– Сіґурде з Гедебі, – почала суддя Фарлі, – вас звинувачено в дуже серйозних правопорушеннях. Я дуже уважно вислухала всі свідчення, і мені очевидно, що ці злочини мали місце.
Пані Еліс міцно стисла чоловікову руку.
– Я ж казала… його тепер засудять, – прошепотіла вона.
– Тссс, – відповів пан Еліс, а суддя Фарлі вела далі.
– Мені також очевидно, що якби я була воїном-вікінгом, що опинився за сотні миль від свого дому, у дивній країні і, щонайгірше, у дивному столітті, можливо, я б повела себе подібним чином, особливо зустрівши констебля Гарні й Ернеста Трипа.
Ціла родина Елісів сиділа тепер на самому краєчку лавки, нервово стискаючи поруччя перед собою.
Суддя Фарлі прокашлялася й повела далі, а констебль Гарні й пан Трип ставали дедалі блідішими.
– У будь-якій нормальній ситуації поведінка цих двох осіб була б цілком виправданою. Вони обидва займають відповідальні посади й виконують свої обов’язки. Але ця ситуація не була нормальною. Вони зустрілися з чимось таким, чого просто не здатні були збагнути. Саме їхні реакції і спонукали Сіґурда й пані Тиблетовату повестися так, як вони й повелися. Ось чому я визнаю обох підсудних НЕ ВИННИМИ.
Судова зала мало не вибухла від грому радісних вигуків. Готельні гості підстрибували, реготали й цілувалися. Зоя, Тім і пані Еліс залилися сльозами, а пан Еліс сидів і мовчки хитав головою, усе ще не вірячи в почутий вердикт.
Суддя голосно вдарила молоточком, щоб заспокоїти публіку.
– Залишається ще одна нерозв’язана проблема, що її треба якомога скоріше залагодити. Пан Трип мав цілковиту рацію, критикуючи Сіґурда за те, як той подавав страви. Гостям готелю “Вікінг” може подобатися, коли їх обслуговує вікінг, але я впевнена, що їм аж ніяк не сподобається перспектива харчового отруєння. Дуже важливо знайти для Сіґурда якусь безпечну роботу, і я постановляю, що ви це маєте зробити до кінця цього тижня.
Після цих слів суддя Фарлі підвелася й вийшла з судової зали, а Сіґурдові шанувальники й далі вигукували й танцювали, виходячи на вулички Флотбі. Гості, захоплено танцюючи, вервечкою розтяглися вздовж головної вулиці аж до самого готелю “Вікінг”, а Сіґурд і пані Тиблетовата сиділи дорогою додому на даху авта й махали руками усміхненій юрбі. Сіґурд навіть запитав, чи не міг би він покерувати автом, але пан Еліс категорично йому відмовив.
– Ото вже нахаба, – буркнув він собі під ніс.
У готелі ще довго не вщухали веселощі. Сіґурду навіть дозволили випити шампанського з глечика для води.
Зоя принесла кілька касет з музикою, і невдовзі гості витанцьовували довкола столів в їдальні. Сіґі долучився до них, важко гупаючи ножиськами, і так розпалився, що видобув Носодлуба, й за кілька секунд той знову міцно застряг у стелі.
Сіґурду це здалося таким кумедним, що він його там і залишив.
– Це як з королем Артуром і мечем у камені, – припустив Тім.
Тибця широко розпростерла руки й заволала на всю кімнату:
– Слухайте всі! Хто витягне зі стелі цього могутнього Носодлуба, стане наступним королем Англії!
Усі попадали з реготу, тоді почали обжиратися, а потім втомлено попленталися до своїх ліжок.
Наступного ранку мало не всі нарікали на лютий головний біль.
За сніданком пан і пані Еліси понуро перезирнулися.
– Я й далі не знаю, яку знайти роботу Сіґурду, – поскаржилася пані Еліс. – Суддя сказала, що це має бути щось безпечне. Але ж із Сіґурдом це неможливо.
У кімнату твердою ходою зайшов Тім, тримаючи над головою Носодлуба.
– Я наступний король Англії! – виголосив він.
– Тссс, – шикнув пан Еліс. – Ти що, не бачиш, як усім погано? Та й ми зараз намагаємося придумати якусь роботу для Сіґі.
– Може, щось прийде в голову пані Тиблетоватій? – сказала Зоя.
– Після того, як вона відгамселила тих поліцаїв, я починаю сумніватися, чи така вже вона безпечна, як виглядає, – заперечив пан Еліс. – Ця парочка здатна будь-кого налякати до смерті!
Тім опустив Носодлуба на землю, і той гучно брязнув.
– Я оце щось придумав, – сказав він.
– Прошу всіх встати! – захихотіла Зоя. – Тіму стрілила в голову думка!
– Причому гарна, – озвався Тім. – Я думаю, що Сіґі й пані Тиблетовата можуть зайнятися реслінгом.
– Реслінгом?
– Ага… реслінгом.
– РЕСЛІНГОМ?
– Ну, це ж показують іноді по телевізору, а вони можуть працювати в парі. Вбиратимуться як воїни-вікінги. Це буде клас.
За столом запанувала мертва тиша. Зоя вже збиралася було розреготатися, коли ж до кімнати зайшла пані Тиблетовата. Вона ступала обережно й неквапливо, немовби м’якенький ворс килима завдавав її ступням нестерпного болю.
– Таке враження, що в мене в голові гуде відбійний молоток, – сказала вона. Тоді поволі вмостилася на стільці. – Чому всі на мене так дивляться?
– Тім думає, що ви на пару із Сіґі могли б зайнятися реслінгом, – хихикнула Зоя.
Тім висолопив їй язика. Зоя усміхнулася й теж показала йому язик. Пані Тиблетовата обхопила голову руками і глянула на Тіма.
– Цієї миті я дуже сумніваюся, що могла б побороти навіть подушку. Але коли мені стане краще, Тіме, ми сядемо й побалакаємо. Я думаю, що ти геній. Мені вже давно не траплялося чути таких сміливих ідей. А тепер, якщо ви не заперечуєте, я піду назад до свого ліжка й зачекаю, коли припиняться ремонтні роботи в моїй макітрі.
Тибця підвелася й поволі вийшла з кімнати. Пан і пані Еліси, а також Зоя подивилися на Тіма, на його обличчі сяяла доволі ідіотська посмішка.
– Я геній, – нагадав він їм усім, знову беручи до рук Носодлуба. – А ще – наступний король Англії!
Зоя пирхнула й прожогом вибігла з кімнати.
Наступні дні були сповнені бурхливої діяльності. По всьому селу були розклеєні афіші. Висіли вони у вітринах крамничок, на ліхтарних стовпах, на автах, одним словом, скрізь. Текст був написаний яскраво-жовтими й чорними літерами, а посередині красувалася кольорова фотографія Сіґурда й пані Тиблетоватої в повному борцівському спорядженні а-ля вікінг.
* * *
У великій і порожній готельній кімнаті Сіґурд і Тибця завзято тренувалися. Швидко наближався день першого бою, в якому їхніми суперниками мала бути одна з найкращих у країні пар – Ґребіт і Ґрайнд. Обоє вікінгів працювали, не покладаючи рук, і коли настав день поєдинку з реслінгу, вони відчували себе здатними на все.
Зала Флотбі була переповнена. Здавалося, ціле село прийшло подивитися на перший бій місцевого улюбленця та його дружини. Родина Елісів сиділа в першому ряді, ледве стримуючи своє надмірне збудження. З подивом вони побачили серед глядачів констебля Гарні, пана Трипа і суддю Фарлі.
Публіка підбадьорливо загула, коли згасло загальне світло і ввімкнулися прожектори. Пролунали фанфари, і на ринг вийшли Ґребіт і Ґрайнд.
Тоді юрба знову оглушливо закричала, бо до рингу вже прямували Сіґурд і Тибця.
– Ага-а-а-а! – заверещав Тім, а удар гонга сповістив про початок першого раунду поєдинку між Сіґурдом і Ґребітом.
Спочатку вони кружляли один довкола одного, а тоді з оглушливим ляскотом зіштовхнулися. Їхні руки переплелися, а м’язи випнулися. Вони кректали, штовхалися і шпурляли один одного по цілому рингу.
Зоя затулила очі долонями, а тоді швидко їх розтулила, бо не могла нічого бачити.
Змінилися пари борців.
Ґрайнд кинувся на пані Тиблетовату, й вони обоє впали на підлогу.
– Давай, Тибцю, – репетувала Зоя, луплячи себе кулачками по ногах.
У пана Еліса з обличчя не сходила спокійна усмішка. Він обняв дружину за плечі.
– Хто б міг подумати, що в результаті вийде ось таке? – прошепотів він їй. – Подивися-но на тих двох на рингу. Вони ж отримують величезну насолоду. Тім мав рацію, його ідея геніальна. І всі проблеми з готелем розв’язалися. Тепер, завдяки Сіґурду й пані Тиблетоватій, ми матимемо ще більше гостей. Виглядає, що навіть констеблю Гарні й пану Трипу це все подобається. Чудеса та й годі.
І далі лунало гупання й ляскіт, поки Сіґурд і пані Тиблетовата змагалися зі своїми суперниками.
Сіґурд виліз на канати і простяг обидві руки до стелі.
– Іменем бога Тора! – репетував він. – Я вручу тобі вази! – заревів він Ґрайнду.
– Вручу тобі вази? – перепитала пані Еліс, поглянувши на Зою.
– Мабуть, він має на увазі, що хоче скрутити йому в’язи, – пояснила Зоя.
Сіґурд стрибнув з канатів прямо на Ґребіта.
– Тепер я приношу жертву Тору! – крикнув він.
– Ой лишенько, – простогнав пан Еліс. – Виглядає, що Сіґі навіть поєдинок з реслінгу може перетворити на стихійне лихо. Не можу на це дивитися!
Пан Еліс міцно заплющив очі, а вуха затулив пальцями, тоді як усі глядачі довкола несамовито щось вигукували, підбадьорюючи воїнів-вікінгів, які прокладали собі шлях до перемоги.
І ось уже Сіґі й пані Тиблетовата гордо стояли посеред рингу, звитяжно піднявши вгору руки.
Усі кричали і плескали їм до болю в долонях.
– Тату, тату, – заволала Зоя, смикаючи батька за руку. – Усе гаразд, можеш розплющити очі. Сіґі й пані Тиблетовата перемогли… Це їхній тріумф!
– Тріумф, – пробурмотів пан Еліс, здивовано поглядаючи на Сіґі.
– Трую мух, – крикнув йому Сіґі, пригортаючи до себе пані Тиблетовату і шкірячись, як божевільний.
Пан Еліс розпачливо подивився на дружину.
– Гадаєш, він хоч колись стане нормальним? – запитав він.
– Сумнівно, – відповіла вона. – Але яка різниця, Сіґі й так уже досяг успіху.
Пана Еліса це не зовсім переконало, але він вирішив не заважати Сіґі бути собою. Принаймні він не бачив поки що іншої можливості давати раду з недоумкуватим вікінгом.