Тім і Зоя цілий вечір намагалися вблагати своїх батьків, але нічого з цього не вийшло. Навіть пані Тиблетовата вважала, що пан і пані Еліси вчинили правильно.
– Я б уже давно вигнала його в три шиї, – сказала вона.
– Як ви можете таке казати? – обурилася Зоя. – Ви ж одружилися з ним. Мали б його кохати!
– Можна когось кохати, Зою, але це не означає, що треба миритися з усім, що людина виробляє. Я справді люблю Сіґі, але ж більшість часу він нагадує величезну дитину. Мусить навчитися, як треба себе поводити.
– Чому? – запитав Тім.
– Бо так повинні робити всі люди, навіть вікінги з X століття.
– Та ну! – Тіму так зовсім не здавалося.
Зоя поділяла братову думку, але спробувала виразити її належними словами.
– Сіґі подобається людям, бо він інакший, – сказала вона. – Подобається тому, що він себе поводить не так, як ми всі. Тому з ним так цікаво.
Пані Еліс ледь-ледь усміхнулася.
– Ти, звісно, маєш рацію, Зою, але мусиш визнати, що нам з цим дуже важко впоратися. Іншим людям легко реготати, коли Сіґі робить дурнуваті помилки; але ж вони не мусять потім збирати потрощені речі і платити за заподіяну шкоду або день у день жити разом із ним. А ми мусимо.
– То ви його так і не пустите назад? – запитав Тім.
– Ні, – відповів пан Еліс. – Вибач.
– Тоді я з вами більше ніколи не заговорю і буду страйкувати.
– Але ж ти і так ніколи нічого не робиш, – зазначив пан Еліс.
– Я оголошую голодівку, – люто зиркнув на батьків Тім. – Нічого не їстиму, аж поки ви не пустите в готель Сіґі.
Отак! Тепер-то вони швидко змінять своє рішення!
– Добре, – сказала пані Еліс. – Ми тепер хоч заощадимо трохи на харчах.
– То ви мене заморите голодом? – вигукнув Тім.
Пан Еліс похитав головою.
– Звичайно, ні, Тіме. Ми не моритимемо тебе голодом. Ти зможеш їсти, коли захочеш. Це ж ти оголосив голодівку, а не ми.
Тім стиснув кулаки. Це вже в ніякі ворота не лізе. Його знову переспорили. Він зірвався на ноги і вибіг з кімнати.
Зоя глянула йому вслід.
– Дивіться, що ви наробили! – крикнула вона й вилетіла з кімнати вся в сльозах.
Пан і пані Еліси перезирнулися з пані Тиблетоватою.
– Ой лишенько, – зітхнула пані Еліс. – Нелегко це все.
– Усім нелегко, – погодилася пані Тиблетовата. – Але не журіться. Я впевнена, що врешті-решт усе буде добре. Тім не витримає довго без їжі.
– Та це я знаю, – відповіла пані Еліс. – Мене турбує Зоя.
Пані Тиблетовата поплескала пані Еліс по руці.
– Зоя розумна дівчинка і дуже вразлива. Я впевнена, що вона все розуміє, і тому це так її засмутило. Сіґі не пропаде. Та що там казати, адже коли він був справжнім вікінгом у справжні вікінгівські часи, мабуть, не одну сотню ночей провів просто неба. Про нього я б анітрохи не турбувалася. На добраніч!
* * *
Тім вирішив не здавати позицій. Відмовився від вечері, а перед сном залишив недоторканими тістечко й сік.
Коли заліз у ліжко, був голодний як вовк. Його шлунок бурчав і вимагав їжі, а Тім проклинав самого себе за те, що оголосив голодівку.
Він кілька годин крутився в ліжку, а коли вже нарешті почав засинати, почув, як відчинилися двері до спальні. У кімнату швиденько прослизнула Зоя, причинивши за собою двері. Вона навшпиньки підійшла до ліжка.
– Ти ще не спиш?
– Ясно, що не сплю. Мій шлунок бурчить як дурний. Не дає мені заснути.
– Я тобі принесла трохи їжі, – прошепотіла Зоя і витягла з-під халата два чималі бутерброди. – До них, здається, прилипло трохи пуху. Мусила їх тут ховати.
– Нормально, – озвався Тім, запихаючи одного до рота. – Мені дуже подобаються пухкі бутерброди. Дякую. Я вже вмирав з голоду.
– Я знала, що ти вмираєш. Але все одно ти вчинив дуже відважно, оголосивши голодівку.
– Так? Так! І справді. Я ж міг загинути.
– Тіме… але ж ти був без їжі всього десять годин, – засміялася Зоя.
– Десять годин? Мені здалося, що минуло десять місяців.
Зоя сіла скраєчку Тімового ліжка.
– Я завтра спробую принести тобі щось після сніданку. Пан Тревіс завжди залишає свою грінку і…
Зоя замовкла на півслові, спохмурніла й підійшла до вікна. Відхилила трошки фіранки й зазирнула в пітьму.
– Ти це почув?
– Ні? А що?
Тім вислизнув з ліжка й підійшов до Зої. Тепер вони удвох могли чути якісь химерні звуки. З дальнього куточка готельного саду долинало бамкання, гупання і шкрябання.
– Хто там щось робить? – запитав Тім.
– Не знаю, – відповіла Зоя, – але я, здається, щойно бачила свиню.
– Свиню! Не будь дурною!
– Ну, щось таке подібне на свиню, – наполягала Зоя.
– Може, це був вовкулака, – прошепотів її брат, вирячивши очі. – Або привид.
– Це була свиня, – повторила Зоя.
– Може, то був свинячий привид, – доводив своє Тім. – Страшний Свинячий Привид із Флотбі. А може навіть, вовку-свинолака-привидяка…
– Вовку-свино-щось-там-привидяка?
– Ага… з кігтями, що світяться в темряві, рентгенівськими очима й таке інше…
Зоя знову затулила фіранку і спробувала набратися відваги.
– Ну, я не знаю, що це, але щось там надворі діється. Я зійду вниз, щоб подивитися.
– А я піду з тобою, – сказав Тім, раптово відчувши, що не хоче залишатися сам. Він схопив свій ліхтарик.
Діти спустилися навшпиньки сходами і перетнули скрадаючись готельну кухню.
Зоя тихенько відімкнула задні двері.
Звуки були тепер значно гучніші: крекіт, попискування, ляскіт і гупання.
Зоя намацала Тімову руку.
– Ти боїшся? – прошепотіла вона.
– Ні, – збрехав Тім. – А ти?
– Я трошки.
– То і я теж, – зізнався Тім.
Вони рушили стежкою до темної галявини, поволі наближаючись до джерела всіх оцих звуків. Підійшли до теплиці, і тут прямо перед ними виникла величезна темна постать, страшенно налякавши дітей.
– Ай! – заверещав Тім, випустивши з рук ліхтарика, і побіг, як божевільний, галявиною. – Це вовку-привид!
– Ай! – зарепетувала Зоя, кинувшись бігти в інший бік.
– Ай! – заревів Сіґурд, кидаючи на землю велику в’язку гілок, і витяг свого Носодлуба. – Це грабліжники! Ви погані люди… пришли пограбати готель. Я вб’ю грабліжників!
Тім перестав бігти й озирнувся.
– Я не грабліжник, тобто не грабіжник, – сердито буркнув він. – Я Тім.
Сіґурд перестав гамселити нічне повітря Носодлубом і вгамувався.
– Ви мене налякали, – сказав він Тіму і Зої.
– Ні, це ти нас налякав! – заперечила Зоя. Але я рада, що з тобою все гаразд, Сіґі. А що ти тут робиш?
Сіґурд запхав Носодлуба назад у піхви. Місячний промінь освітив його білозубу посмішку.
– Я вам показую. Я стою на березі й думаю. Починається приплив. Вода піднімається аж до колін. Я далі думаю, що робити. Вода піднімається до пуза. Я далі думаю. Вода піднімається до шиї. Думаю, що втоплюся, тому вилажу з моря і йду дорогою. Тоді мені приходить у голову свинка.
– Думка, – виправила його Зоя.
– Ні, – заперечив Сіґурд. – Свинка. Дивіться.
Сіґурд завів дітей у самий кінець готельного саду. Сіґі зробив там загороду. Забив у землю дерев’яні кілки, обв’язавши їх гілочками. Ці гілочки обмастив якоюсь багнюкою, що й досі ще не висохла.
А в тій загороді лежали три величезні свині. Вони сонно поглядали на Тіма і Зою. Одна з них неголосно рохнула.
– Ти сам це зробив? – захоплено пробурмотіла Зоя. – Зробив цей тин? Я й не знала, що ти вмієш майструвати паркани, Сіґі.
– Вікінги завжди роблять такі паркани. Береш кілок, гуп-гуп. Береш гілки. Змішуєш грязюку, солому й коров’ячі пляцки…
– Коров’ячі пляцки? – перепитав Тім, не впевнений, що хоче й далі слухати, як плететься тин.
– Вони додають туди коров’ячий послід, – пояснила Зоя.
– Фу, яка гидота! – вигукнув Тім. Сіґурд похитав головою.
– Я не знайти корову. Пляцків немає, але паркан усе одно добрий.
– А звідки взялися свині? – запитала Зоя.
– Я їх знайти.
– Ти знайшов трьох свиней?
Було дуже темно, тому Тім і Зоя не могли бачити, як почервонів Сіґурд. Він пішов назад до теплиці, щоб забрати ту в’язанку гілок, що впала в нього з рук.
– Я навіть знайти чотири свині, вони йти дорогою, але одна утікати, туп-туп. Велика свиня. Дуже велика свиня. Велика погана свиня. Ви бачите свиню?
– Ні, ми не бачимо свиню… тобто ми досі ніде не бачили свиней, – відповіла Зоя.
– Це нічого. Я тепер будую дім для Сіґурда, – сказав вікінг, і почав забивати в землю низку височеньких паль. – Готель заскладно для вікінга. Я роблю дім вікінга в саду. Це ще довго. Ви йдіть спати. Я бачу вас у…
– О-о-ой!
– А-а-ай!
Несподівані крики з готелю урвали Сіґурда на півслові.
Відчинилося вікно однієї спальні, і діти здивовано побачили своїх батьків, які з такою швидкістю вибиралися назовні, немовби готель був охоплений полум’ям.
Пані Еліс зуміла вхопитися за густе гілляччя плюща, що вився обабіч віконної рами, а от пан Еліс повис над землею, вчепившись кінчиками пальців у підвіконня.
За кілька секунд почулося голосне й сердите рохкання, а тоді велетенська свиноматка виставила на підвіконня свої свинячі ніжки й визирнула з вікна, пирхаючи і чмихаючи, немов якийсь плотолюбний людожер.
– Допоможіть! На поміч! – крикнув пан Еліс. – Рятуйте нас! У нашій спальні велетенська свиня!