збив із його узвичаєних маршрутів, очевидно, віддрейфував далі на південь, ніж будь-коли раніше.
На третю ніч бідна Міранда повернулася до нас майже замороженою. Вона повідомила Лікаря, що вранці ми знайдемо острів зовсім недалеко від нас, хоча зараз ми й не можемо його бачити через туманну темну ніч.
Вона сказала, що мусить негайно поспішати до теплішого клімату і що відвідає Лікаря в Паддлбі наступного серпня, як завжди.
– Не забудь, Мірандо, – нагадав Джон Дуліттл, – якщо почуєш хоч щось про Довгу Стрілу, то передай звісточку мені.
Пурпурова Райська Птиця запевнила, що так і зробить. І після того як Лікар подякував їй знову й знову за все, що вона зробила для нас, вона побажала нам удачі і зникла в ночі.
Усі ми прокинулися дуже рано, ще задовго до того, як розсвіло, й чекали миті, коли ми вперше побачимо землю, заради якої подолали такий далекий шлях. І як висхідне сонце зробило небо на сході сірим, звісно ж, це була стара Полінезія, хто першим закричав, що бачить пальми і верхівки гір.
Коли розсвіло ще більше, стало видно вже всім нам: довгий острів зі скелястими горами посередині, причому так близько до нас, що, здавалося, можна було закинути на берег свого капелюха.
Дельфіни завдали нам ще одного останнього поштовху і наша дивна плавуча конструкція легко уткнулася в берег. Потім, дякуючи нашій щасливій зірці за можливість розправити наші затерплі ноги, ми гуртом посунули на сушу – першу землю, нехай навіть і плавучу землю, на яку ми ступали вперше за шість тижнів.
Який захват я відчув, коли усвідомив, що Мавпопавучий острів, малюсінька цяточка в атласі, в яку уткнувся мій олівець, лежить під моїми ногами!
Коли стало це світліше, ми помітили, що пальми й трави на острові виглядали в’ялими й майже мертвими. Лікар припустив, що це має бути через ті холоди, від який зараз потерпав острів у новому кліматі. Ці дерева й трави, пояснив він нам, належать до видів, звиклих до теплої, тропічної погоди.
Дельфіни запитали, чи вони нам і далі потрібні. А Лікар відповів, що він так не думає, принаймні не зараз.
– І решткам корабля ви вже теж нічим не зарадите, – додав він, – бо вони вже почали розпадатися на шматки і більше не можуть триматися на поверхні.
Коли ми готувалися піти в глиб острова й дослідити його, то несподівано побачили цілу зграю Червоношкірих Індіанців, які розглядали нас зі здивуванням з-поміж дерев. Лікар виступив уперед, щоб із ними поговорити. Але вони його так і не змогли зрозуміти. Він намагався на мигах їм пояснити, що прибув із дружнім візитом. Однак виглядало так, що індіанцям ми аж ніяк не сподобалися. У руках у них були луки, і стріли, і довгі мисливські списи з кам’яними вістрями, і вони жестами відповіли Лікареві, що якщо він підійде на крок ближче, то вони повбивають нас усіх.
Тубільці явно хотіли, щоб ми негайно залишили острів. Ситуація була вкрай незручною.
Зрештою Лікар дав їм зрозуміти, що хоче оглянути весь острів і що потім забереться геть, хоча уявити, як він збирається це зробити без човна, було понад мої сили.
Поки вони розмовляли поміж собою, прибіг іще один індіанець, очевидно з повідомленням, що вони потрібні в іншій частині острова. Бо відразу ж, погрожуючи нам своїми списами, усі вони побігли услід за ново прибулим.
– Які некуртуазні язичники, – зауважив Бампо. – Ви колись бачили таку негостелюбовність? Вони навіть не запитали, чи ми снідали, о, ці непросвіщенні пройдисвіти!
– Шшш! Вони побігли в своє село, – сказала Полінезія. – Можу битися об заклад, що з того боку гір є село. Якщо ви послухаєте моєї поради, Лікарю, то ви заберетеся з цього берега, поки вони до нас повернуті спинами. Піднімімося поки що в гори, в якесь місце, так щоб вони не знали, де ми є. Вони можуть стати більш дружніми, як побачать, що ми не заподіюємо їм жодної школи. У них чесні відкриті обличчя, мені вони виглядають як достойна ватага. Вони просто нічого не розуміють, скоріш за все, ніколи раніше не бачили білих людей.
Отже, почуваючи себе трохи розчарованими таким першим прийомом, ми рушили в напрямку гір у центрі острова.
