Протягом наступних днів усе було як у тумані. Стільки всього діялося, що Еліси просто не встигали дати собі раду. Насамперед, вони мали справу з пані Тиблетоватою і Сіґурдом. Невідомо, що було гірше. Пані Тиблетовата почала, по суті, керувати готелем. Вона була скрізь – давала розпорядження, прибирала, чистила, готувала їжу. І хоч усім вона добряче грала на нервах, доводилося визнати, що поміч од неї була величезна. Якби не вона, пан і пані Еліси давно б уже махнули на все рукою.
Сіґі нагадував якусь велетенську й волохату дитину. Мабуть, усім мешканцям Флотбі запам’яталася його перша поїздка автомобілем. Він так розхвилювався, що виліз із вікна й видряпався на дах авта, де стояв, розмахуючи Носодлубом і вітаючи перехожих: “Доброго ранку, як ся маєте?” (Зоя лише напередодні навчила його цих слів, і він безперестанно їх повторював).
Тоді прийшла пора вперше його скупати. Зоя дуже довго намагалася пояснити, що він мав би робити. Вона наповнила ванну гарячою водою. Показала йому мило й шампунь. Продемонструвала, як треба купатися. Тоді заштовхала Сіґі у ванну кімнату й зачинила за ним двері.
Через кілька хвилин вона почула хлюпання і спів, тож радісно побігла сходами вниз повідомити, що з вікінгом усе гаразд.
Минуло ще п’ять хвилин, і у вітальні з’явився Сіґі. Був мокрий як хлющ, але й далі мав на собі весь одяг, щоправда тепер – захляпаний милом і шампунем. Яскраві різнокольорові бульбашки поволі котилися по його грудях і ногах, лускаючи попід пахвами. Незрозуміло чому, але він настромив на кожен ріг свого шолома по брусочку мила.
– Мабуть, мамусю, він не зовсім мене зрозумів, – пробурмотіла Зоя.
Та найбільш видовищною вийшла перша Сіґурдова спроба прибирання в готелі. Пан і пані Еліси цілісінький день водили його за собою, показуючи, як це робиться. Його зацікавив порохотяг.
Він узяв шланг і приклав його до обличчя, в результаті чого йому засмоктало бороду. Сіґурд заревів і почав тікати, волочачи за собою порохотяг, аж поки з розетки висмикнувся шнур. Пристрій зупинився, і шланг відпустив його бороду.
Сіґурд спостерігав, як брудні простирадла і рушники зникають у пральній машині. Сидів і зачудовано дивився, як вони крутяться там усередині. Пильно оглянув їх, коли білизну витягли, й осяяв Зою широченною посмішкою.
– Чисто! – вигукнув він, радісно кивнувши головою.
– Тату, він так швидко вчиться, – втішилася Зоя.
– Чудово, нехай тоді помиє посуд, – буркнув пан Еліс, адже цей свій обов’язок він ненавидів понад усе. Крім того, він мав поганий настрій, бо й далі не знав, що робити з готелем, в якому майже ніхто не поселявся, тоді як рахунки за все треба було сплачувати.
Біля кухонної мийки назбиралася ціла гора брудного посуду. Пан Еліс показав на нього:
– Сіґурде, зроби чисто. Зрозумів?
Сіґі наблизився до мийки. Узяв брудну тарілку. Пан Еліс повторив свій наказ:
– Зроби чисто. Зрозумів?
Сіґурд вишкірився й кивнув головою.
– Я роблю чисто. Я зрозумів. Роблю чисто прілки.
– Не прілки, а грілки. Тобто, я мав на увазі тарілки, – втомлено виправився пан Еліс і пішов складати скатертини.
– Я роблю чисто грілки, – пробурмотів собі під ніс Сіґурд, озираючи кухню. Зібрав в оберемок брудний посуд, відчинив пральну машину і запхав усе туди.
– Роблю чисто швидко грілки, просто-барабосто, – вимовив Сіґурд, а тоді увімкнув машину. Сів на крісло й став спостерігати.
Пральна машина заповнилася водою. Запрацювала. Тарілки стали дзенькати, наштовхуючись одна на одну. Одна з них розбилася. Інша трісла. Машина зупинилася. Сіґі вибалушився на неї. Хотів уже було відчиняти дверцята, коли все в машині закрутилося в протилежний бік. Пролунав жахливий брязкіт і тріск. Щось у машині страхітливо заскрипіло, а тоді почувся радісний дзенькіт склянок і тарілок, що розліталися на дрібнесенькі друзки.
Сіґурд зірвався на ноги. Явно, що такого не мало бути. Він почав сварити пральну машину:
– Ні, ні! Ти чисто, роби чисто грілки!
Вікінг безпомічно заклацав кнопками і раптом увімкнув центрифугу.
Уламки посуду закружляли дедалі швидше, а Сіґурд лише зачудовано смикав себе за бороду. Якраз тоді, коли в кухню, почувши шум, прибіг пан Еліс, Сіґі відчинив дверцята машини. З неї на шаленій швидкості шугонули шматочки порцеляни і декілька літрів мильної води.
Пан Еліс заверещав, кинувся до розетки і вирвав із неї шнур живлення. Пральна машина поволі зупинилася.
Сіґі стояв у глибоченькій калюжі, з якої стирчали, мов рештки затонулих кораблів, сотні шматочків розтрощених тарілок. Він нахилився і підібрав один шматочок. Засмучено на нього глянув і вимовив з ноткою журби:
– Грілки стали малі.
– Я покажу тобі грілки, волохата галушко! – заволав пан Еліс. – Дивися, що ти накоїв! Дивися! – він схопив кухонного ножа й почав підступати до вікінга, котрий позадкував до дверей. – Негайно забирайся до своєї кімнати і там сиди! Не смій виходити з неї, поки я не дозволю. Чув мене? Ану, ПІШОВ!
Важко сказати, зрозумів Сіґі ці слова чи просто налякався ножа, але він потупотів угору сходами, перестрибуючи відразу по чотири сходинки, й забарикадувався в дванадцятому номері.
Після цього епізоду з пральною машиною між Елісами відбулася серйозна розмова.
Пан Еліс наполягав на тому, щоб Сіґурд забирався геть, адже їм аж ніяк не по кишені тримати його в готелі, який і так не дає прибутку.
Зоя й Тім мало не розплакалися, особливо коли їхня мама підтримала батька.
– З цим Сіґурдом у нас суцільна халепа, – додала вона.
– Але ж куди він, мамо, піде? – зашморгала носом Зоя. – Ви ж не виженете його на вулицю.
– Ні, – кинув пан Еліс. – Але ми запросто можемо посадити його на човен і відправити назад у Данію.
Усі замовкли й витріщилися на пана Еліса.
– Не треба так на мене дивитися, – буркнув він. – Хотів би я знати, що тут такого? Він же приблукав до нас саме звідти. Приплив сюди, то й назад спокійно може поплисти. Самі подумайте!
На узбережжі можна було побачити химерну процесію. Тім і Зоя смикали тата в надії, що він передумає. Пані Еліс повторювала, що це єдиний вихід і що Сіґурду буде набагато затишніше вдома, у рідній країні.
Сам Сіґі взагалі не розумів, про що йдеться, і з великим зацікавленням розглядав човни в гавані. Показував на них і жваво щось говорив по-своєму.
– Бачите? – сказав пан Еліс. – Йому й самому вже хочеться додому. – Він видобув з кишені пригорщу грошей, щоб найняти великого веслового човна.
– І надовго, приятелю? – поцікавився власник човна.
– Скільки часу треба плисти до Данії? – похмуро буркнув пан Еліс.
– А де це?
– Нічого, решти не треба, – зронив пан Еліс. Він заштовхав Сіґурда в човен і жбурнув йому весла. – Маєш. Данія ось там, – показав він у відкрите море. – Можеш веслувати!
Сіґі радісно кивнув головою і схопився за весла.
– Сіґі пливе додому! Гедебі! Прощайте, па-па, як ся маєте! – Човен почав неквапливо розрізати хвилі. – Я пливу! Прощайте, грілки! Прощай, шансон!
– Шампунь, – виправила його заплакана Зоя.
Човен уже досить далеко відплив і ставав дедалі меншим. Він якось химерно підстрибував на хвилях, але поволі зникав з очей.
– Бувай, Сіґі, – прошепотів Тім. Зоя міцно стисла братову руку.
Пан Еліс похмуро стежив за човном, аж поки той зник за обрієм.
Пенні Еліс обвила його довкола пояса рукою.
– Гадаєш, з ним усе буде гаразд?
– Аякже. Він же вікінг – природжений мореплавець. Ці вікінги перетинали Атлантичний океан і допливали аж до Північної Америки. Завтра о цій годині він уже щасливо добереться додому.
Пані Еліс зітхнула.
– Знаєш, як не дивно, але я за ним скучатиму.
– А я ні, – буркнув її чоловік, і вони попрямували назад до готелю.
Коли ж вони повернулися, до них квапливо збігла сходами пані Тиблетовата.
– А ось і ви! Я така рада, що ви повернулися. Там у вітальні вас чекає ціла родина клієнтів. Вони цікавляться вільними номерами, бо хотіли б поселитися тут на два тижні. Мушу сказати, що це дуже милі люди. І з ними є діти, тож Тім і Зоя матимуть з ким бавитися. Вони аж нетямляться від бажання зустріти Сіґурда.
– Сіґурда? – перепитав пан Еліс. – Як це, зустріти Сіґурда?
– Вони бачили його у Флотбі, коли він стояв на даху авта й розмахував мечем. Вони, мабуть, сприйняли це за якийсь рекламний трюк. Я їм сказала, що це справжній вікінг. Вони мені, звичайно, не повірили, але змінять свою думку, як тільки його зустрінуть. А поки що їхні діти напосілися на батьків, благаючи поселитися в готелі з вікінгом, і ось вони прибули. Але ж де Сіґі? Бо вони довго не чекатимуть.
Пан Еліс гепнувся в крісло й заплющив очі. Не міг повірити, наскільки йому не пощастило. З ним просто не могло такого трапитися! Коли розплющив очі, відразу побачив Тіма й Зою, котрі докірливо дивилися на нього.
Він зірвався на ноги й побіг до узбережжя.
– Сіґі! – волав він. – Вернися! Сіґі, ти ж можеш вернутися, прошу тебе!
Пан Еліс дивився на сталеву воду, що простягалася аж до самісінького обрію. Але не бачив там нічого, крім хвиль і кількох чайок, що повільно кружляли в порожньому небі.
