Незабаром подвір’я заповнилося сусідами, які повиходили зі своїх квартир, стурбовані криками дітей. За якусь мить усі шукали зниклого хлопця.
– Томеку! То-о-омеку! – лунало У дворі.
Якби лише дорослі замовкли бодай на хвилину, то, можливо, почули б розпачливий крик, який линув із комори.
– Я тут! Допоможіть! – волав Томек, але його голос заглушали крики пошукової команди.
– Нічого не вдієш, – нарешті дійшов висновку пан Новак. – Нічого не вдієш, треба звертатися до поліції.
На цих словах пані Христина тихо застогнала й розплакалася, а потім усі замовкли.
Раптом у цій напруженій тиші пролунав голос Міленки:
– А я не казала вам, що чула привида? Ой, він знову обізвався, чуєте?
Філіп зиркнув на неї, й уже хотів був нагадати сестрі, що привидів не існує, а пані Христина роззявила рота, щоб вимовити: «Не час для жартів», коли знову заговорив пан Новак.
– Де цей привид, Міленко? – запитав він.
– Ну… у тій шафі. Він там сидить і кричить: «Бабубе! Бобобобі!», – невпевнено відповіла дівчинка.
Більше пан Новак нічого не питав, просто рушив до своєї шафи. А потім усе відбувалося дуже швидко.
– Допоможіть мені, панове, – звернувся пан Новак до сусідів. Кілька дорослих відсунули шафу, відчинили двеpi комори – й перед очима присутніх постав Томек. Він був блідий і трохи замурзаний, бо забруднився, намагаючись відшукати поміж інструментів двірника якийсь ліхтарик.
Пані Христина схопила онука в обійми й міцно притиснула до себе. І він зовсім не був проти того, що бабуся обіймає та цілує його на людях.
Адже не часто людині доводиться просидіти пів дня в темній коморі без їжі та питва.