Друзям уже увірвався терпець, бо всіх знайшли, а Томек так і не з’явився.
– Куди він подівся? – дивувався Олек.
– Певно, пішов додому, – припустив Антек. – Пам’ятаєте, його бабуся казала, що вони сьогодні кудись ідуть.
– І що ж, він навіть не попрощався, а просто так ушився? – зауважив Філіп. – Це якось дивно.
– Якби ти мав такі прикрості, як він зі своєю бабцею, ти б теж поводився дивно. Нема про що й казати, – пояснив Антек.
– Утрьох у хованки не пограєш. Ходімо на смугу перешкод, – запропонував Філіп, і хлопці вирішили, що це хороша ідея.
Але не встигли вони відійти далеко, як до них підбігла Міленка, вимагаючи, щоб брат провів її додому.
– Хіба ти не можеш піти сама? – здивувався Філіп.
– Не можу: боюся пройти повз шафу.
– А що не так із тією шафою? – Філіп здивувався ще більше.
– У тій шафі сидить привид. Сидить і кричить, – прошепотіла Міленка.
– А що він кричить? – запитав зі сміхом Антек.
– Я точно не знаю, бо він кричить мовою привидів. Щось на зразок: «Бабубе! Бобобобі», – пояснила Міленка.
– Послухай, мала, привидів не існує, тобі просто щось почулося, – твердо запевнив Міленку Антек. – Навіщо тобі йти додому? Залишайся, можеш пограти з нами, – великодушно додав він.
Міленка вирішила, що зі старшим братом та його друзями боятися нема чого й побігла на смугу перешкод разом із хлопцями.