Зоя і Тім були в захваті. Що могло бути краще за Сіґурдове повернення в готель “Вікінг”?
Вони збігли парадними сходами й кинулися до нових гостей.
– Тибцю! – крикнула Зоя.
– Сіґі! – заволав Тім.
– Господи, помилуй нас і порятуй, – пробурмотів пан Еліс на вухо зблідлій дружині. Він зобразив радісну посмішку і рушив сходами вниз назустріч непроханим гостям.
– Сіґурде… як гарно тебе знову тут бачити. Як ти там поживаєш?
– Як я там і як ви тут, буде вам і нам капут! – засяяв посмішкою Сіґурд.
Тім розреготався:
– Він говорить, як паровозний гудок, правда, Зою? Ну точно, як гудок. Тут-тут, там і тут, тут і там, а тут капут…
– Годі вже, Тіме, – урвала його пані Еліс. – Ми все зрозуміли.
Вона підійшла до пані Тиблетоватої, забрала в неї валізу й тут-таки зупинилася, бо не змогла впоратися з такою вагою. Пані Тиблетовата підняла валізу однією рукою.
– То що там новенького коло вас? – поцікавилася Пенні Еліс. – Такий несподіваний візит.
Пані Тиблетовата зиркнула на неї спідлоба й кивнула головою.
– Я боялася, що ви будете не дуже задоволені, – зітхнула вона.
– Ой, та не те, щоб… – Пенні розгублено замовкла, а її щоки сором’язливо почервоніли.
Пані Тиблетовата поплескала Пенні по руці.
– Усе гаразд. Я знала, що ви негативно поставитесь до Сіґурдового повернення, але, на жаль, моя люба, у нас був невеликий вибір.
– Нам здавалося, що у вас триває черговий тур змагань із реслінгу, – сказала пані Еліс.
– Та так воно й було. Але як це не прикро, справи дещо вийшли з-під контролю під час нашого останнього поєдинку…
– Та невже, – пробурмотіла Пенні, з розумінням глипнувши на її приятеля. – Сподіваюся, причина була не в Сіґурді?
– А в кому ж іще, хоч він насправді зовсім і не винен.
– Та він майже ніколи не винен, – зазначила пані Еліс. – Просто він завжди опиняється там, де стається якась халепа.
– Власне, – зітхнула пані Тиблетовата. – Коротше кажучи, нам довіку заборонили виступати на публічних змаганнях із реслінгу, а отже, ми тепер безробітні. Ми не знали, що нам робити…
– Тому й приїхали сюди, – завершила за неї Пенні, а пані Тиблетовата понуро кивнула головою.
– Не журіться, – усміхнулася Пенні. – Ми раді вас тут вітати… хоча це не зовсім стосується Сіґурда! Погляньте, що він там виробляє в саду з Тімом і Кіфом.
Обидві жінки визирнули у вікно.
Сіґурд, здається, давав Тіму уроки володіння мечем.
Тім так завзято намагався підняти над головою Носодлуба, що йому аж очі на лоба вилазили.
– Маєш бути як дикий звір! – напучував його Сіґурд. – Ревіти, тупотіти й лякати ворогів! Кидайся на них і кричи: “Гаррррр!”
– Сіґурде, – втрутився пан Еліс. – Може б, ти хоч трохи дивився собі під ноги? Ти топчешся по наших нових квітах. Я щойно минулого тижня їх посадив.
Але Сіґурд був занадто захоплений демонстрацією люті справжнього воїна-вікінга Тіму.
– Я тобі показую. Дивися на мене. Усі вороги від страху покладуть штани.
– Сіґі! Вороги мають накласти в штани від страху, а не покласти їх! – захихотів Тім.
Сіґурд вихопив у нього Носодлуба.
– Гарррр! – прогарчав він, розмахуючи гострющим мечем над головою з такою силою, ніби це був пропелер гелікоптера, що збирається злітати. – Гарррр!
– Обережно! – крикнув пан Еліс. – Ти щойно розрубав новенький кущ форзиції!
– Смерть форзиції! – гаркнув Сіґурд, завдаючи чергового удару.
– Це ж тільки кущик! Це не твій смертельний… ой! На поміч! – пан Еліс раптово кинувся навтікача, бо Сіґурд стрибнув на нього, розмахуючи з гарчанням своїм Носодлубом, немов оскаженілий м’ясник.
Вони п’ять разів оббігли довкола саду, аж поки Сіґурд зненацька зупинився, узяв руки в боки й залився сміхом.
– Бачиш, Тіме. Він від страху скрізь поклав свої штани.
Пан Еліс виснажено впав на садову лавку.
Його дружина вийшла до нього, несучи на таці чай і тістечка.
– Гарно бавишся, любий? – лагідно проворкувала вона. – Граєшся у вікінгів із Сіґі та Тімом? – вона підморгнула пані Тиблетоватій і Зої.
Бідолаха пан Еліс не міг зв’язати й двох слів. Був страшенно захеканий.
– Цей чолов’яга – маніяк! Мало мене не вбив! Він що, надовго до нас? Надіюся, що ні. Я цього просто не витримаю. Ми й так маємо по шию клопотів з готелем.
– Ой, таточку, будь ласка! – почала благати Зоя. – Нехай він трошки ще побуде. Нам так весело, коли з нами Сіґі.
– Весело?! Озирнися довкола! Цей вікінг пробув тут якихось десять хвилин, а наш садок уже нагадує поверхню Місяця!
– Боюся, що Сіґі доведеться залишитися в нас на деякий час, – сказала пані Еліс.
Вона подала пану Елісу чашку чаю й розповіла про заборону займатися реслінгом. Від цієї новини обличчя її чоловіка аж перекривилося.
Пані Тиблетовата швиденько понишпорила у своїй сумочці, витягла звідти маленьку срібну фляжечку, відкоркувала її й подала пану Елісу.
– Випийте-но. Це бренді… чудовий лікувальний засіб. Я завжди роблю пару ковточків, коли страждаю від вікінгіту.
Пан Еліс ковтнув бренді, закашлявся і випростав плечі. На його обличчі знову з’явився рум’янець.
Діти пильно на нього дивилися.
– Будь ласка! – попросила Зоя.
– Якщо ти не дозволиш Сіґурду залишитися, я ніколи не розмовлятиму з тобою! – насупився Тім.
– Це погроза чи обіцянка? – запитав пан Еліс. – Гаразд, Сіґі може на якийсь час залишитися, але мусить дотримуватися певних правил. Правило перше: жодних мечів – як у будинку, так і на подвір’ї. Правило друге: ви обоє повинні допомагати нам у готелі.
– Звичайно, допоможемо, – пообіцяла пані Тиблетовата.
– Я допомагаю, – засяяв Сіґурд. – Не хочете меча? Всьо буде чотко, шеф. Я викидаю його геть!
– Сіґурде! Ні!
Але Сіґурд уже пожбурив Носодлуба через плече, і страхітливий меч злетів у повітря. Через п’ять секунд почувся гучний брязкіт розбитого скла, бо меч розтрощив готельну теплицю.
Пан Еліс вихопив у пані Тиблетоватої її сріблисту фляжку, спрагло до неї припав, а тоді охопив голову руками. Після цього все трохи заспокоїлося.
Частково це сталося тому, що пан Еліс зліг у ліжко з головним болем і різними іншими симптомами вікінгіту, а пані Тиблетовата й Сіґі розмістилися в одному з номерів готелю.
Крім них, єдиними гостями готелю були підстаркувата пара Ремсботомів і пан Тревіс, що прибув до Флотбі в справах. Треба сказати, що після того, як Сіґурд звідси поїхав, гостей стало значно менше. Коли в готелі жив справжній вікінг з X століття, це приваблювало сюди нових клієнтів. Але коли Сіґі й Тибця зайнялися реслінгом і вирушили в турне по країні, більшість гостей поїхали з готелю й більше туди не поверталися.
Готель “Вікінг” потроху занедбувався. Його давно вже варто було підмалювати. Еліси вирішили, що якраз настав час цим зайнятися, адже гостей і так було небагато, а пан Еліс подумав, що Сіґурд цілком може впоратися з пензлем.
Вранці наступного дня він пояснив вікінгу його завдання.
– Спочатку пофарбуй будинок спереду, – звелів пан Еліс, поставивши біля вхідних дверей драбину. – Треба помалювати двері, вікна й поручні. Зрозумів?
– Всьо буде чотко, шеф, – кивнув головою Сіґурд, підважуючи покришку бляшанки з фарбою.
Пролунало гучне “ТРРРРЯСССЬ!”, і покришка шугонула через дорогу, мов літаюча тарілка, приземлившись на порозі будинку пана Крампа догори дном.
Пан Еліс зітхнув і пішов назад у готель.
Сіґурд одразу захопився своїм завданням. Фарба була приємного яскраво-зеленого кольору.
Він почав лазити то вгору, то вниз драбиною, наспівуючи одну з пісеньок, почутих від Тіма, але з новими словами.
- Вікінг Сіґі пензля мав!
- Тра-ля, тра-ля-ля!
- З бляшанки фарбу діставав!
- Тра-ля, тра-ля-ля!
- В цьому місці – “шурх!”,
- А в цьому – “пурх!”,
- Трохи “шурх!”,
- Трохи “пурх”,
- Знову “шурх-пурх-пурх!”.
- Вікінг Сіґі пензля…
– СІҐІ! ТА ЩО Ж ЦЕ ТИ ТАКЕ ВИРОБЛЯЄШ?
Пані Еліс стояла на тротуарі, розгублено дивлячись на свій готель. Усе там було захляпане яскраво-зеленою фарбою.
Довкола входу красувалися великі зелені калюжі розлитої фарби. Сіґурд ступав по цих калюжах, залишаючи на порозі будинку яскраво-зелені сліди. Скрізь на стінах були яскраво-зелені відбитки його долонь.
Майже весь Сіґурдів шолом також був яскраво-зеленим, як і його одяг. Він сяйнув посмішкою до пані Еліс.
– Я малюю, – гордо повідомив він. – В цьому місці – “шурх!”, а у…
– Але ж ти замалював усі вікна! – не тямлячи себе, заверещала пані Еліс.
– Пан Еліс звелів помалювати двері, поручні й вікна, – повідомив Сіґурд.
– АЛЕ Ж ТИ ЗАМАЛЮВАВ СКЛО! – зарепетувала пані Еліс. – Усі наші вікна тепер яскраво-зелені! Ніхто тепер нічого не побачить ізсередини… пан і пані Ремсботоми подумають, що ще ніч, і не прийдуть на сніданок!
З другого боку вулиці пан Крамп одчинив парадні двері, щоб подивитися, чого зчинився галас, і наступив прямо на перевернуту покришку з яскраво-зеленою фарбою. Він вирячився на лискучий зелений готель, сердито труснув ногою, і покришка покотилася коридором його будинку, залишаючи там на килимі гарненьку довжелезну зелену смугу.
Пані Еліс подивилася на його розлючене обличчя, швиденько вбігла в готель, замкнула двері на засув і кинулася до своєї спальні. У неї теж почався важкий напад вікінгіту.