Лихий чаклун Зландій сидів у своєму розкішному палаці і гірко зітхав:
– Ох! Ну що за життя?! От я – всемогутній чаклун, усіх перемагаю, усе маю, що тільки забажаю… А щастя нема!.. Сумно, нудно і марудно. Наближається ж Новий рік. І відомо: як ти рік зустрінеш, таким він для тебе і буде. А в мене настрій – хоч плач! – із зеленого ока чаклуна викотилася зелена каламутна сльоза.
І тут несподівано до палацу забіг захеканий прислужник чаклуна Посіпака.
– Ваша Злість! Знайшов! Нарешті знайшов! – ледве дихаючи, вигукнув він.
– Та невже! – стрепенувся Зландій. – і де ж вони? Де? Та не тягни – кажи швидше!
– Заховалися так, що ледве відшукав… У горах, серед лісу… Але викрасти їх звідти абсолютно неможливо. Там, у себе, вони користуються казковою недоторканістю. От якби вони самі прийшли до нас – тоді інша справа. Тут їхня недоторканість не діє.
– То треба зробити, щоб вони прийшли, – спокійно сказав Зландій.
– Як? Надіслати їм запрошення: будь ласка, приходьте? Чи ж вони пришелепкуваті, щоб прийти?
– Звичайно, на запрошення не прийдуть. А треба в них викрасти щось таке, без чого вони обійтися не можуть. Тоді змушені будуть прийти.
Посіпака на мить роззявив рота, а тоді радісно заплескав у долоні:
– Ваша Злість – геній! Є! Є така річ!.. Але треба поспішати! Новий же рік от-от настане! Побігли!
Чаклун люто тупнув ногою:
– Що сказав ти, вражий сину? Я не бігаю, а лину!
Посіпака аж присів від страху:
– Ой! Тоді полинули!
– Лину тільки я! – ще лютіше вигукнув Зландій. – Ти ж за мною побіжиш!
І вони вирушили в дорогу.