До восьмої ранку туман цілком розвіявся, тож ніхто й подумати не міг, що він був аж таким густим. Літнє сонечко зігріло тротуари, а вивіска перед готелем “Вікінг” легенько погойдувалася на скрипучих завісах. Войовничий вікінг, що красувався на ній, не виглядав при сонячному світлі надто респектабельним. Тепер було добре помітно, що фарба в багатьох місцях облупилася. Та й сам той воїн мав якийсь жалюгідний вигляд, як і весь готель “Вікінг”.
Фарба на віконних рамах потріскалася. Рослини у квіткових горщиках прив’яли. Попід стінами назбиралися цілі купи пороху і сміття.
Пан Еліс узяв мітлу й зітхнув. І так воно було щодня. Він не знав, звідки береться той бруд, але його ніколи не меншало. Щойно два дні тому він помив усі вікна, а вони вже знову аж чорні. Чого ж дивуватися, що майже ніхто не хотів зупинятися в цьому готелі. Був пік літнього сезону – та ж готель мав би ломитися від гостей, але з дванадцяти номерів заселені були лише три.
Пан Еліс ретельно підмів передні сходи і знову зайшов у готель.
– Діти, ви вже встали? – гукнув він, поглянувши нагору, звідки почувся тупіт ніг. Він рушив до дружини – допомогти приготувати сніданок і накрити столи в їдальні.
Раптом на сходах загриміло. Вони так затрусилися й загуркотіли, немовби по них вирішило збігти ціле стадо північноамериканських бізонів. У дверях до кухні з’явилися задихані Зоя й Тім.
– Що таке, мамо? – не зрозуміла Зоя, чого це її мама стоїть така бліда й налякана. Пані Еліс закліпала очима.
– Та нічого. Я просто подумала, що хтось упав на сходах. Я навіть стривожилася на мить, лише на мить. Забула, що це ви встаєте з ліжок.
– Що там є погризти? – поцікавився Тім, хапаючи з тарілки банан.
– Поклади назад. Це для того хлопця Амброзія, а ти знаєш, який він зануда. Не розумію, як його терплять батьки. Спочатку застеліть столи, а тоді будете снідати, – батько показав рукою в бік їдальні. – І не забудьте про маленькі скляночки на сік.
Вони швиденько застелили столи, адже гостей було зовсім мало.
Закінчивши, Зоя й Тім вернулися на кухню, де пан Еліс смажив їм яєчню.
Він поцікавився, чим вони збираються займатися цілісінький день.
Зоя зиркнула на Тіма і знизала плечима.
– Треба було б дещо купити, – нагадав їм пан Еліс. – Не забудьте, що нині ми матимемо нову гостю, пані Тиблетовату.
– Яку-яку пані? – реготнув Тім.
– Тиблетовату.
– Дебілувату? – перепитав Тім, рухаючи язичком з боку в бік.
– Мій любий, – усміхнулася пані Еліс, – мусиш навчитися це вимовляти, поки її ще тут немає. Спробуй-но ще раз – Тиблетовата.
– Пані Тубільнахата! – аж підскочив на радощах Тім. – Ага! Я зрозумів, дійшло: пані Стерильнашмата!
– Ой, Тіме, – зітхнула Зоя. – Ходімо вже краще в крамничку.
Пані Еліс дала доньці список продуктів і попросила її хоч трохи вправити Тімові мізки до прибуття нової гості. Пан Еліс подивився їм услід, а тоді глянув на дружину.
– Не думаю, що він навчиться правильно це вимовляти. Йому ж тільки п’ять років, а ім’я і справді непросте. Може, пані Тиблетовата не образиться. Ти лише уяви, у нас будуть заселені чотири номери!
– А її кімната вже готова? – запитала пані Еліс.
– Я ще вчора її прибрав. Якщо чесно, Пенні, не знаю, що нам робити. Ми скоро взагалі вилетимо в трубу. Ніхто в нас не селиться, бо тут усе як на смітнику, а в результаті ми не зможемо заробити грошей на ремонт. Це просто якесь зачароване коло.
Пенні Еліс пригорнула до себе чоловіка.
– Не журися. Якось воно буде.
– І то правда. Тільки не воно, а вона – пані Тиблетовата. Щось вона раненько приїхала. Закінчуй там зі сніданком. А я її зустріну.
Біля вхідних дверей стояла гостя, підозріло розглядаючи готельну вивіску. Це була коротконога й доволі огрядна дама у величезному капелюсі і з велетенською валізою.
– Доброго ранку, – вигукнув пан Еліс, сяючи найсліпучішою своєю посмішкою. – Ви, мабуть, пані Тиблетовата? Ви так рано приїхали.
– Доброго ранку, – озвалася крижаним голосом дама. – Я завжди прибуваю рано. А ви, мабуть, з готелю “Вікінг”.
– Мене звати пан Еліс. Добре доїхали?
– Ні. Поїзд запізнився. Хтось курив у купе, в якому курити заборонено, і я смикнула стоп-кран. Поїзд зупинився, а мене оштрафували на п’ятдесят фунтів, бо це, на їхню думку, не був екстрений випадок. А я їм сказала, що це був надзвичайно екстрений випадок, бо я могла померти від раку легенів. А тоді ще й таксист ніяк не міг знайти цього готелю.
– Мабуть, він завіз вас до кафе “Вікінг”, – припустив пан Еліс. – Водії це часто помилково роблять.
Та пані Тиблетовата пропустила його слова повз вуха.
– Ми були біля кафе “Вікінг”, ресторану “Вікінг”, пивної “Вікінг”, крамниці “Радощі вікінга”, японського суші-бару “Вікінг” і бістро “Вікінг”.
– Ну, але тепер ви тут, – усміхнувся пан Еліс, підхоплюючи важку валізу. – Прошу йти за мною, і я покажу вашу кімнату.
– Але чому тут усе пов’язане з вікінгами? – поцікавилася пані Тиблетовата, піднімаючись сходами слідом за паном Елісом.
– Ну, розумієте, понад тисячу років тому для вікінгів-рейдерів з Данії не було кращої цілі для нападів, ніж наше Флотбі. Тут повно вікінгівських реліквій, а щоліта ми проводимо фестиваль “Вікінг”. Ось, ванна в кінці коридору. Кімната номер чотири має чудовий вигляд на море. Усі інші гості вже снідають. Хочете до них долучитися?
– Ні, дякую, я перекусила в поїзді. Навіть не знаю, що то було. Принесли мені якусь гидоту на тарілці, причому загорнену. Мабуть, боялися, що звідти полізуть мікроби, якщо добре не загорнути. Отож я не голодна. О котрій буде обід?
– О першій пополудні. У своїй кімнаті ви знайдете всю інформацію про готель.
Пан Еліс відчинив двері до четвертого номера й заштовхав туди валізу. А тоді поквапився додолу сходами, щоб допомогти зі сніданком.
– І як вона? – ледь чутно запитала пані Еліс, наливаючи каву й подаючи грінки.
– Зжере нас на вечерю. Ковть – і тебе немає.
– Ой лишенько, мені зараз тільки того і бракувало. Ще одна нестерпна гостя – ніби з мене не досить отих Амброзіїв.
Цієї миті згори пролунав гучний крик.
– Пане Еліс! Пане Еліс! Чуєте, пане Еліс?
Пенні вишкірилася до чоловіка:
– Ой, пане Еліс, здається, це ваша улюблена гостя, пане Еліс. Підіть-но гляньте, що там сталося!
– Я тобі дам “пана Еліса”, – буркнув він, відставив убік кавник і подріботів до сходів.
– Пане Еліс, – кричала пані Тиблетовата, хапаючись рукою за поруччя східців. Її обличчя зблідло і трусилося.
Пан Еліс побіг, перестрибуючи по двоє східців нараз.
– Що сталося?
– Пане Еліс, там у моєму ліжку вікінг!
– Що ви цим хочете сказати, Бога ради?
Пані Тиблетовата раптово перестала тремтіти, випросталася на весь свій куцуватий зріст і вп’ялася в пана Еліса очицями-кинджалами.
– Я хочу сказати, пане Еліс, що в моєму ліжку лежить вікінг. А що б я мала ще казати? Якщо в моєму ліжку вікінг, то я й кажу, що в моєму ліжку вікінг. Ходіть-но і гляньте самі!
Вона схопила пана Еліса за руку й поволокла його коридором. Хвицнула ногою двері до спальні і штовхнула поперед себе пана Еліса. Той обережно зайшов у кімнату і попрямував до ліжка. Ні. Нічого там не було. Тобто простирадла були пожмакані, немовби хтось таки дійсно там спав, але ніде не було видно жодної душі.
– Можливо, вам здалося, пані Тиблетовата.
– Нічого мені не здалося, пане Еліс. У моєму ліжку був вікінг. Заради Бога, чоловіче, невже ви гадаєте, що я не впізнала б вікінга? До того ж він лежав у шоломі. І в чоботях! Негайно обшукайте кімнату.
Пан Еліс заскрипів зубами. Він став навколішки й зазирнув під ліжко. Тоді відхилив завіси і крикнув:
– Гав!
– Не клейте з себе дурня, – холодно зауважила пані Тиблетовата.
– Але ж тут нікого немає, – повідомив пан Еліс, підходячи до шафи й відчиняючи подвійні дверцята.
З шафи шугонув, мабуть, цілий мільйон вішаків, а тоді в кімнату з ревом вистрибнуло якесь страховисько з руками, ногами й волоссям. З його чорної сплутаної бороди звисали клапті водоростей. З-під велетенських кошлатих брів і пом’ятого дворогого шолома виблискували очі.
Сіґурд вихопив із піхов Носодлуба й люто вирячився на двох чудернацьких істот, що стояли перед ним.
– Гааарр! – гаркнув він, розмахуючи Носодлубом, і відтяв шматок завіси. – Гаааррррр!
Пан Еліс закляк на місці й вибалушив очі. Його мізки немов заціпеніли. Не міг поворушити ні язиком, ні губами. Жоден звук не міг видобутися з його горлянки. Хтось ніби приклеїв його ноги до підлоги. Руки в нього були наче свинцеві сосиски.
Пані Тиблетовата штурхнула його кулаком.
– Ось, бачите? Я ж казала, що в моєму ліжку був вікінг. Якщо у вас так заведено вітати гостей, то мені це зовсім не подобається. А якщо це жарт, то він зовсім не смішний. Чого ви тут стовбичите, пане Еліс, робіть щось.
І пан Еліс щось таки зробив. Він знепритомнів.
Сіґурд голосно реготнув і підступив до пані Тиблетоватої.
– Ой, ні, не смій, волохате опудало. Ось тобі, маєш! – І вона почала гамселити вікінга своєю сумочкою, мало не збивши йому з голови шолом.
Сіґурд вискнув, вирішив, що з нього досить, і вибіг з кімнати. Він потупотів додолу сходами й ледь не влетів сторч головою в двері їдальні, зупинившись в останню мить.
Він захекано стояв на нижній сходинці, розмахуючи Носодлубом, а семеро приголомшених гостей готелю випустили з рук свої грінки й каву, вирячившись на нього.