Пані Тиблетовата злетіла в повітря, нагадуючи якусь товстезну ганчір’яну ляльку, і глухо гепнулася на підлогу. Зіп’ялася на ноги й важко зітхнула. Якось дивно було перебувати в складі найкращої команди з реслінгу. Вона стояла й дивилася, як величезний і незграбний воїн-вікінг шугонув у неї над головою, а тоді врізався в передні ряди глядачів. Пані Тиблетовата знову зітхнула. Ще дивніше було почувати себе дружиною справжнього вікінга.
Вона зіскочила з рингу, намагаючись вирвати Сіґурда з рук якихось трьох очманілих підстаркуватих жіночок, але ті вчепилися в нього, погрожуючи пані Тиблетоватій своїми величезними сумочками.
– Він залишиться з нами! – прохрипіла старушенція у велетенських рогових окулярах.
– Він не може залишитися з вами, – пояснила пані Тиблетовата. – По-перше, ще не закінчився поєдинок, а по-друге, він мій чоловік.
– Але він вам не належить, – заперечила інша бабуся в товстезних коричневих панчохах, пригортаючи до себе кошлату Сіґурдову голову. – Він належить нам. Ми членкині його фан-клубу.
Цього Сіґурд уже не міг стерпіти. Перспектива, що його заберуть зі собою три старезні пенсіонерки, загрожувала нищівним ударом по його репутації. Вікінг, якого викрали жінки! Та це ж нечувано! Це він їх має брати в полон! Сіґурд скочив на ноги й сердито глипнув на трьох стареньких. Зараз він їм покаже!
– Я вас викрадаю! – заволав він. – І забираю додому. Я маю тепер три драбини.
Бабусі подивилися на Сіґурда, тоді перезирнулися й розгублено захитали головами.
– Але для чого вам удома три драбини? – зауважила “рогові окуляри”. Та відповіді не дочекалася, бо Сіґурд уже стягав їх з їхніх місць.
– Ви мої драбини! – крикнув він, закидаючи собі на плечі “коричневі панчохи”. – Робіть усе, що я наказую!
Пані Тиблетовата похитала головою.
– Мабуть, Сіґурде, ти мав на увазі “рабині”, а не “драбини”. Крім того, вони не можуть бути твоїми рабинями. Такі речі тут давно заборонені.
– Ми не проти! – верескнули три старушенції, звисаючи із Сіґурдової спини. – Ми любимо Сіґурда… він наш герой!
Пані Тиблетовата заплющила очі й присіла на краєчку борцівського рингу. Такі речі ставалися постійно. Де б не з’являлися вони в якості однієї з найкращих борцівських пар країни, літні глядачки непритомніли і мліли. Вони жбурляли в Сіґурда свої носові хустинки й пенсійні посвідчення. І завжди намагалися його викрасти.
Зненацька пані Тиблетовату повернув до реальності гучний і сердитий голос, що пролунав у неї над головою.
– Гей! То ви там б’єтеся чи ні? – прогарчав Костолом Богусь, перехилившись через канати. Він мав лискучу лису макітру і був одягнутий у чорне, всіяне блискітками трико з написом на грудях срібними літерами: “СКАЖЕНИЙ І СТРАШЕННИЙ”. Він простяг свою довжелезну волохату лапу і схопив пані Тиблетовату за вухо.
– Ой!
Сіґурд одразу пожбурив на землю трьох бабусь і кинувся на допомогу дружині.
– Не чіпай мою Тибцю! – заволав він. – Триклятий товстопузе!
– Кого ти назвав товстопузом? – озвався партнер Костолома, Почвара Пульпа.
– Він мав на увазі “лузером”, – прохрипіла пані Тиблетовата. – Назвав тебе товстим лузером. Ой!
Сіґурд не мав бажання миритися з усім цим. Він застрибнув на ринг, схопив Костолома за ногу й поволік його підлогою. Почвара Пульпа кинувся на Сіґурда, і вся четвірка покотилася рингом, видушуючи з себе різноманітні приглушені звуки, на кшталт “Уф!” і “Гарррф!” Тоді Почвара Пульпа стрибнув на Сіґурда і переможно взявся в боки. З причавлених Сіґурдових грудей з гучним придихом випорснуло повітря, немовби це була гумова подушечка з крамниці жартів, що видає непристойні звуки.
– Ппууууурррррррккк!
Троє пенсіонерок розгублено це все споглядали. Їхнього героя ось-ось мають побити! У розпачі вони видерлися на ринг і заходилися гамселити своїми сумочками Почвару Пульпу й Костолома.
– Ось вам!
– Не чіпайте Сіґі!
– Лузери!
Бідолаха рефері спробував було втрутитися, але швидко потрапив під перехресний вогонь скажених сумочок, знепритомнів і впав на підлогу.
До бійки долучилися інші глядачі, що поспіхом зіскакували зі своїх місць. Серед них були й шанувальники Почвари Пульпи та Костолома, тож невдовзі увесь борцівський ринг був усіяний галасливими тілами, що борюкалися між собою. За кілька хвилин битва вихлюпнулася за межі канатів і точилася тепер у проходах між рядами з участю інших глядачів.
З’явилися поліцаї – їх було четверо. Цього, звичайно, було замало, й вони попросили підкріплення.
Прибігли ще тридцять поліцейських. Але й цього було не досить. Тепер уже всі глядачі завзято билися, хапаючи одне одного за горло.
Викликали нове підкріплення, а тоді прибули пожежники й почали поливати всіх зі шлангів. Це зупинило битву, але сварки не вщухали.
– Хто це розпочав? – запитав інспектор Дірка, виливаючи зі свого капелюха цілісінький літр води.
– Він розпочав!
– Ні, вона!
– Це вікінг!
Усі тикали пальцями хто куди, але здебільшого показували на Сіґурда. Той виповз з-під груди мокрих тіл, бруднющий як чорт. Інспектор Дірка зміряв його поглядом з голови до ніг. Ну так! Якщо хтось і надавався на роль правопорушника, то насамперед він.
– Що, вдягнувся під вікінга? – захихотів інспектор. – Немов дитинка, га?
Пані Тиблетовата розлютилася.
– Він справжній вікінг, – гаркнула вона.
– Та невже? І яким це чином? – вишкірився інспектор.
– Сіґурд тисячу років тому поплив, щоб напасти з рейдом на Англію в човні вікінгів. Він відстав від інших, потрапив в якийсь позачасовий туман і опинився серед нас. Тепер він мій чоловік.
Інспектор Дірка наморщив носа.
– Здається, ви забагато надивилися фантастичних фільмів, – буркнув він. – Ну а тепер прикиньмо: організація заворушень… це десь п’ять років ув’язнення. Бійка в громадському місці, підбурювання до бунту, пошкодження майна… а ще ви, здається, казали, що він хотів напасти з рейдом? Оцього вже явно нікому не дозволено робити в наш час. Тягне так на років сорок, якщо не більше…
– Ви не можете посадити його в тюрму! — крикнула пані Тиблетовата.
– Ще й як може! – втрутився, очунявши, рефері. – Він становить загрозу громадськості… й вона теж. Якби не ці двоє, нічого б такого не сталося. Подивіться на мою залу! Її ремонт коштуватиме тисячі фунтів стерлінгів.
Інспектор Дірка поліз у кишеню по наручники.
Сіґурд страшенно засмутився.
– Я чемний хлопчик, – пробурмотів він.
– Це правда, – підтвердила одна з пенсіонерок. – Він ні в чому не винен, пане офіцере. Якщо ви запроторите його в тюрму, ми поскаржимося вашому начальству.
Сіґурд радісно всміхнувся інспектору Дірці.
– Вони мої драбини, – дещо плутано пояснив він.
Інспектор Дірка зробив глибокий-преглибокий вдих. Було очевидно, що юрба почне бунтуватися, якщо він спробує заарештувати вікінга з дружиною.
– Ну то гаразд, – прохрипів він. – Забава скінчилася. Розіходьтесь усі додому, поки я не розпочав масові арешти.
Рефері був сам не свій.
– Ви що, так нічого й не зробите? – зарепетував він. – Мою ж залу зруйновано.
– Боюся, що нічим вам не допоможу, – розвів руками інспектор, але рефері не збирався відступати.
– Гаразд. Якщо ви нічого не зробите, то я зроблю, – він пронизав пані Тиблетовату й Сіґурда суворим поглядом. – Вам обом заборонено відтепер виступати, – заявив він, – причому не тільки в моїй залі, але по всьому світі. Ви вже ніколи не будете реслерами. Довічна заборона!
Рефері відвернувся й пішов назад у свою захляпану водою залу.
Інспектор Дірка зловісно вишкірився.
– Ну, здається, ви тепер обоє безробітні, – захихотів він. – Так вам і треба, – додав він, сідаючи в машину й від’їжджаючи.
Пожежна бригада скрутила свої шланги й теж забралася. Юрба почала поволі розходитися по домівках. Навіть три старушенції почовгали геть, тихенько рюмсаючи у свої джемпери. Минув якийсь час, аж поки до Сіґурда дійшло, що, власне, сталося.
– Більше не буде штурх-штурх? – запитав він.
Пані Тиблетовата похитала головою.
– Не буде тиць-миць?
– Ні, – відповіла вона.
– Не буде ніженьки-трісь і рученьки-хрясь?
– Ні! – роздратовано гаркнула пані Тиблетовата.
– Ти сердита, – зауважив він.
– Так! Я сердита!
– Ти дуже сердита.
– Так! Я дуже сердита! – заволала пані Тиблетовата.
– Ти дуже, ДУЖЕ, ДУЖЕ сердита! – додав Сіґурд.
– Заткни ти свою пельку, заради всіх святих! – зарепетувала бідолашна пані Тиблетовата і з такою силою лупнула Сігурда своєю сумочкою, що та зачепилася за один із рогів його шолома.
Вона стала її смикати, і тут розщепилася застібка, й половина вмісту сумочки висипалася геть. Пані Тиблетовата втомлено стала навкарачки й почала все збирати.
– Хотіла б я, щоб ти збагнув, наскільки все серйозно, Сіґі, – сказала вона йому. – Ми вже ніколи не зможемо займатися реслінгом. Ми втратили роботу, а це означає, що в нас немає грошей. Як нам тепер жити?
Сіґурд подивився на свою дружину з бадьорою посмішкою.
– Всьо буде чотко, цьотка-шмотка, – бовкнув він. – їдемо до пана й пані Елісів, до Тіма й Зої. Вертаємося в готель “Вікінг”.