Після уроку шестикласники збираються в їдальні. О, вона насправді здоровенна! Якби Манон її не супроводжувала, Елоїза загубилася б.
Дівчатка влаштовуються за вільним столом.
– Спершу я займалася гімнастикою, – розповідає Манон. – Лише минулого року почала займатися класичним танцем.
– Вау, лише! – дивується Елоїза, дуже вражена. – Як же ти так швидко навчилася? Я цим займаюся вже шість років, і ще повно різних па, які мені не вдаються.
Прямуємо до танцювального корпусу! Його легко знайти: з великими вікнами та заквітчаними фасадами він найкрасивіший у кампусі. А ще – він величезний! Здається, там навіть є зала для спектаклів. Елоїза та Манон забирають свої балетні сумки, які залишили в шафках вестибюля до обіду, і рушають до роздягалень.
Роздягальня шестикласників перша праворуч у коридорі. Елоїза входить і не вірить своїм очам – можна подумати, що це театральна ложа! Попід стінами кімнати стоять банкетки з білого дерева й рожеві вішаки для одягу. Два овальні дзеркала прикрашено невеликими точковими світильниками. Ця роздягальня немає нічого спільного з роздягальнею в школі Маліки, манюсінькою кімнаткою, в якій подеколи був дуже відчутний запах несвіжих шкарпеток чи колготок… О, коли вона розповість про це Жульєтті, та не повірить!
Дехто з дівчат уже перебрався в одяг для танців. Ноги зігріті вовняними гетрами або взуті у великі черевики, схожі на гірськолижні, вони вже розігрівають стопи й роблять гран пліє[1], поклавши руки на вішаки. О-ля-ля! Час братися до роботи. Манон та Елоїза швиденько біжать у вільний куток і починають перевдягатися.
– А я знаю, який балет ми танцюватимемо цьогоріч на Різдво! – сповіщає Ізадора, висока дівчинка із шиньйоном, яку вранці запримітила Елоїза.
– О, справді? І який же? – питає її Лола, маленька брюнетка, з якою та весь час поруч.
– «Лісову пісню».
– Знову! Ми вже її ставили в нашій попередній школі танцю… – реагує Лола. – Я більше зраділа б «Коппелії».
– Я теж. Але ти знаєш що? Здається, скоро буде відбір на головні ролі. Навіть батьки зможуть прийти!
Елоїза не може не прислухатися до них, широко розплющивши очі. Різдвяний спектакль? Це було б геніально!
– Ти вже бачила «Лісову пісню»? – питає вона пошепки в Манон.
Але та не відповідає. Замість цього вона бубонить щось собі під ніс, одягаючись.
– Агов! Усе гаразд?
– Угум… – бубонить Манон, відводячи погляд.
Вона так старанно натягує на себе трико, що те ледь не тріщить.
Манон, певно, має страх сцени. Здається, її вчителька, пані Делібес (вона ж директорка школи), занадто сувора.
– Та нічого, – раптом промовляє Манон. – Якщо буде конкурс, мої батьки не зможуть приїхати, вони живуть занадто далеко.
– Ох… А якщо хтось зніматиме тебе на відео? – пропонує Елоїза.
– Що ж… Непогана ідея, – відповідає Манон, не дивлячись на подружку. – Я спитаю в директорки.
З коридору знову лунає музика із «Жизелі».
Ну, почалося! За кілька секунд натовп учнів усіх класів заполонить коридор. Хоч усі вони танцівники, але скидаються на стадо слонів!
Висока дівчина в чорному академічному вбранні, яка, ймовірно, навчається вже в четвертому, зупиняється, щоб із ними поговорити.
– Привіт, новенькі! Вітаємо в нашій школі! Ви такі мімішні в цих милих пачках!
– Не бійтеся директорки, – каже інша. – Вона дуже хороша, хоча на перший погляд і не скажеш.
– Це точно! Цікавого навчання!
Елоїза їм усміхається і підбігає до друзів дрібненькими швидкими кроками. Її ноги аж тремтять від бажання танцювати… а ще – ніби великий клубок оселився в горлі. Але він миттєво зникає, щойно вона заходить до зали.
Ось вона, просто перед очима – її Мрія! І все точнісінько так, як вона й уявляла! У кутку приміщення, разів у десять просторішого, ніж зала без вікон, де вона тренувалась у Маліки, якась пані влаштувалася за фортепіано. Величезні дзеркала займають цілу секцію стіни, і є навіть щось на кшталт глядацької зали на узвишші, де публіка може всістися, щоби спостерігати за танцівниками. Манон та Елоїза підбігають до опори й стають обличчям до дзеркала. Треба себе бачити, коли танцюєш – це дає змогу виправляти огріхи.
Нарешті входить пані Делібес. Усі миттєво замовкають. О, її вигляд вражає! Висока, стрімка, темне волосся зібрано на потилиці, а погляд її водночас м’який і суворий.
– Ласкаво просимо, панянки! – починає вона.
– Що ж, тут не до жартів! – шепоче Манон. – Доведеться потрудитися.
Елоїза всміхається й одночасно каже сама собі: «Аби тільки Манон не торохкотіла, як цього ранку в класі!»
– Оскільки це початок нового сезону, ми розпочнемо з легкої розминки, – пояснює викладачка.
Після двох місяців канікул Елоїза почувається ніби трохи заіржавілою. Інколи, коли перерва в заняттях задовга, дівчинці здається, що вона зовсім не вміє танцювати. Ой, і як же його виконати це пліє?
На щастя, пані Делібес сама показує цей рух. О, так! Треба чим ширше розвести коліна, втягнути сідниці й не забувати про рівну спину. Зрештою, тіло завжди все згадує. Танцювати – це ніби говорити іншою мовою, яку Елоїза знає назубок. Демі пліє з рукою, яка відкривається, щоби сказати: «Вітаю!», гран пліє, не спираючись на п’яти, ледь схилившись уперед…
– Дуже добре, панянки. Тепер іще раз, повернувшись іншим боком.
Після пліє настає час батман тандю. Тричі вперед правою ногою, один раз навспак лівою… Комбінація, яку придумала пані Делібес, досить складна. Перша в ряду дівчат, стоячи обличчям до дзеркала, Манон розгубилася. Вона озирається до Елоїзи й питає:
– Ой, що там тепер після батман тандю вперед, га?
Елоїза намагається їй пояснити, продовжуючи вправу, але, звісно, насамкінець вона теж збивається.
Пані Делібес подає знак піаністці зупинитися. Вона наближається до Елоїзи й Манон.
– Що відбувається, панянки?
– Я… Я не зрозуміла комбінації, пані, – пояснює Манон, мовби розгублена овечка.
– Це не страшно. Ось ти, – каже вчителька, повернувшись до Елоїзи, – ти можеш вийти наперед і стати навпроти своєї подружки? Це допоможе їй повторювати.
Елоїза стає на місце Манон, а та, трохи ображена, посувається.
– Добре. Починаймо вправу спочатку. Музику, будь ласка!
Упродовж заняття Елоїза дуже старається, щоб показувати приклад. Вона надзвичайно сконцентрована.
– Скажи, як тебе звуть? – питає в неї пані Делібес за хвилину.
– Елоїза Ламбер, – відповідає дівчинка.
– Моя тобі порада, Елоїзо: не забувай дихати. Бо здається, що останні кілька хвилин ти взагалі не дихала.
Ой, і це таки правда. Це так непросто – виконувати ці вправи, не дихаючи…
Несподівано щось біля фортепіано привертає її увагу. Та це ж той самий кіт із шовковистим хутром, якого вона примітила вранці! Умостившись зверху на інструменті, він дрімає, але хвіст його ритмічно рухається.
Раптом піаністка починає грати дуже енергійно: нарешті гран батман. Треба закидати ногу вперед і вгору, потім так само навспак, знову і знову. «Прикольна ця вправа!» – каже сама собі Елоїза. Здається, її нога скоро відірветься від тіла, так сильно вона нею рухає.
Кіт наїжачується і зіскакує з піаніно. Як тут подрімаєш, коли навколо такий лемент? Він відходить у куток зали, щоб обнюхати залишені там речі. Елоїза всміхається – кіт влаштувався на її сумці.
– О, це вже краще! – звертається до неї викладачка. – Не забувайте про грацію, панянки! Це передається також і через усмішку…
О! Комплімент від директорки! Щоки Елоїзи аж запалали від гордості.
Старші дівчата таки мали рацію: пані Делібес не така вже й страшна. Можливо, ця пані навіть стане кимсь дуже важливим для когось із них.
[1] Значення цього терміну та інших дивіться в Словничку в змісті книги