Під час обідньої перерви пані Крок відвезла Сіґурда додому. Варто було їй поглянути на класну кімнату пана Рамбла, що зазнала кораблетрощі, як вона відразу вирішила, що це – єдиний вихід.
Зоя і Тім поїхали з нею, щоб пильнувати Сіґурда.
Пан і пані Еліси зовсім не здивувалися, побачивши Сіґурда, котрого підштовхувала вгору готельними сходами пані Крок, а от побачити директорку, вбрану в кухарський халат, вони аж ніяк не очікували.
Зоя звернула увагу на приголомшений вигляд її батьків.
– Довга історія, – сказала вона.
– І мокра, – додав Тім.
Пані Крок затрималась тільки для того, щоб зробити маленьке повідомлення.
– Якщо цей вікінг бодай хоч раз з’явиться поблизу моєї школи, я його вб’ю, – сказала вона, не добираючи слів. – Мабуть, задушу його власними руками. Можливо, навіть покришу його на дрібонькі шматочки і сховаю їх у тисячі різних шухлядок у моїй шафці для документів.
– Отже, з цього задуму нічого не вийшло? – зітхнув пан Еліс.
– Це, пане Еліс, ще дуже м’яко сказано.
Пані Крок крутнулась на підборах і рушила назад до свого авта. Гримнули дверцята, заревів мотор, завищали колеса, і пані Крок щезла з очей.
– Ого! Оце так водій! – вимовив Тім.
Запала довга, холодна мовчанка, й усі застигли на готельних сходах.
Сіґурд зобразив люб’язну посмішку, а його темні очі почергово зупинялися на кожному з Елісів.
Навіть Тім відчував, що насувається біда… серйозна біда. Він намацав сестрину руку, й вони непомітно прослизнули в готель. Сховалися за вхідними дверима і нашорошили вуха, відчайдушно намагаючись дізнатися, що ж там зараз буде.
Пан і пані Еліси стояли біля дверей, загороджуючи собою вхід.
– Ти не можеш сюди заходити, – сказав пан Еліс. – Вибач, Сіґурде, але тобі тут більше немає місця. Щоразу, коли ти з’являєшся, стається якесь лихо. У нас немає можливості розплачуватися за всі твої помилки, і ми більше не можемо дозволити тобі жити в нашому готелі. Мусиш кудись піти. Пані Тиблетовата може залишатися тут, поки знайде собі щось відповідне. А ти тим часом мусиш давати собі раду сам.
Тім і Зоя кулею вилетіли зі своєї схованки за дверима.
– Тату! Мамо! Ви не можете викинути його геть!
– Ще й як можемо, – заперечила пані Еліс. – Можливо, вам це здасться жорстоким, але Сіґурд мусить піти геть. Він обійшовся нам уже в сотні, а то й тисячі фунтів. Він усіх довів до ручки. Ми з вашим татом не годні більше цього витримувати. У нас і так по горло клопотів з готелем, особливо тепер, коли наші справи такі кепські.
– Але ж не викидати його геть! – заплакала Зоя. – Це несправедливо. Він стане бездомним.
– Я про це подумав, – сказав пан Еліс. – Він може пожити в теплиці, аж поки пані Тиблетовата знайде для нього щось краще.
– У теплиці? Але ж тату, там розбито півскла.
– Я знаю. Сіґурд сам його й розбив, так що це його проблема. Заходьте всі всередину, бо Ремсботоми вже зачекалися обіду.
Пан Еліс заштовхав дітей у готель, а пані Еліс рушила за ними слідом. Озирнулася на порозі і зміряла Сіґурда суворим поглядом.
– Ти сам собі створив усі ці проблеми, Сіґі, – сказала вона. – Спробуй хоч раз розв’язати їх сам.
Вона зайшла всередину й замкнула двері, а тоді притулилася до них спиною з блідим і викривленим обличчям. Їй ще в житті не доводилося приймати таке важке рішення, але рано чи пізно це треба було зробити. Сіґурд мусить нарешті збагнути, що таке відповідальність перед іншими людьми.
Сіґурд стояв на готельному порозі, дивлячись на зачинені двері.
Усі його друзі, усі люди, котрих він так сильно любив, були по той бік дверей, недоступні для нього. Він поволі став спускатися готельними сходами, не відводячи очей від вхідних дверей готелю “Вікінг”, але ті не відчинялися. Тоді він відвернувся й пошкандибав собі геть.
Тім і Зоя сиділи на Зоїному ліжку, притулившись спинами до стіни й підібгавши до грудей коліна.
– Річ у тому, що Сіґі може опинитися де завгодно. І що завгодно могло б уже з ним статися.
– Його б могли викрасти, – припустив Тім.
– Ага… – відповіла Зоя, хоч не могла собі уявити, якій нормальній людині прийшло б у голову викрадати такого смердючого і брудного воїна-вікінга, як Сіґурд.
– Йому б міг висмоктати всю кров Дракула, – вів далі Тім.
Зоя подумала, що це також малоймовірно.
– Або його роздер би на шматки вовкулака, або його забрали б кудись із нашої планети триголові й десятиногі інопланетяни…
– Тіме!
Тім наморщив лоба й почав старанно рахувати щось на пальцях, після чого повернувся до сестри:
– Зою, якщо хтось має десять ніг, то що, в нього має бути п’ять задів?
– Тіме! Що ж нам робити з Сіґі?
– Це татова вина, – пробурмотів Тім крізь зуби.
– І мамина, – додала Зоя. – їх треба заарештувати, віддати під суд і звинуватити в… е-е… – Зоя не могла придумати, в яких правопорушеннях могли б звинуватити їхніх батьків.
– Жорстокості до вікінгів, — запропонував Тім.
– Ага, щось такого.
Ненадовго запала тиша, під час якої Тім намагався ще щось вигадати, але тоді облишив ці спроби.
– Може, нам протягти його в готель контрабандою? – пробурмотіла Зоя.
– Протягти контрабандою? Класна ідея! Можемо його сховати в моїй кімнаті!
– Не думаю, що це гарна думка, Тіме. Краще б йому зупинитися в одному з порожніх готельних номерів.
– Інколи ти буваєш доволі розумна, як на дівчину.
Зоя подивилася на усміхненого брата.
– А ти буваєш доволі дурний, – відповіла вона. – Здебільшого.
Посмішка зникла Тімові з обличчя.
– Це не надто люб’язно, – прохрипів він. Вона всміхнулася і взяла його за руку.
– Ходімо. Спробуймо знайти Сіґі. Мабуть, він десь на березі. Він завжди йде і дивиться на море, коли засмучений.
– Звідки ти все знаєш? – здивувався Тім, який нічого подібного не помічав.
– Бо я – дівчина, і я розумна.
Тім не знав, що й відповісти. Це ж просто ганебно, що він на два роки молодший за сестру. Це означає, що Зоя завжди буде на два роки старша. Вона завжди його випереджала. Він ніколи в житті не зможе її наздогнати. Життя — несправедлива штука.
Зоя таки мала рацію. Сіґурд був на пляжі, стояв там біля самої води й дивився на гладеньке сіре й іскристе море, а невеличкі хвильки підкочувалися до його ніг і вкривали їх піною.
Діти тихенько підійшли і стали збоку.
– Сіґі? – Зоя взяла його велику руку.
– Гм-м-м-м-м-м-м-м?
– Про що ти думаєш?
– Думаю, що Сіґурд дурний, – прогарчав вікінг. – Найдурніший у всьому світі.
– Ні, не дурний! – вигукнув Тім.
– Дурніший за віслюка, дурніший за собаку, дурніший за маленьку-шменьку-премаленьку-мацюпуську-шмуську мишку.
– Ні, не дурніший! – повторив Тім.
Сіґурд тяжко й понуро зітхнув, а тоді жбурнув у море камінчик.
– Я дурніший за моркву, – сумно виголосив він.
Зоя відчула, що розмова швидко зводиться до перераховування різних тварин і овочів. Сіґурд, мабуть, міг би так годинами картати себе.
– Слухай, ми з Тімом маємо гарну ідею. Можемо завести тебе знову в готель контрабандою.
– Вибач, а що таке “контрабандою”?
– Ми крадькома заводимо тебе в готель, коли ніхто нас не бачить, а тоді ти ховаєшся в одному з вільних номерів.
Сіґурд намацав руками ще один камінь і шпурнув його якомога далі. Камінь цілу вічність летів у повітрі, аж поки шубовснув далеко в морську воду. В небо здійнялися бризки й піна, позначаючи місце його падіння, а потім усе щезло. Сіґурд обернувся до Зої й помахав головою.
– Ні, – рішуче заперечив він. – Я не йду крадькома контрабандою. Пан і пані Еліси дуже сердиті на Сіґурда. І правильно. Я поганий.
– Зовсім не поганий! – запротестувала Зоя. – Ти просто трохи інакший.
– Я роблю безлад, – вів далі Сіґурд. – Ламаю речі, дратую людей. Я не потрібний у готелі. Я вмію тільки одне – робити біду. Біду я роблю легко-прелегко. Люди кажуть: Сіґурд, що ти робиш? Я кажу, що роблю біду. Я добре роблю біду. Хочете велику біду, малу біду або передню біду?
– Сіґурде, – благально мовила Зоя. – Не кажи такого. Будь ласка, вертайся в готель.
Але вікінг забрав від неї свою долоню.
– Іди додому, Тім. Іди додому, Зоя. Я знайду, де спати. Може, піду в копицю, як казав пан Еліс.
– Теплицю, – виправив його Тім, – а не копицю.
Сіґурд знизав плечима.
– Теплиця, копиця… гарне місце для дурного як квасоля. Ви розумні… ваш дім – готель. А я тепер тут буду сам. Хочу подумати.
Тім і Зоя попленталися назад вологим піском без нього.
– Але ж він насправді не дурний як квасоля? – запитав Тім.
– Звичайно, ні. Він просто трохи зажурився.
– І він не робить біди, правда?
Зоя трохи замислилася, перш ніж відповісти.
– Ну, трошки робить, – сказала вона. – Справді. – Вона ступила кілька кроків, а тоді знову заговорила: – Мабуть, тому він мені так і подобається.