Надворі хлопці зустріли Філіпа та його молодшу сестру Міленку. Філіп запропонував пограти в хованки. Томек неабияк зрадів, адже він уже знайшов чудову схованку. Випадково, під час генерального прибирання, коли бабуся відправила його винести сміття.
Поруч із приміщенням, де стояли сміттєві баки, розташовувалася комора, в якій двірник тримав свій інструмент. Комора завжди була замкненою, а ключ мав лише двірник.
Та коли Томек викидав сміття, двірник саме вовтузився із замком і страшенно лютився. Зрештою, він залишив двері відчиненими, сказавши, що полагодить цей замок у понеділок.
Якщо Томек сховається в коморі двірника, ніхто його не знайде.
Водив у грі Олек. Хлопчики розійшлися подвір’ям, шукаючи хороші місця для схованок, і Томек швидко прослизнув до комори. Двері він залишив напіввідчиненими – так, що зміг побачити, як Олек знаходить Філіпа та Антека одного за одним і встигає вдарити долонею по стіні на «базі» швидше за них.
Потім Олек спробував угледіти Томека, але не міг ніде його знайти. Комора двірника і справді виявилася чудовою схованкою. Шкода лише, що вона розташовувалася надто близько до «бази», де, як на те, досі стояв Олек.
Якби Томек вискочив зі своєї схованки, то не встиг би вдарити долонею по стіні швидше за Олека. Тому він терпляче чекав, поки друг побіжить шукати його деінде, аж раптом побачив чотирьох чоловіків. Вони штовхали важку шафу, а потім поставили її під дверима смітника. Невдовзі з’явилася бабуся Христя з пакетом сміття. Томек і гадки не мав, звідки вона його взяла, адже зранку все виніс.
Він хутко зачинив двері й опустив клямку. Бабуся точно не зрадіє, побачивши його в коморі двірника.
– Панове, ви заблокували вхід до смітника. Так не можна, – суворо мовила бабуся.
Томек стояв, притулившись вухом до дверей, тому добре чув кожне слово.
– Це лише на хвилинку, шановна пані, – відповів голос пана Новака з квартири номер два.
– Усі кажуть «лише на хвилинку», а потім таке захаращення[1] стоїть тижнями, – уїдливо зауважила бабуся.
– Жодного захаращення не буде. Це антикваріат, шановна пані, фамільна реліквія. За якихось дві-три години прийде хтось із столярної майстерні. Цю шафу заберуть і відновлять. У мене в квартирі вже працюють малярі, ми фарбуємо стіни, уявіть, – весело пояснив сусід.
– Антикваріат то чи ні, але тут це стояти не може, бо до смітника неможливо дістатися, – правила своє бабуся.
– Не хвилюйтеся, зараз усе зробимо. Панове, нумо перенесімо цю шафу під інші двері. Там є комора двірника, він туди вже сьогодні не прийде.
Почулося шурхотіння, потім голоси стихли. Томек якусь мить прислухався, а потім підняв клямку. Але двері не піддалися. Шафа заблокувала їх. Томек опинився в пастці.
– Рятуйте! Допоможіть! – заволав він, але ніхто його не почув.
Йому нічого не залишалося, як чекати того, хто мав прийти із столярної майстерні за цією шафою. Але скільки часу доти мине?
У коморі панувала темрява, бо вікон у приміщенні не було. Але Томек згадав, що коло дверей бачив вимикач світла. Він пошукав його навпомацки, нарешті знайшов і натиснув. Під стелею слабко засвітилася лампочка, зашипіла й одразу згасла. Оце так невдача! Томек не був боягузом, але сидіти в темряві йому зовсім не хотілося.
– Рятуйте! Допоможіть! – знову закричав він, але й цього разу марно.
[1] Захаращення – скупчення якихось предметів, сміття, що створює перешкоду й ускладнює рух.