Як тільки я розвернув «Кроншнеп» на правильний курс, то помітив щось особливе: ми пливли зовсім не так швидко, як раніше. Попутний вітер майже повністю вщух.
Нас спочатку це не дуже й турбувало, ми очікували, що в будь-який момент вітер може знову пожвавішати. Але пройшов цілий день, потім два, потім тиждень, десять днів, а вітер дужчим так і не став. «Кроншнеп» тільки повз уперед зі швидкістю малюка, який ще не навчився ходити й може лиш шкутильгати.
Тепер я вже бачив, що Лікар починає хвилюватися. Він повсякчас виймав свій секстант (це такий інструмент, що показує, в якій частині океану ви перебуваєте) і щось підраховував. Він постійно дивився в свої мапи й вираховував на них відстані. По сто разів на день він у свою підзорну трубу вивчав морський небокрай навколо нас.
– Але ж, Лікарю, – сказав я, почувши одного післяполудня, як він щось сам собі бурмоче про імлистий вигляд неба, – це ж не матиме особливого значення, якщо наша мандрівка потриває трошки довше, ніж планувалося? Їжі тепер у нас на кораблі багато, а Пурпурова Райська Птиця зрозуміє, що ми затрималися через щось, на що не було ради.
– Так воно, мабуть, і буде, – проказав він замислено. – Але я б дуже не хотів змушувати її чекати. О цій порі року вона зазвичай відлітає в перуанські гори, які корисні для її здоров’я. А крім того, гарна погода, яку вона нам спрогнозувала, схоже, закінчиться з дня на день і це затримає нас іще більше. Якби ми могли просуватися вперед на прийстойній швидкості, я б не переймався. Але оце бовтання на місці, майже мертва нерухомість, ось що діє мені на нерви. Ах, ось повіяв вітерець, не дуже сильний, але, може, стане дужчим.
Легенький бриз з північного сходу заспівав у снастях, і ми усміхалися, з надією поглядаючи на те, як захиталися щогли «Кроншнепа».
– Нам залишилося якихось сто п’ятдесят миль до берега Бразилії, – сказав Лікар. – Якщо цей вітер не зрадить нас і дутиме постійно протягом всього дня, то ми побачимо землю.
Та раптом вітер помінявся, він став східним, потім знову північно-східним, а потім – північним. Він налітав уривчастими вихорами, так наче сам іще не вирішив, куди йому дути, так що мені довелося попітніти за штурвалом, повертаючи «Кроншнеп» то туди, то сюди, аби не збитися з курсу.
Невдовзі ми почули, як Полінезія, що сиділа на щоглі і спостерігала, чи не покажеться десь земля чи інший корабель, закричала нам згори хриплим голосом:
– Негода насувається! Цей стрибучий вітер це паскудний знак. І погляньте! Там вдалині на сході – ви бачите темну смужку в самому низу? Якщо це не шторм – то я сухопутна курка. Бурі в цих широтах просто скажені, якщо розгуляються по-серйозному, рвуть полотно вітрил, як папір. Візьміть на себе штурвал, Лікарю, – тут буде потрібен дужий мужчина, якщо це справжній шторм. А я розбуджу Бампо й Чі-Чі. Як на мене, виглядає це зовсім негарно. Нам краще було б спустити всі вітрила прямо зараз, поки ми не побачимо, наскільки сильним буде вітер.
І справді, все небо тепер почало набувати грізного вигляду. Чорна смуга на сході ставала все чорнішою й насувалася дедалі ближче й ближче. Низький, гуркотливий, шипучий гул котився зі стогоном над поверхнею моря. Вода, яка досі була така блакитна й привітна, потворно збрижилася й посіріла. А на потемнілому небі понеслися рвані хмари, немов розкуйовджені відьми, що летять, утікаючи від бурі.
Мушу признатися, я злякався. Розумієте, доти я бачив море, коли воно було в гарному настрої: часом спокійне й ліниве, часом авантюрне й необачне, часом задумливе й поетичне. Однак дотепер я не знав і навіть не уявляв, якою страшною може бути сила моря, коли воно западає в дику лють.
Коли цей шторм нарешті вдарив по нас, ми перехилилися й майже лягли на бік, так наче якийсь невидимий гігант дав бідному «Кроншнепові» ляпаса.
Після цього події побігли одна за одною так щільно і так швидко, що і через вітер, який забивав тобі дихання, і через воду, яка заливала тебе й сліпила, і через заглушливий шум, і через усе решта в мене немає чіткого уявлення про те, як сталася наша кораблетроща.
Я пам’ятаю, що бачив, як вітрила, які ми намагалися скрутити в рулони на палубі, були вирвані вітром із наших рук і полетіли за борт, немов повітряні кульки за одне пенні, і мало не забрали з собою Чі-Чі. І є в мене розмитий спогад про те, як Полінезія скрекоче комусь із нас, що треба побігти вниз і позачиняти всі ілюмінатори.
Незважаючи на те, що на наших щоглах тепер не було вітрил, ми мчали на південь з шаленою швидкістю. І кожні кілька секунд величезні сіро-чорні хвилі здіймалися з-під борту корабля, немов монстри з нічного кошмару, роздувалися й росли вгору, а потім з усієї сили обвалювалися на нас, втискаючи нас у море, і тоді бідний «Кроншнеп» завмирав, наполовину під водою, немов порося, що тоне й намагається вдихнути повітря.
Коли я продирався уздовж борту до штурвала, щоб побачити Лікаря, чіпляючись, немов п’явка, руками й ногами за поручні, щоб мене не здуло в море, одна з цих велетенських хвиль відірвала мене від перил, залила мені в горлянку води й потягла мене, розпластаного на повен зріст, по палубі, як тріску. Моя голова вдарилася об двері з жахливим тріском. І тоді я втратив свідомість.