Нещодавно мені сказала одна мила жінка, яка досить пізно, хоча і дуже щасливо вийшла заміж:
– У нас так добре в сім’ї, бо ти відкрила мені один секрет і я наслідую твою пораду.
– Який-такий секрет? – зацікавилася я. – Я навіть і не пам’ятаю, що саме я тобі казала.
– Ти сказала, коли я виходила заміж, що найголовніший секрет щасливого шлюбу в тому, щоб у сім’ї був культ чоловіка. Ну от, я цьому неухильно слідую, і в нас усе так добре!
* * *
Якщо шлюби звершуються на небесах, то Господь, звичайно, підказує: от він, твій наречений! От вона – на роду написана тобі бути нареченою, дружиною.
У мене така підказка була. І в батьків моїх було таке знання або – передзнання.
У грудні 1941 року шістнадцятирічний тато їхав потягом з Москви з такими ж, як і він, курсантами в артилерійське училище в місто Томськ. У тому ж вагоні моя бабуся везла в евакуацію своїх дочок – мою одинадцятирічну маму і мою дев’ятирічну тітку Олену. Було холодно і страшно. Але молоденькі курсанти, що займали той же вагон, співали, жартували і палили. Говорили про поезію. Читали вірші. Мама теж – розумна дівчинка – щось прочитала. Потім отримує вона записочку від одного з цих молодих людей. На газетному зрізі надряпано олівцем: “Повернуся з перемогою – ти будеш моєю дружиною”. Мама теж узяла олівчик і написала друкарськими буквами: “Дурень”. З тим і віддала папірець курсанту.
Між тим пора було укладатися спати. У плацкартному вагоні було холодно, багато народу, яблуку ніде впасти. Коротше – бабуся уклала Олену прямо у валянках, ногами до проходу. А коли вони прокинулися, виявилося, що хтось вночі вкрав у дівчинки валянки. Тоді бабуся відрізала рукави своєї шуби, зашила їх і наділа Оленці на ноги.
…Через 14 років тато, фронтовик, інвалід війни, молодий поет, студент Літературного інституту, сидів спокійнісінько удома з дружиною і тещею. Вечеряли і розповідали всякі історії, пов’язані з війною. І тато згадав, як він їхав в училище і в них у вагоні зі сплячої дівчинки зняли валянки, і тоді, щоб взути її босі ноги, її мати відрізала рукави від шуби… Бабуся змінилася в лиці, подивилася на нього якимсь новим поглядом і ахнула. І стала описувати цих курсантів, які жартували і читали вірші… Тоді вже тато якось дивно подивився на неї, мовчки встав, десь порився і витягнув малюсінький папірець – газетний зріз. Він розгорнув його і протягнув молодій дружині. Вона прочитала: “Повернуся з перемогою – ти будеш моєю дружиною”.
* * *
Апостол Павло не випадково у своєму визначенні проявів любові пішов в основному заперечним шляхом: у нього любов “не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди“. Тобто вона усувається від всякої душевної нечистоти, уникає усіляких провокацій самолюбності, ухиляється від спокус, як шипи, що чіпляють і уражають душу. Вона звільняє від пристрастей, що докучають людині із самої її юності, і таким чином виявляється як би поза ними, проти них, всупереч і наперекір ним… З її дій вказано лише, що вона “довготерпить”, і активність ця спрямована швидше усередину, звернена до власної глибини, так само як і те, що вона “все терпить“…
* * *
Каринку та її чоловіка Шалву я знаю із сімнадцяти років. Вони тоді щойно одружилися, а я приїхала в Тбілісі шукати літературного щастя і спробувати перекладати грузинських поетів. Незабаром у них народилася геніальна дівчинка Суліко. З трьох років вона займалася музикою, у п’ять її прийняли в музичну школу, а в дев’ять вона вже виступала: грала на роялі з дорослим оркестром грузинської філармонії, їздила навіть на гастролі. Шалва декілька років пропрацював дипломатом в африканській країні, де в них був будинок з басейном, з прислугою: були покоївка, шофер і садівник… Потім їм захотілося додому, і вони повернулися в Грузію. Це був 1989 рік…
Незабаром, рятуючись від тягот війни, вони переїхали в Москву. Микалися, знімаючи житло. Намагалися продати свої тбіліські апартаменти – дві розкішні квартири в найкращих районах Тбілісі, – за них за тодішніми цінами можна було купити хіба що однокімнатну квартирку на околицях Москви. Суліко вискочила заміж – природно, по любові. Через рік, народивши синочка, розлучилася з чоловіком і зовсім покинула музику.
І тут Шалва закрутив на стороні бурхливий роман, а незабаром і зовсім кинув Каринку. Вона залишилася в чужому місті без чоловіка, без житла, без роботи, без грошей, з розведеною дочкою і онуком на руках. Ось тоді вона і пішла працювати нянею до заможних людей. Вони так її полюбили, що стали вважати мало не за родичку. Але вона пропрацювала там декілька років і – звільнилася. Зламалася на якийсь нісенітниці – чи то якась інтонація в голосі в її хазяїв дряпнула їй слух, чи то пригадалося, що вона сама закінчувала філфак Тбіліського університету, була письменницькою дочкою і дружиною дипломата, що був у неї колись прекрасний власний будинок… Що була в неї дочка-вундеркінд, якій пророкували світову славу, а та стала матір’ю-одиночкою із сумними очима і влаштувалася – і то з величезними труднощами – в якусь фірму, що торгує бавовною, і літає тепер у Казахстан.
Дивлячись на Каринку, я думала: ну, а я б змогла, опинившись у такій же ситуації, у чужій країні, серед чужих людей, зовсім забути про себе і піти працювати нянею чи прибиральницею? Не знаю: напевно, щоб прогодувати дітей… Їздила ж я виступати від бюро пропаганди Бог знає куди, читала свої вірші і в заводських гуртожитках, і в червоних куточках – тітка-комендант входила туди, з владою вимикала працюючий телевізор, перериваючи на самому цікавому місці “Сімнадцять миттєвостей весни” або італійський серіал про капітана Катані, викликаючи напад гострої ненависті і протесту з боку бідних робітників, які скупчилися навколо блакитного екрану, і виставляла їм на розтерзання мене, повчально передуючи моєму виступу промову про те, що вони повинні культурно розвиватися і зростати. І я, внутрішньо стискуючись від гіркоти, досади, сорому і усієї цієї нісенітниці, читала їм вірші. А мені потім за цю наругу і над ними, і над собою платили сім п’ятдесят, а якщо виступ був у Підмосков’ї – одинадцять карбованців. А що: у мене було тоді двоє крихітних дітей, чоловік мій ледь-ледь закінчив Літературний інститут, його нікуди не приймали на роботу, бо він не був комсомольцем, статті його не друкували – навпаки, повертали, як з “Питань літератури”, – з різкою резолюцією або питанням, написаним червоним олівцем на полях: “А як у вас з марксистсько-ленінською ідеологією?” Ні, солодко жертвувати собою відразу, палахкотіти, згоріти, але нестерпно тяжко – повільно і терпляче – день за днем, день за днем здійснювати свій подвиг любові.
Автор: Олеся Ніколаєва