Неможливо було нічого вдіяти. Зелена фарба прилипла до скла, наче клей, і що не робили Еліси, відшкрябати її було неможливо.
Врешті-решт пан Еліс мусив викликати майстрів. Треба було зняти скло з віконних рам і замінити його іншим. Майстри мусили все належним чином перефарбувати, після чого вручили пану Елісу чималенький рахунок за виконану роботу. Його це не надто втішило, хоч він і звинуватив у всьому себе самого.
– Я просто забув, яким дурним буває Сіґурд, – пробурмотів він.
– Ти ж сам йому звелів помалювати вікна, – зауважила Зоя. – Ось він і помалював.
– Дякую тобі, Зою, за цей люб’язний коментар, – холодно відповів їй пан Еліс.
Пані Еліс склала на грудях руки.
– Мусимо щось робити, Кіфе. Інакше Сіґурд знищить усе, чого ми досягли тяжкою працею.
– Я знаю. Якби ж то зробити так, щоб більшість часу він перебував за межами готелю. Принаймні тоді б він не плутався в нас під ногами. Тім і Зоя підуть до школи, тож їх тут майже не буде. Шкода, що Сіґурд уже занадто старий для школи, – пан Еліс раптом замовк, а на його обличчі сяйнула ледь помітна посмішка. – А може, віддамо його в школу?
– Він трохи завеликий для групи підготовки дошкільнят, хоч це якраз для нього, – визнала пані Еліс. – Йому б дуже сподобалося з дошкільнятами: пісочок, водичка…
– А ще фарби, – додав пан Еліс. – Там завжди багато малюють.
– Але, на жаль, його там усі помітять. Уяви собі Сіґі в школі. Як він стоїть там у шкільній формі, з шоломом на голові й Носодлубом при боці… – Пенні Еліс розсміялася. – Ні, мабуть, для школи він уже застарий.
– Він може піти до школи зі мною, – втрутився Тім, висунувши голову з дверей. – Інші учні прикайфують.
– Прикайфують? Хто навчив тебе таких слів? – запитав пан Еліс.
– Яких слів? – здивувався Тім. – Одним словом, Сіґі може піти завтра зі мною. Панові Рамблу це сподобається.
– Сумніваюся, – пробурмотіла пані Еліс. – Не думаю, що це гарна ідея, Тіме.
– Ну, чого ти, – взявся вмовляти Тім. – Усі щось приносять. Ось минулого тижня Джеймс приніс кролика, а Речел Веґстаф – ляльку-ескімоску, зроблену з китової кості і шкіри тюленя.
– Так, але то ж не були справжні люди, – похитала головою пані Еліс.
– Зі справжніми людьми ще краще, – наполягав Тім. – Бо кроликів можна побачити коли завгодно, а той, до речі, ще й навалив купку на Джеймсову парту. А лялька була нецікава і смерділа тюленячою шкірою. От справжній вікінг – це буде круто. Сіґі зможе розповісти цілому класу, як він жив у часи вікінгів, і пану Рамблу це сподобається, бо він любить, коли учні щось приносять, і йому тоді не треба нічого викладати; і Сіґі не навалить купу, як кролик, і від нього не смердить… ну, принаймні не дуже.
Тімові батьки здивовано вислухали цю довгу промову.
– Нічого собі, – мовив тато. – Я й не думав, що ти знаєш аж стільки слів, Тіме.
– Я знаю мільярди слів, – пояснив Тім. – Просто я здебільшого розмірковую ними, а не вимовляю вголос. Інколи, коли я щось говорю, слова виходять недоречні, але цього разу так не сталося. Цього разу це були добрі слова.
Пані Еліс розреготалася.
– І то правда.
– То що, Сіґі може піти зі мною до школи?
Пані Еліс кивнула головою.
– Зробимо спробу, Тіме. Але він має чемно себе поводити. Піди і скажи йому це. Він там, нагорі. Пані Тиблетовата замкнула його в кімнаті, щоб він не наробив ніякої шкоди.
Тім блискавично зник, і наступної миті Еліси вже чули, як тупотять його ноги по сходах.
– Дивовижно, як однією парою ніг можна відтворити тупіт стада динозаврів, – вимовила пані Еліс. – Надіюся, ми прийняли правильне рішення, Кіфе.
– Знаєш, що я тобі скажу, – відповів пан Еліс. – Завтра ми майже цілий день не будемо бачити Сіґі. Що може бути краще?
* * *
Наступного дня Тім і Зоя відчували неабияку гордість. Вони йшли до школи обабіч Сіґі, тримаючи його за руки. Учні й учителі, звичайно, добре знали Сіґурда. Багато хто бачив його у Флотбі, коли він ходив там по крамничках разом із Елісами, але мати його в школі було набагато цікавіше. Справжній вікінг в їхній школі!
Більшість хлопчаків хотіли, щоб Сіґурд витяг Носодлуба і показав, як б’ються на мечах, але Зоя виявилася дуже розсудливою і спромоглася запобігти серйозному лиху на шкільному майданчику.
– Покажемо їм пізніше, Сіґурде, – сказала вона.
Тоді зчинилась невелика колотнеча, бо всі хотіли приміряти його шолом. І врешті-решт Зоя з Тімом посперечалися про те, в чий клас піде Сіґурд спочатку, але Тім переміг у суперечці, бо все ж таки це була його ідея.
Перед початком уроків директорка школи, пані Крок, представила всім Сіґурда.
Пані Крок була худенькою невисокою жіночкою із сивим волоссям, ошатно зібраним у вузол. Звертаючись до учнів, вона завжди ставала на невеличкий ящик, та все одно Сіґурд виявився вищим за неї.
Вікінг стояв біля директорки з шаленою посмішкою на обличчі, а його чорне волосся стирчало навсібіч з-під пошарпаного шолома.
– Діти, – почала пані Крок. – Ми дуже раді, що цього тижня з нами буде вікінг Сіґурд. Він вам розповість усе про життя вікінгів. Сіґурд – дуже поважний гість, і я прошу вас добре поводитися з ним. Сіґурде, чи ви хотіли б щось нам сказати?
Сіґурд ступив крок уперед і осяяв усіх в залі посмішкою.
– Я Сіґурд. Я прибув із Гедебі, Данія. Як я ся маю і те саме вам. – Він обвів рукою велику залу. – Це коло. Я люблю коло.
Пані Крок легенько його штурхнула.
– Школа, – прошепотіла вона.
– Так… шпала! – радісно вигукнув Сіґурд. – Шпала – гарне місце. Ви вчите різні речі. Я вас навчаю про вікінгів. Роблю вас добрими вікінгами. Тепер я кажу па-па, тисну вам руки і бувай здорова, пані Крокодилова.
Сіґурд повернувся до директорки, схопив її в руки, смачно чмокнув в обидві щоки, а тоді потерся своїм носом об її ніс.
– Ось так!
Пані Крок мало не впала зі свого дерев’яного ящика.
Вона стояла там, похитуючись і втративши дар мови, а Сіґурд шкірився до всіх присутніх.
– Це давній вікінзький звичай, – пояснив він. – Дивіться. Я ще раз вам показую, – і перш ніж пані Крок встигла отямитися, вона знову опинилась у волохатих ручиськах вікінга. – А тепер пробуйте ви, – гаркнув Сіґурд. – Усі вставайте. Підходьте до того, хто біля вас…
Ніхто не поворушився. Учителі приголомшено дивилися на нього й на директорку, що знепритомніла й поволі опустилась на підлогу. Учні сподівалися, що їм насправді не доведеться обійматися, цілуватися й тертися носами, але Сіґурд був невблаганний. Він дістав Носодлуба й розлючено замахав ним над головою.
– Встати усім! – наказав він. – А тепер покласти руки довкола ший, уті-путі, цілувати роти, усі-сюсі, і терти носи, шурхи-мурхи.
Це було дивовижне видовище. Сто тридцятеро учнів почали галасувати й тискати одне одного. Восьмеро вчителів також обіймалися, почервонівши від сорому.
– Обережніше, пане Рамбле, – попередила пані Блет. – Мій чоловік працює в поліції.
– Це ви обережніше, – холодно відповів той, – бо я мушу повідомити йому про вас.
Учні почали гидливо стогнати.
Навіть Тім і Зоя не були певні, що у вікінгів існував такий звичай.
– Фу! Ти мене чмокнула, Зою!
– Я ж не хотіла. Думаєш, мені цікаво з тобою цілуватися? Треба було відвернути лице. Я тепер заражуся від тебе чумою.
– Бе! Забери свого носа! – крикнула Речел Веґстаф якомусь п’ятирічному хлопцю, котрий відразу розплакався.
Сіґурд був страшно задоволений і шкірився до всіх. Він навіть не помічав, що між деякими учнями, а також учителями зав’язалися бійки. А ті, хто не бився і не сперечався, просто плакали. Нікому не сподобався цей вікінзький звичай.
– Тепер ми всі гарні друзі! – виголосив Сіґурд, не звертаючи уваги на те, що в залі всі борюкалися, кричали й намагалися втекти геть. Він нахилився, підняв непритомну пані Крок і закинув її собі на плече. Бо знав, як привести її до притомності.
Сіґурд попрямував коридором разом із директоркою, що погойдувалася в нього на плечі. Зазирав у кожну кімнату, аж поки знайшов туалет. Поклав пані Крок на кахельну підлогу, приперши її до стіни, тоді наповнив відро для миття підлоги холодною водою і вилив це все на бідолашну директорку.
Пані Крок смикнулася, ковтнула слину, закашлялася, виплюнула з рота воду й розплющила очі.
Її волосся безладно звисло на лице і плечі, а косметика потекла по щоках, залишаючи довгі чорно-сині плями. Вона сиділа у величезній калюжі води й дивилася на вікінга, котрий знову діловито наповнював відро.
– Ні-і-і-і-і-і-і-і-і! Геть від мене! – заверещала вона. Тоді зірвалася на ноги й побігла коридором як ніколи швидко.
– Пані Крокодилова очуняла, – пробурмотів собі під ніс Сіґурд, задоволено дивлячись їй услід.
Він щойно півгодини був у школі, але вже встиг учинити тут суцільний розгардіяш.