Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.
Вікінга страшенно збентежила поява пана й пані Елісів. Він і далі був певний, що його мають стратити. Та Зоя заспокоїла його, познайомивши з батьками.
Її тато почувався останнім ідіотом, коли казав: “Доброго ранку, Сіґурде”, – а тоді ще й обмінювався з вікінгом рукостисканнями.
А от Сіґурд з великою гордістю вимовив свою коронну фразу:
– Сіґурд, Гедебі, Данія.
Пані Еліс похитала головою.
– Він просто клеїть дурня. Мусить бути англійцем. Просто не хоче, щоб ми про це дізналися, бо тоді йому доведеться заплатити за всю заподіяну нам шкоду.
Зоя принесла папір для малювання й олівці. Присіла на краєчку ліжка й зобразила всю родину Елісів, підписавши знизу їхні імена.
– Ні, це не я, – поскаржився Тім. – Я зовсім не товстий.
Зоя не відреагувала на це, лише пояснила Сіґурдові, що вона робить:
– Це я, а це мій тато, пан Еліс… – і так далі. Вона намалювала готель з вивіскою. Сіґурд схвильовано ткнув у неї пальцем. Нарешті Зоя зупинилася й передала олівець йому.
Він витріщився на тоненький дерев’яний патичок, немовби той був зачарований. Було цілком очевидно, що він ніколи в житті не бачив олівця.
Зоя подивилася на батьків.
– Бачите? – сказала вона.
– Він нас розігрує, – пробурмотів тато.
Сіґі кілька разів провів олівцем по паперу, а тоді повільно й невпевнено почав малювати.
Усі оточили його ліжко.
Довкола запанувала якась химерна й напружена тиша.
На папері поволі вимальовувалася ціла біографія Сіґі. Він зобразив свій будинок і довжелезного човна, а на ньому – огидного і страхітливого воїна з кошлатою бородою. (То був Ульрик Чорнозуб, який, на щастя, не міг цього бачити.) Намалював човни під вітрилами, туман і те, як він упав у море.
– Тепер ви нам вірите? – прошепотіла Зоя, а Сіґурд відклав олівця й обвів їх усіх поглядом.
Пані Еліс завагалася.
– Не знаю, що й казати, люба. Тобто ти мусиш визнати, що все це не надто вірогідно.
Її чоловік заскрипів зубами.
– З мене вже досить цієї гри. З цього чоловіка такий самий вікінг, що і з мене. Це просто якийсь загублений пияк з вечірки-маскараду. – Він підійшов до Сіґурда й помацав його тверду шкіряну куртку. – Можу закластися, що десь там є його водійські права… і всі кредитні картки. З них ми й дізнаємося, хто це такий.
Тім захихотів.
– У вікінгів не буває водійських прав!
– Ніякий він не вікінг! – вигукнув пан Еліс і випростався. – Я зараз подзвоню в поліцію. Його вже, напевно, розшукують.
Але нічого з цього не вийшло.
У готель прийшли двоє дуже чемних поліцаїв.
Вони звернулися до Сіґурда з кількома питаннями, яких він, звісно, не зрозумів. Тоді вони обшукали його одяг і нічого там не знайшли, крім морських черепашок і маленького здохлого крабика.
Поліцаї пояснили пану Елісу, що більше вони нічим не можуть зарадити. А тоді пішли.
– Отже, ми можемо залишити його в нас, татку? – зраділа Зоя.
– Зою! Це ж не якась домашня тваринка. Сіґурд – це людська істота… здається. Мабуть, він трохи побуде тут, аж поки ми з’ясуємо, хто він такий.
– Ще один зайвий рот, – зітхнула пані Кліс.
– Так. Ну, але він мусить заробити собі на прожиття. Може допомагати нам мити на кухні посуд.
– Він, мабуть, уже голодний, – припустила пані Еліс. – Нехай спускається з нами на обід. Може сісти собі в кутку їдальні.
– Ти зголоднів? – весело поцікавився Тім. Сіґурд насупив чоло. – Ой, Сіґі, ну, знаєш, харчі, закусочка, смачні шматочки… гам-гам-гам.
Тімів батько аж очі закотив, почувши цю високоінтелектуальну бесіду.
Сіґі й далі нічого не розумів, аж поки Зоя стала вдавати, що їсть. Тут його очі засвітилися, і він обома кулаками почав гатити себе по животі. Тоді зробив руками коло в повітрі, немовби показуючи, який величезний у нього з’явився апетит.
– Цього я й боялася, – зітхнула пані Еліс, коли вони спускалися сходами.
Вікінг уже більше доби не мав ані крихти в роті, тож він подивився на решту гостей в їдальні таким зажерливим поглядом, немовби волів проковтнути їх усіх. Це так не сподобалося подружжю Амброзіїв, що вони бридливо затулилися картками з меню, тоді як їхній чарівний синочок Роджер заповзявся з’ясувати, як швидко можна випорожнити сільничку в глечик з водою.
Сіґурд вирячився на чистесенькі білі скатертини й серветки, на посуд, ножі й виделки. Якась чудасія, подумав він. Узяв столового ножа, провів пальцем по лезу й пожбурив його на підлогу. Кому такий ніж потрібен! Та ж отаким нещастям навіть коника не вбити.
Зоя принесла смажене курчатко й поставила його на стіл. Не встигла вона відвернутися, щоб піти по овочі й підливку, як Сіґурд миттєво схопив курячу ніжку і зжер її рівно за три секунди.
Відгриз зубами м’ясо, а кістку пожбурив через плече. Та полетіла аж на сходи, відбилася від поручнів і лупнула Роджера ззаду по потилиці.
– Ой! Та я ж нічого не робив! – зойкнув Роджер, думаючи, що то його ляснув у вухо батько.
Коли Зоя принесла підливку, Сіґі схопив миску й почав з неї пожадливо сьорбати, гадаючи, що це якесь пиво.
Зробив два потужних ковтки. Його очі мало не луснули, щоки розбухли, й він виплюнув усе випите прямо на скатертину.
– Сіґі! – крикнула Зоя. – Навіщо ти це зробив?
– Бе-е-е, – відповів Сіґурд, витираючи рота рукавом.
Решта гостей нажахано на це дивилися. Пані Амброзія нахилилася над сином і зашепотіла йому на вухо:
– Навіть не подумай отак себе колись поводити, Роджере. Цей чоловік – потвора.
Зоя спробувала була покласти на Сіґурдову тарілку трохи брюссельської капусти й моркви, але він це все змів на підлогу. Хотів їсти м’ясо… багато м’яса. Він відштовхнув убік стільця і рушив до інших столів, хапаючи рештки курчат і запихаючи їх собі до рота.
– Стривайте, – запротестував пан Амброзій. – Це моя курка!
Він спробував схопити Сіґурда за руку, але вікінг загарчав і зміряв його таким лютим поглядом, що той одразу сховав свої долоні поміж ногами.
– Ти боягуз, Герберте Амброзій, – засичала його дружина. – Ану покажи, на що ти здатний. Скажи, щоб він віддав твою курку!
– Але ж він її з’їв!
– Не виправдовуйся! Ти просто тюхтій. Я завжди знала, що ти тюхтій. Був тюхтієм, коли ми одружилися, і так тюхтієм і залишився.
Лице бідолашного пана Амброзія почервоніло, а тоді побагровіло.
– Якщо я тюхтій, то ти… то ти каракатиця! – бовкнув він, а коли побачив ошелешений вираз її обличчя, додав: – Була каракатицею, коли ми одружилися, і так і залишилася каракатицею.
Він залився істеричним реготом.
Дружина схопила виделку і штрикнула його.
Зоя кинулася на кухню по допомогу, й невдовзі її батьки прибігли в їдальню рятувати ситуацію.
Сіґі щойно проковтнув останнє конфісковане в гостей курча. Підлога була всіяна кістками. Пан Амброзій стояв верхи на кріслі й щосили верещав: “Каракатиця!” Його дружина жбурляла в нього брюссельську капусту й моркву. Роджер ховався під столом, набирав повен рот підливки й намагався якомога далі її виплюнути.
Як це не дивно, на поміч Елісам прийшла пані Тиблетовата. Досі вона сиділа в кутку кімнати й похмуро за всім цим спостерігала. А от тепер вона звелась на ноги й відсунула вбік стільця.
– Та скільки ж можна, – вигукнула вона. – Як вам не соромно.
Пані Тиблетовата підійшла до Сіґурда, схопила його за бороду й потягла до стільця. Тоді рушила до пана Амброзія, стягла його з крісла і двічі ляснула по щоках, щоб угамувати. Пані Амброзії вона також дала добрячого ляпаса. Тоді запхала руку під стіл, схопила Роджера за вухо, щосили смикнула й також посадила хлопця на місце.
Після цього запала приголомшлива тиша, в якій четверо осіб тримали себе за щоки й боязко поглядали на пані Тиблетовату. Вона обвела їх грізним поглядом, важко дихаючи й підперши руками боки.
– Я ще в житті не бачила, щоб так поводилися за обіднім столом! Можна подумати, що ми в зоопарку. Гляньте, що ви зробили з кімнатою. Її треба негайно прибрати, і це ви… ви всі… наведете тут лад!
Пані Амброзія хлипнула.
– Це він розпочав, – буркнула вона, показуючи на Сіґурда.
– Цей чоловік – бойовий вікінг, – урвала її пані Тиблетовата. – Як він ще мав поводитися? Його не вчили манер… на відміну від вас. А тепер – за роботу. Тіме, принеси мені Сіґурдового меча!
Тім вибіг з кімнати й невдовзі повернувся з важкою зброєю.
Пані Тиблетовата взяла в руки меча й стала наглядати за Амброзіями, котрі отримали для роботи відерце і швабру.
– Оце закінчимо з цим і негайно їдемо звідси геть! – просичав пан Амброзій. – Це найгірший готель, в якому ми зупинялися. Суцільний хаос, і ставлення до нас – як до рабів.
– Працюй і не патякай, – застерегла його пані Тиблетовата, штурхаючи Носодлубом.
Пан і пані Еліс попадали в крісла на кухні.
– Що нам тепер робити? Троє наших клієнтів покидають готель, а залишається непроханий гість, який шпурляється підливкою. Ой, Кіфе, таж ми збанкрутуємо. У нас ніколи не буде грошей, щоб навести тут лад!
Обличчя її чоловіка закам’яніло. Це все була сувора правда. Тут одчинилися двері до кухні й увійшла пані Тиблетовата.
– Чого це ви тут розсілися? Це що, не ваш готель? Ану до роботи. Люди й досі чекають там обіду, та й Сіґурд, мені здається, ще не наївся досхочу. Зваріть-но якісь сосиски, а я приготую овочі. Швидше, рухайтеся!