Але що ж тут поробиш! Навіть Трійка, хоч якими могутніми вони були, не могли вічно стояти проти війська, яке, здавалося, не мало кінця-краю. Під час однієї з найгарячіших сутичок, коли ворог проломив особливо велику діру в огорожі, я побачив, як величезна постать Довгої Стріли зігнулася й упала на землю зі списом, який пробив його широкі груди.
Іще пів години Бампо й Лікар боролися разом пліч-о-пліч. Як їм вистачало сил на так довго, я не можу сказати, бо їм ні разу так і не дали навіть секунди, щоб перевести дух чи дати відпочити рукам.
Лікар – спокійний, добрий, миролюбний, маленький Лікар! – та ви б його просто не впізнали, якби побачили того дня, як він роздає лящів, які чутно було за цілу милю, як гамселить і духопелить ворогів на всі боки.
А щодо Бампо, то з палаючими білками очей й грізно оскаленими зубами він був справжнім демоном. Ніхто не наважувався й на ярд підійти до цього жахливого одвірка, який обертався з шаленою швидкістю. Але влучно кинутий камінь врешті-решт поцілив його посеред чола. І повалився на землю другий із Трійки. Джон Дуліттл, останній із Жахливих, залишився битися один.
Джип і я кинулися йому на підмогу й намагалися зайняти місце тих, хто упав. Але ми були занадто легкими й занадто малими, так що заміна з нас вийшла ніяка. Наступна секція огорожі з шумом рухнула на землю, і через широчезний пролом баґ-джаґдераґи нахлинули на нас немов бурхливий потік.
– До каное! До моря! – волали попсіпетелі. – Рятуйтеся, хто може! Усе пропало! Війну програно!
Проте ні в Лікаря, ні в мене не було жодного шансу врятуватися втечею. Нас збила з ніг і розпластала по землі уже сама маса натовпу. А раз упавши, ми вже не могли знову встати на ноги. Я був певен, що нас затопчуть на смерть.
Але в цей момент ми почули, як шум і гам битви перекрив найжахливіший звук, який коли-небудь ранив людський слух: це був крик мільйонів і мільйонів папуг, які люто верещали всі водночас.
Армія, яку Полінезія в самий останній момент привела нам на допомогу, вкрила все небо в західному напрямкові.
Я спитав у неї потім, скільки всього птахів там було, а вона відповіла, що точно не знає, але що їх кількість напевне була десь між шістдесятьма й сімдесятьма мільйонами. За цей надзвичайно короткий відрізок часу вона привела їх аж із самого південноамериканського материка.
Якщо ви коли-небудь чули, як кричать розлючені папуги, то знаєте, що звучить це по-справжньому страшно; а якщо вас хоч раз укусив папуга, то ви знаєте, що їхній укус може бути надзвичайно дошкульним і болючим.
Чорні Папуги за командою Полінезії взялися за баґ-джаґдераґів, які саме ринулися по всьому селищу в пошуках грабунку.
А тактика бою в Чорних Папуг була особливою. Ось як вони робили: три чи чотири папуги всідалися на голову кожного баґ-джаґдераґа і міцно хапалися кігтями за його волосся, потім вони звішувалися вниз по обидва боки його голови й починали виривати маленькі шматочки з ушей – це виглядало так, наче вони компостирують квитки. І це все, що вони робили. Вони нікого не кусали ні за що, окрім як за вуха. Але так вони виграли для нас війну.
Із жалібним виттям баґ-джаґдераґи падали один на одного, поспішаючи вибратися з цього проклятого селища. Їхні спроби зірвати папуг зі своїх голів не давали результату, тому що на кожну голову завжди було ще чотири папуги, які з нетерпінням чекали, щоб на неї сісти.
Деяким із ворогів пощастило, й вони змогли вискочити за огорожу тільки з одним чи двома укусами, а там папуги негайно від них відставали. Але в більшості, коли чорні птахи залишали їх в спокої, вуха мали вельми дивний вигляд.
Така обробка, хоч і надзвичайно болюча, тим не менше не завдала їм жодної серйозної шкоди, окрім певної зміни в зовнішньому вигляді. А пізніше це навіть стало племінною ознакою баґ-джаґдераґів. Жодна пристойна дівчина цього племені не пішла б гуляти з хлопцем, який не понадрізав собі вуха – бо це свідчило, що він був на Великій війні. І саме через це (хоч цей факт здебільшого й невідомий науковцям) інші індіанські племена почали називати цей народ «рвановухими баґ-джаґдераґами».
Як тільки селище було очищено від ворога, Лікар присвятив всю свою увагу пораненим.
Попри те, що битва була тривалою й жорстокою, серйозно поранених виявилося на диво небагато. Бідний Довга Стріла постраждав найсильніше. Тим не менше, коли Лікар промив йому рану й уклав у ліжко, він розплющив очі й сказав, що вже почувається краще. Бампо ж був тільки сильно оглушений.
Закінчивши цю частину роботи, Лікар наказав Полінезії, щоб Чорні Папуги загнали ворогів назад на їхню власну територію і посторожили їх протягом усієї ночі.
Полінезія віддала коротку команду, і, як одна-єдина птиця, мільйони папуг відкрили свої дзьоби й викрикнули ще раз свій моторошний бойовий клич.
Баґ-джаґдераґи не стали чекати, аби їх просили вдруге, й кинулися тікати хто куди через гори, з яких вони нещодавно спустилися, а тим часом Полінезія та її переможна армія, пильно спостерігаючи, сунули за ними, немов велетенська, грізна, чорна хмара.
Лікар підібрав свій циліндр, який з нього збили в бою, ретельно обтрусив з нього порох і надягнув на голову.
– Завтра, – виголосив він, помахавши кулаком убік гір, – ми визначимо умови миру, і визначимо ми їх у Місті Баґ-джаґдераґ!
Попсіпетелі захоплено привітали ці слова переможним кличем. Війну було закінчено.