Коли Тім і Зоя зайшли до їдальні, вони побачили в одному кутку кімнати маму й сімох гостей, що збилися докупи, а в іншому – чудернацького волохатого чолов’ягу, що люто на них дивився.
– Здоров, – привітав його Тім. – Ти хто? У тебе класний меч.
Не встигла пані Еліс схопити Тіма за руку, як він уже рушив до того чолов’яги, широко усміхаючись.
– Це справжній меч чи пластмасовий? Та ясно, що пластмасовий.
Сіґурд насторожено дивився на Тіма, але ж той був усього лише малим хлопчиком. Він не міг завдати жодної шкоди такому грізному воїну-вікінгу.
Сіґурд усміхнувся у відповідь – хлопчина йому сподобався.
– Це ж пластик, правда? – зареготав Тім. – Тому ти й посміхаєшся. Ану, покажи, – він спокійнісінько простяг руку й забрав у Сіґурда меча.
Важко було визначити, кого це здивувало найбільше. Сіґурд залишився з порожніми руками і без зброї. П’ятирічна дитина щойно відібрала в нього меча. Може, це сон? Та ні, бо Тім гепнувся на землю, не витримавши ваги меча. Він вирячив очі.
– Ого! Це справжній меч. Справжній, справжній, найсправжнісінький меч! Зою, та це справжній меч!
Цієї миті вгорі на сходах з’явилися пан Еліс і пані Тиблетовата. Бідолашний пан Еліс ще й досі не оговтався від шоку. Та й як могло бути інакше, якщо впродовж останніх трьох хвилин пані Тиблетовата намагалася привести його до тями. Спочатку вона спробувала його посадити й кілька разів ляснула по обличчю. Щоки ще й досі були червоні й напухлі. Це не спрацювало, тому вона взялася робити йому штучне дихання. Саме тоді пан Еліс почав отямлюватися, але побачив, що його заціловує до смерті пані Тиблетовата, і знову зімлів. Огрядна пані стала тоді колоти його шпилькою зі свого капелюха. Це нарешті поставило пана Еліса на ноги.
І ось ця парочка поволі спускалася сходами, а Сіґурд розпачливо роззирнувся довкола себе. Його оточили зусібіч. Не мав уявлення, куди він потрапив. Це було якесь жахіття. У Данії він досхочу наслухався оповідей про славетні рейди, але в жодній з них не йшлося про подібні речі.
Йому ще ніколи не доводилось бачити таких людей або бувати в таких кімнатах. Він ніби опинився в якомусь жахливому, кошмарному сні.
На його чолі виступив піт. Голоси людей, що стояли навколо, відлунювали в його мозкові, кружляли й вирували. Стіни їдальні ставали дедалі вищі й вищі, аж поки похилилися на нього й почали падати, надати, падати…
Сіґурд заточився, знепритомнів і гепнувся на стіл зі сніданком.
Склянка помаранчевого соку злетіла в повітря, гарненько покропивши всіх гостей. Тарілка з яєчнею й беконом шугонула зі столу, немовби стала літаючою. Її пасажири хляпнулись яєчною масою на килим, й вона полетіла далі, врізалася в стіну й розлетілася в друзки.
Сіґурд нерухомо лежав поперек столу.
Якусь мить панувала тиша, а тоді всі водночас закричали й заверещали.
Пані Еліс кинулася до Тіма і стисла його в обіймах, хоч він і не зрозумів чому.
Пан Еліс побіг додолу сходами, закликаючи всіх угамуватися.
– Усе гаразд. Вибачте за несподіваного гостя. Він, мабуть, загуляв учора на якійсь вечірці й забагато прийняв там на груди. Якщо ваша ласка, перейдіть у вітальню, а ми наведемо тут лад і через десять хвилин знову нагодуємо вас сніданком. Прийміть мої найщиріші вибачення за цей прикрий інцидент.
Пані Еліс допомогла гостям вийти з кімнати, а пані Тиблетовата дивилася на все це зі сходів, вигнувши брову:
– Наскільки я розумію, пане Еліс, вам не знайома ця істота?
– Звичайно, ні, пані Тиблетовата, – пан Еліс аж застогнав, намагаючись зіпхнути зі столу важке Сіґурдове тіло. Він зачепився ногою за ніжку стільця, й вони вдвох гепнулися на підлогу.
– Ой лишенько ж ви моє! – вигукнула огрядна пані й затупотіла сходами вниз. – Зараз я допоможу.
– Ти живий, тату? – забідкалася Зоя.
Пан Еліс щось невиразно пробурмотів і видряпався з-під вікінга. Усі разом вони перекинули Сіґурда на спину, й тепер він лежав очима до стелі.
– Яка гидота. Диви на нього, п’яне як свиня, – скривилася пані Тиблетовата.
– Класнющий меч, тату, – втрутився Тім. – Дивися!
– І костюм теж цікавий, – додала Зоя. – Зовсім як справжній. Але трохи смердить.
Пані Тиблетовата голосно пирхнула:
– Це алкоголь.
– Не думаю, – пробурмотів пан Еліс. – Це радше запах морської води… а ще несвіжих харчів і мокрої шкіри.
– Гидота. Його треба негайно під душ.
Пан Еліс на мить замислився. Пенні запитала, чи не варто викликати поліцію, але її чоловік похитав головою.
– Цей чолов’яга просто впився. Коли він прокинеться, у нього тріщатиме голова… і йому буде страшенно незручно. Занесімо його в дванадцятий номер, нехай проспиться. Пані Тиблетовата, ви б не допомогли нам віднести цього вікінга в кімнату номер дванадцять? Мені так прикро, що він опинився у вашій спальні. Не уявляю, як це могло трапитися.
Дивно, але пані Тиблетовата не виявляла тепер жодного занепокоєння.
– Усе гаразд, пане Еліс. У готельних номерах зазвичай можна вмерти з нудьги. Треба визнати, що я була шокована, побачивши, як він дрихне в моєму ліжку, але принаймні це мені надовго запам’ятається. Я візьму його за ліву ногу.
Вони вп’ятьох понесли Сіґурда вгору сходами до кімнати № 12 і там поклали на ліжко.
– Ну, – мовила пані Тиблетовата, – я аж зголодніла після всього цього. Мабуть, треба-таки поснідати.
– Звичайно. Запрошуємо всіх гостей, – пані Еліс побігла сходами вниз.
– Я зараз прийду, – кинув навздогін її чоловік. – Тіме, Зою, залишіться тут і припильнуйте цього чолов’ягу, добре? Відразу дайте знати, коли він прокинеться.
* * *
Усе в готелі “Вікінг” повернулося до нормальної рутини. Поки гості снідали, в їдальні панував спокій, тож невдовзі всі й забули про непроханого гостя.
А от у кімнаті № 12 було не аж так спокійно. Коли Тім і Зоя вже занудьгували, спостерігаючи за сонним тілом, Сігурд поворушився. Він розплющив очі та спробував випростатися. А тоді вхопився за голову і знову впав на ліжко.
– У нього болить голова, – повідомила Зоя. – Тато казав, що в нього голова тріщатиме. Тіммі, дай йому трохи водички.
Сіґурд із вдячністю припав до води, а тоді йому вдалося якось спертися на подушки. Він зиркнув на дітей і обвів очима кімнату. Спробував намацати меча, але ж його там, звісно, не було. Сіґурд зітхнув. Йому було цілком ясно, що він потрапив у полон. Тепер його, либонь, уб’ють. Вікінгам-нападникам не варто сподіватися на милосердя.
– Привіт, – усміхнулася Зоя. – Мене звати Зоя. А це мій брат – Тіммі.
– Тім, а не Тіммі, – буркнув її брат.
– Як ви себе почуваєте? – запитала Зоя.
Сіґурд прислухався до дивних звуків, що долинали з дитячих уст, але не міг збагнути жодного слова. Зоя пильно до нього придивилася.
– Я не думаю, Тіме, що він нас розуміє. Не думаю, що він – англієць.
– Звичайно, ні. Він – вікінг, справжній вікінг.
– Не верзи дурниць, – Зоя показала на себе й кілька разів повторила власне ім’я. Сіґурд кивнув головою. Він також показав на себе й повторив:
– Зоя, Зоя.
– Та не ви, а я! – вона взяла вікінга за руку й показала нею на себе. – Зоя, – ще раз повторила вона. Тоді змусила Сіґурда показати на Тіма й назвала його ім’я.
Сіґурдове обличчя осяяла посмішка.
– А, Зоя! – вигукнув він. Тоді показав на її брата. – Тіммі!
– Та не Тіммі! Тім!
Вікінг показав на себе.
– Сіґурд, – гордо проголосив він.
Тім подивився на здоровила-воїна.
– Ну, то я називатиму тебе Сіґі, – впівголоса мовив він. Вікінг гупнув себе в груди й люто зиркнув на Тіма.
– Сіґурд, – повторив він. – Гедебі. Сіґурд, Гедебі.
– Гаразд, – пробурмотів Тім. – Не панікуй. Як хочеш, щоб тебе називали Сіґурдом Гедебі, можеш називати мене Тімом Елісом. Навіть можеш звертатися до мене: “Пане Тіме Еліс”.
– Ой, Тіме, заткнися, – втрутилася Зоя, штовхаючи брата. – Ти іноді такий нестерпний. Здається, він сказав “Гедебі”?
– Сіґурд, Гедебі, – кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. – Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.
– Пан Тім Еліс! – наполіг Тім. – Та не штовхай мене, Зойко!
– До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже “Гедебі”, але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.
– Як це?
Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.
– Нам розповідали про Гедебі в школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.
– Але ж він і є вікінг, – здивувався Тім. – Що ж тут такого дивного?
– Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!
Тім застогнав.
– Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!