Пані Христина визирнула у вікно. Томек мав уже повернутися додому, як вона наказувала, але його ніде не було видно.
Вона почекала ще трохи, а потім спустилася вниз.
– Де Томусь, діти? – запитала вона друзів свого онука, яких зустріла на дитячому майданчику.
– Він уже давно пішов додому, пані, – чемно пояснив Антек.
– Але ж удома його немає. То він має бути десь на подвір’ї, – сказала пані Христина.
– Якби було саме так, то ми грали б усі разом. Насправді ж він трохи пограв з нами в хованки, а потім ми його більше не бачили, – запевнив Філіп.
– Зате я чула привида, пані, – сказала Міленка.
– Дитино моя, зараз не час для жартів, – відповіла бабця Христина. Вона справді хвилювалася.
– Але я чула…
– Годі, мала, я ж тобі сказав, що привидів не існує, – перервав її Антек. Він теж почав хвилюватися. А що, як із Томеком щось сталося?
Хлопці оббігали все подвір’я, шукаючи друга. Вони голосно кричали: «Томеку! Томеку!», але ніхто не відгукнувся.
– Будь ласка, пані, нумо просто зателефонуємо йому, – запропонував Антек.
– Він не має при собі телефону, хлопчику мій, – пояснила старенька тремтливим голосом.
– Шкода. Я думав, він не розлучається зі своїм новеньким смартфоном, він так ним тішився, – сказав стурбований Антек.
– Річ у тім, мій хлопчику, що він залишив свій мобільний телефон удома, – промовила пані Христина й збуряковіла.