Важко бути татом

Татом бути важко. Адже тато для дітей у певному сенсі – божество. В їхніх очах він всемогутній і всезнаючий, він усе знає і все вміє, він карає і милує, він закриває собою від бід і грізно запитує з тих, хто провинився. Питання лише в тому, яким богом ти станеш для своїх дітей.

А варіантів тут як мінімум три. Тато може бути для дитини добрим божеством, що несе мир, радість і віру в добро. Може стати грізним демоном, що залишає в дитячій душі цілий набір страхів, комплексів і травм на все життя. А може виявитися і “божеством сплячим”, чимось на кшталт індуїстського Брами, коли тато в дітей начебто є, але його як би і немає, оскільки він цілком занурений у своє нескінченно-глибоке і безмірно-змістовне особисте буття.

Два останні варіанти не вимагають особливих зусиль. Але от бути добрим татом дійсно важко. Вже хоча б тому, що для цього треба перестати бути злим і ледачим.

У моєму татовому житті всі ці три іпостасі виявилися переплетені в химерний візерунок. Десь гірше, десь краще, з помилками і втратами освоював я цю складну науку – бути татом. Якісь помилки вдалося виправити, якісь втрати виявилися непоправними. І, звичайно ж, я зробив для себе кілька важливих висновків. Можливо, комусь вони здадуться банальними, але це не біда: чим довше живу, тим більше переконуюся – усі важливі речі в цьому житті банальні. Діти мої вже виросли, і висновки ці – свого роду підведення підсумків мого батьківства.

Головні пісні

Змолоду я дуже хотів стати професійним музикантом. Непогано освоїв гітару, вигадував музику, грав у кількох гуртах. Усе моє життя було заповнене музикою, усі цінності співвідносилися тільки з нею, і інших сенсів для мене тоді не існувало. Потім я одружився, у нас з дружиною народилися троє хлопчиків, а услід за ними – довгождана дочка. Часи були непрості, ремеслом музиканта заробляти на життя тоді було важко, і я пішов працювати на будівництво, муляром. А музику вирішив залишити. Щоб нічого не нагадувало про минулу любов, продав усі свої гітари, пластинки, і цілком занурився в нову для мене роль – чоловіка, батька і годувальника. Але в глибині душі продовжував відчувати себе талановитим музикантом, який наступив на горло своїй пісні заради сім’ї і дітей.

Пройшло кілька років. Одного дня я приїхав у гості до свого друга, з яким колись разом грали, вигадували, мріяли про успіх. Друг, на відміну від мене, продовжував займатися музикою, у нього вже була власна студія, він записував альбоми, виступав з концертами. А я весь цей час складав обмерзлу цеглу на морозі, тягав відрами цементний розчин на п’ятий поверх, слухав завивання двигуна баштового крану і лайку бувалих будівельників, вчився робити кладку.

І, звичайно ж, я йому заздрив. У ньому я ніби бачив свою долю, що не склалася, – ту, від якої відмовився, пішовши працювати на будівництво.

Друг поставив мені свій черговий альбом. Це була саме та музика, яку ми колись збиралися записувати разом. І так мені стало сумно, так стало шкода себе, що я сказав:

– Який же ти молодець! Після тебе залишаться твої пісні, твори. А після мене залишаться лише купи цегли, якій я надавав форми.

Друг подивився на мене здивовано. Потім засміявся і кивнув на своїх дітей, які гралися на підлозі з кубиками:

– От вони, мої справжні твори і пісні. А це все, – він махнув рукою в бік музичного центру, – нісенітниця.

Чесно кажучи, тоді я йому не повірив, вирішив, що він чваниться чи просто хоче утішити мене. Зараз, через двадцять років, я з повною упевненістю готовий підписатися під цими його словами. Друг як і раніше займається музикою, а я давно вже пішов з будівництва. Він відтоді випустив ще десяток альбомів, я – пару десятків книжок. І тепер теж упевнений, що головний твір чоловіка – його діти. Бо музичні альбоми і книжки, будучи одного дня випущеними, тут же починають відходити в минуле, наскільки б хорошими вони не були. А діти завжди спрямовані в майбутнє. Причому не в якесь абстрактне майбутнє, а саме – у твоє, єдине і неповторне.

Це їм, твоїм дітям, належить зробити його щасливим і радісним. Чи обтяжливим і позбавленим сенсу. Чи безпросвітним і жахливим. І від того, наскільки швидко в молоді роки ти зумієш зрозуміти цю нехитру думку, залежить усе твоє наступне життя.

Змолоду чоловікам дуже хочеться самореалізації, хочеться довести собі і всьому світу, що вони теж чогось варті і не даремно топчуть землю. Це нормальне чоловіче прагнення. Але біда тим чоловікам, кому воно затулить маленьке диво, яке поки ще зовсім не схоже на якесь досягнення і просто лежить собі в ліжечку, гукає чи плаче, просить їсти чи грає з брязкальцем. Біда, якщо тато сприймає дітей лише як якийсь неминучий додаток до своїх творчих або кар’єрних амбіцій. Бо пройдуть роки, уявлення про цілі і сенси поступово мінятимуться, амбіції будуть все слабкішими, і, нарешті, зовсім згаснуть. А діти залишаться – вже дорослі, сильні, повні життя. І від того, яким богом ти був для них весь цей час, залежатиме, чи побачиш ти в них люблячих друзів, байдужих знайомих або ж ворогів, які ненавидять тебе.

Навіщо гарчати на собаку

Тато в дитинстві – це, передусім, сила. Це твій захист і упевненість у тому, що будь-яка загроза, з якою ти не можеш впоратися сам, буде негайно розвіяна в пух і прах, як тільки ти покличеш свого всемогутнього татка.

Тому тато має бути сильним. А може і не бути сильним. Але жити він все одно повинен так, щоб діти бачили в ньому безумовний захист від будь-якої небезпеки. І не важливо, що це буде – шкільні хулігани, п’яний мужик на вулиці або зла сусідка, що кричить на них за кинуту повз урну обгортку від морозива. Неважливо, праві діти в такому конфлікті чи винні. Важливо тільки одне – це твої діти, і ніхто на світі не має права їх кривдити, поки ти живий. Це вже потім, якщо з’ясується, що вони самі нашкодили, ти сам їх і напоумиш і покараєш. Але якщо під час конфлікту ти з якихось причин раптом встанеш на сторону кривдників, в очах твоїх дітей це буде справжнісінькою зрадою, яка може поламати вашу дружбу на багато років, а то і десятиліть.

Мені ці прості істини давалася дуже важко. Сам я ріс без батька, тому уявлення про свої батьківські обов’язки будував за принципом заповнення власного дитячого досвіду – згадував, чого мені самому не вистачало в цьому сенсі, коли я був маленьким. І в міру сил прагнув дати це своїм дітям. Правда, іноді це відбувалося в дуже дивних формах.

Пам’ятаю, коли діти були зовсім ще маленькими, ми всією сім’єю відправилися в ліс на пікнік. Розпалили багаття, розстелили на траві покривало. Раптом з кущів вискочив великий собака, здається, ротвейлер. І з гарчанням кинувся на нас, розкривши здоровенну слиняву пащу. Воювати із сторожовими псами я, звичайно, не вмів, та і взагалі ніколи не відрізнявся особливою сміливістю. Але в той раз, не гаючи часу на пошук палки чи сокири, миттю підхопився із землі, теж заричав і кинувся назустріч собаці, безглуздо розмахуючи руками. Напевно, вигляд у мене був настільки безглуздий, що собака зупинився, здивовано схилив голову набік і все тим же галопом втік назад у кущі.

Коли я, навіть ще не встиг злякатися, повернувся до багаття, діти і дружина дивилися на мене з таким захватом, ніби перед ними був якийсь античний герой на кшталт Геракла.

Потім у нашому житті було багато всяких розбіжностей. Але от це почуття, коли, не замислюючись, кидаєшся назустріч небезпеці, захищаючи своїх дітей, я запам’ятав добре і потім його теж наслідував. Думаю, саме подібні випадки багато в чому визначили наші стосунки з дітьми, які збереглися і до цього дня. Тільки тепер це вже я живу з повною упевненістю, що на світі є троє молодих чоловіків, здатних не роздумуючи кинутися на мій захист, яка би біда мені не погрожувала.

Захист від захисника

Навіть для дуже сильного тата є серйозна небезпека, з якою він може не впоратися. Небезпека ця – він самий. Адже для своїх дітей тато – бог, всемогутній володар. А людині бути божеством дуже важко: занадто велика спокуса використати владу не за призначенням. Відбувається це не відразу, але маленькими крочками, поступово і непомітно. Але вся біда в тому, що зупинити тата на цьому слизькому шляху просто нікому. І якщо він сам не зробить цього вчасно, то через декілька років сімейного життя цілком собі пристойний і добрий чоловік перетворюється на домашнього тирана, який кричить на дітей, роздає їм запотиличники і грізно виблискує очима з приводу і без. Ні, він при цьому, звичайно ж, залишається захисником своєї сім’ї від усіх зовнішніх загроз. Але хто тепер захистить сім’ю від такого захисника?

Сила тата має бути доброю. Обов’язково і неодмінно, без якихось виключень. Навчений власним гірким досвідом, я зараз абсолютно переконаний, що немає і не може бути в тата жодних поважних приводів для того, щоб кричати на дітей, погрожувати їм і вже тим більше – розпускати руки. Бо діти все одно тебе любитимуть, навіть такого. Але любов до тата виявиться розбавленою страхом і невпевненістю в тому, що їх самих є за що любити. І цей гіркий “коктейль”, яким ти напоїш їх у дитинстві, потім отруюватиме все їх доросле життя. А тобі до кінця днів буде соромно за те, що прожите відмотати назад вже ніяк не вийде.