Коли я прокинувся, у голові моїй стояв густий туман. Небо сяяло блакиттю, а море було спокійним.
Спочатку я подумав, що це я, мабуть, був заснув під сонцем на палубі «Кроншнепа». Злякавшись, що я запізнююся на свою зміну за штурвалом, я спробував зіп’ятися на ноги. Виявилося, що я не можу, мої руки були прив’язані до чогось позад мене шматком мотузки. Повернувши шию, як тільки міг, я з’ясував, що це була щогла, точніше коротенький пеньок, що від неї лишився. Тоді до мене дійшло, що я не сиджу на кораблі взагалі, я сидів тільки на одній його частині. І тут мене охопив вельми неприємний страх. Примруживши очі, я оглянув морський обрій на півночі, сході, півдні і заході: не було ні землі, ні кораблів, узагалі нічого не було в полі зору. Я залишився сам-один в океані!
Нарешті, по шматочках, моя контужена голова почала пригадувати, що трапилося: спочатку наближається шторм, паруси летять за борт, потім велика хвиля, яка гепнула мене головою об двері. Але що ж сталося з Лікарем і усіма рештою? Який зараз день, завтрашній чи вже післязавтрашній? І чому я сиджу тільки на частині корабля?
Мені вдалося просунути руку в кишеню, там я знайшов свій складаний ножик й перерізав ним мотузку, якою був прив’язаний. Це нагадало мені історію про кораблетрощу, яку мені колись розповів Джо, там було про капітана, який прив’язав свого сина до щогли, щоб його шторм не змив за борт. Тож це, безперечно, був Лікар, який зробив те саме зі мною.
Але де він є?
У мене з’явилася страшна думка, що Лікар і всі решта, мабуть, потонули, адже на поверхні води не було видно ніяких інших уламків. Я став на ноги і оглянув кругом усе море ще раз – нічого! Нічого, крім води і неба!
Аж ось далеко-далеко я помітив маленький темний силуетик птаха, що ширяв низько над пучиною. Коли він підлетів зовсім близько, я побачив, що це буревісник. Я намагався заговорити з ним, чи нема в нього для мене якихось новин, але, на жаль, я ще був не вивчив як слід мови морських птахів і не зміг навіть привернути його уваги, не кажучи вже про те, щоб пояснити йому, чого я хочу.
Поширявши над морем навколо мене (просто шукаючи їжу, я гадаю), він відлетів у тому ж напряму, з якого з’явився, і я знову залишився один.
Я відчув, що трошки голодний і трохи спраглий також. У голові почали крутитися різні невеселі думки, так як це буває, коли ти самотній та ще й пропустив сніданок. Що тепер станеться зі мною, якщо Лікар і всі решта потонули? Я умру від голоду або загину від спраги. Потім сонце зайшло за хмари, й мені стало холодно. За скільки сотень чи тисяч миль від мене знаходиться земля?
Я продовжував у цьому дусі певний час, і на душі мені ставало дедалі похмуріше й похмуріше, аж раптом я пригадав Полінезію. – Із Лікарем ти завжди в безпеці, – казала вона. – Він дістанеться, куди йому треба. Запам’ятай це.
Упевнений, що я не переймався б так сильно, якби він був тут поряд зі мною. Саме через оцю самотність мені хотілося плакати. Але ж і буревісник був один! Я просто як мала дитина, сказав я собі, мене мало не до сліз налякала самотність! Зараз і тут я в повній безпеці – поки що принаймні. Джона Дуліттла такі дрібнички нізащо б не злякали. Він починав хвилюватися тільки тоді, як робив відкриття, знаходив нового жука абощо. І якщо Полінезія казала правду, то він не міг потонути і все врешті-решт якось закінчиться добре.
Я розправив плечі, застібнув комірець на всі ґудзики й почав походжати туди-сюди по маленькому плотові, щоб трохи зігрітися. Я хочу бути, як Джон Дуліттл, я не стану плакати. І я не буду хвилюватися.
Як довго я отак крокував уперед-назад, я не знаю. Просто це було довго, бо мені більше не було що робити.
Нарешті я втомився й приліг відпочити. І попри всі мої нещастя, дуже скоро заснув.
Коли прокинувся цього разу, зорі дивилися вниз на мене з безхмарного неба.
Море все ще було спокійним, і мій дивний плавучий засіб злегка колихався піді мною на невеличких хвильках. Уся моя хоробрість покинула мене, коли я поглянув у велику мовчазну ніч і відчув муки голоду й спраги, які допікали моєму шлункові сильніше, ніж будь-коли.
– Ти не спиш? – промовив високий сріблястий голос поряд із моїм ліктем.
Я підскочив, так неначе хтось штрикнув мене голкою. На самому краєчку мого плота сиділа Міранда, Пурпурова Райська Птиця, а її прекрасний золотий хвіст тьмяно виблискував під зоряним світлом!
Я ніколи в житті так не радів зустрічам із кимсь іншим. Я мало не шубовснув у воду, так кинувся її обіймати.
– Я не хотіла будити тебе, – сказала вона. – Думала, що ти, мабуть, сильно втомився від усього, через що пройшов. Дивись не задави мене на смерть, хлопче, я не фарширована качка, щоб ти знав.
– О, Мірандо, моя дорога, – вигукнув я, – як я радий тебе бачити. Скажи, а де Лікар? Він живий?
– Звісно живий, і я твердо вірю, що так буде завжди. Він он там, приблизно за сорок миль на захід звідси.
– А що він там робить?
– Він сидить на другій половині «Кроншнепа» і голиться, принаймні голився, коли я відлітала.
– Дякувати небесам, що він живий! – промовив я. – А Бампо і звірі, з ними все гаразд?
– Так, вони з ним. Ваш корабель розломився надвоє під час шторму. Лікар прив’язав тебе, коли знайшов тебе непритомним. І частина корабля, на якій був ти, відірвалася і її віднесло геть. Чорт забирай, оце був шторм! Треба бути чайкою або альбатросом, щоб вистояти в таку негоду. Я виглядала Лікаря три тижні з верхів’я скелі, але вчора ввечері змушена була шукати прихистку в печері, щоб мені вітром не повидирало пір’я з хвоста. Як тільки я знайшла Лікаря, він послав мене, а також кількох дельфінів, щоб вони допомогли нам у наших пошуках. На бразильському березі зібралося безліч птиць, щоб привітати Лікаря, але жахлива погода поламала всі наші плани, які ми склали, аби зустріти його як належить. А буревісник першим підказав нам, де тебе шукати.
– Гаразд, але як я можу дістатися до Лікаря, Мірандо? У мене немає весел.
– Дістатися до нього! Та ти прямо зараз до нього і їдеш. Озирнися назад.
Я обернувся. Місяць якраз піднімався з-за морського обрію. І тепер я побачив, що мій пліт рухається по воді, але так плавно, що я раніше цього й не помічав.
– А що нас рухає? – спитав я.
– Дельфіни, – сказала Міранда.
Я підійшов до заднього краю плоту і подивився вниз у воду. І прямо під самою поверхнею я зміг розрізнити розмиті форми чотирьох великих дельфінів, їхня гладенька шкіра блищала на місячному сяйві, доки вони штовхали пліт своїми носами.
– Це старі друзі Лікаря, – пояснила Міранда. – Вони для Джона Дуліттла зроблять усе, що він попросить. Ми вже зовсім скоро його побачимо. Ми досить близько до того місця, де я їх залишила. Так, он вони! Бачиш отой темний силует? Ні, правіше дивися. Хіба ти не бачиш фігуру людини, яка стоїть на тлі неба? А ось Чі-Чі нас помітив, він нам махає. Ти що, не бачиш?
Я не бачив, бо мій зір був не таким гострим, як у Міранди. Але потроху звідкись із досвітньої темряви до мене почало долинати горлання Бампо, який співав жартівливі африканські пісні на повну силу свого могутнього голосу. А незабаром, вдивляючись і вдивляючись у напрямку голосу, я нарешті розгледів темну масу розідраного, розтрощеного остова корабля, що плавав невисоко над поверхнею води. Це було все, що залишилося від нашого нещасного «Кроншнепа».
– Агов! – долинуло з пітьми. І я відповів на поклик. Ми продовжили перегукуватися один з одним через спокійне нічне море. А ще за кілька хвилин дві половинки нашого хороброго зруйнованого кораблика плавно буцнулися одна з одною.
Тепер, коли я був близько, а місяць був вище, я міг усе роздивитися значно краще. Їхня частина корабля була набагато більша за мою.
Вона лежала частково на боку, а більшість із них сиділи наверху й жували корабельні галети.
Але на краю внизу, біля самої води, використовуючи нерухому морську поверхню як дзеркало, а розбиту пляшку як бритву, Джон Дуліттл голив собі щоки при світлі місяця.