Елоїза крутиться дзиґою в неймовірно прекрасній білій із золотом пачці. Усі дивляться тільки на неї посеред сцени, освітленої десятком софітів. Вона виконує пірует за піруетом, і здається, не зупиниться ніколи. У залі аплодує вражена публіка. Хто, хто ж ця приголомшлива танцівниця?!
– Елоїзо? Час прокидатися.
Прокидатися? Але ж вона саме злетіла до краю сцени у великому досконалому стрибку, і так високо, що, здавалося, торкнеться неба…
– Моя люба, ти ж не хочеш спізнитися твого першого танцювального дня…
Упс! Це слово вмить пробуджує Елоїзу. Танцювати у своїх снах – це геніально, але набагато краще в реальності!
Сьогодні вона починає навчання у центрі Доротеї Жильбер[1], коледжі, поєднаному зі школою танцю. За їхнім розкладом учні мають змогу багато танцювати. Тепер вона матиме й традиційні уроки (французьку, математику, історію, географію…), як усі учні шостого класу, а ще – по обіді заняття танцями. Яке щастя!
– Швиденько спускайся, – додає матуся, розсуваючи штори, – на тебе чекає сюрприз!
І справді – на кухні пан Ламбер розгортає великий пакунок із тістечками, притрушеними білими кристаликами цукру.
– Сніданок нашої танцівниці високого ґатунку подано!
Ням, тістечка! Це її улюблені венеційські! Напевне, не кожен сніданок року схожий на сьогоднішній, але для початку цього вимріяного нею навчання треба добряче набратися енергії!
– То що, моя люба, як ти почуваєшся? – питає її тато.
– Напевне, добре… Хоча… побачимо ввечері! Матусю, будь ласочка, перевір востаннє мій шиньйон!
Ніхто не вимагав від учнів прив’язувати волосся прямо з восьмої години, але Елоїзі дуже хотілося почати день справжньою балериною. Це начебто вона вже вбирала свій сценічний костюм! Це мало допомогти їй подолати страх першого дня…
Цього року «серйозні речі починаються», як каже Маліка. Маліка – це та її вчителька танцю, в якої минулого року Елоїза брала уроки тричі на тиждень. І саме вона запропонувала дівчинці записатися в цю школу. Конкурс на вступ туди був дуже складним, а Елоїза ще не могла впоратися з усіма вимогами, проте Маліка дуже допомогла їй прогресувати.
– Усе прекрасно! – каже пані Ламбер. – Жодне пасмо волосся більше не стирчить. Перевір востаннє свою сумку і рушаймо!
Елоїза швиденько підіймається до своєї кімнати.
– Я закінчила їх шити вчора ввечері перед телевізором, – пояснює пані Ламбер.
Хух! Немає нічого гіршого, як забути свої балетки й мусити танцювати в шкарпетках.
Нарешті, коли все на місцях, Елоїза може йти. Цього ранку вони з татом ідуть пішки, їй пощастило: школа зовсім поряд із їхнім домом.
Це знак… Її точно збудовано для неї!
Центр Доротеї Жильбер із його маленькими будиночками та центральним корпусом більше скидається на маленьке селище, ніж на школу. Скрізь багато дерев, і навіть можна почути спів цикад! Вересень. Але на вулиці ще так тепло.
На відміну від Елоїзи, деякі учні приїздять із-далеку, тож вони ночують тут. Їхній інтернат невеличкий, але на вигляд дуже комфортабельний. Через засклений еркер першого поверху Елоїза помічає дві пральні машинки, настільну гру у футбол і… старого кота, який згорнувся калачиком у кріслі й дрімав. Мабуть, це прикольно – жити тут зі своїми однокласниками, наче в справжньому будинку. Але все ж таки вона буде рада повертатися вечорами додому – до своєї кімнати, батьків і найкращої подружки Жульєтти…
– Ось тут ти матимеш урок, – каже пан Ламбер.
У цьому мініколеджі всього чотири класні кімнати – по одній на кожен рівень. Учні не ходять по класах, а залишаються в одній кімнаті, як у початковій школі. Елоїза обіймає тата і біжить приєднатися до шеренги дітей, що поспішають в аудиторію П’єтраґалли.
– Це зірка балету, – розповідає одна дівчинка своїй сусідці просто перед Елоїзою. – Цього літа я була на її спектаклі в Марселі, і на виході вона дала мені автограф.
– Вау! Оце так пощастило! – захоплено відповідає інша.
Висока дівчинка, яка щойно говорила, на голові теж мала шиньйон: вона єдина, крім Елоїзи. Вона тримає спину дуже рівно, а ступні її розвернуто назовні. Без сумніву – це майбутня балерина! Елоїза раптом ніяковіє. Крім виступів у Маліки, вона ніколи не бачила справжнього балету й уже точно ніколи не зустрічала зіркових балерин.
Підходить учителька, і всі учні заходять до класу: хлопці й дівчата вперемішку. У цій школі хлопці теж навчаються танцю. Вони мають спільні заняття вранці й роздільні по обіді, крім деяких дисциплін, як-от акторська майстерність чи історія танцю.
Викладачка розсаджує їх в алфавітному порядку. Тим краще! Елоїза саме не знала, де б їй влаштуватися.
Викладачка сплескує долонями.
– Тихіше, будь ласка! Ми починаємо.
Вона має дивні стрілки, намальовані навколо очей, і довжелезні руки, якими жестикулює на всі боки, коли розмовляє. Вона пише на дошці своє ім’я: пані Лоретті, викладачка французької та кураторка шестикласників.
– Я знаю, що ви плануєте присвятити себе танцю, – каже вона. – Але попри це не нехтуйте основними дисциплінами. Артист теж має бути освіченою людиною. Та не переймайтеся: щойно це буде можливо, ми говоритимемо також і про танець…
– Ти бачила її руки? – шепоче Манон до Елоїзи. – Вони такі довгі та гнучкі, як у восьминога.
– Думаєш, вона була танцівницею? Вона також?
– Тсс! Ану тихо мені, ви обидві! – цитькає суворим тоном пані Лоретті.
Манон кидає на свою сусідку погляд невинної овечки. Їм точно тепер варто слухати уважніше…
[1] Доротея Жильбер – зірка французького балету, провідна солістка Паризької національної опери. – Прим. пер.