Мені пригадався один наш друг – священик, що служить у підмосковному храмі на честь ікони “Невичерпна Чаша”. Там завжди буває безліч народу, особливо жінок, які приїжджають спеціально, щоб замовити молебень про своїх п’яниць-чоловіків. Вони палко моляться: “Господи, зроби так, щоб мій чоловік кинув пити”, – і гірко, гірко плачуть. І от одна така жінка – з тих, які моляться і плачуть – раптом приходить до цього священика з претензією:
– Я у вас тут минулої неділі молебень замовляла водосвятний, щоб Васька мій перестав пиячити. Так він і перестав – інсульт у нього, лежить тепер паралізований, пальцем поворухнути не може. Що це у вас за методи такі? Я так не домовлялася. Вже краще нехай усе назад повернеться. Нехай вже він краще п’є, чим таким лежати. Зробіть, як було.
Що тут можна додати? – “Не знаєте, чого просите”.
* * *
А от у моїх друзів – Тати і Маріка – процес дивного зцілення від алкоголізму пройшов куди менш болюче.
Марік – людина богемна, емоційна, поет до того ж. І от він пив щодня – то щоб зняти стрес, то щоб здолати смуток і підбадьоритися. З ранку він випивав пивка, потім по дорозі в журнал, де він працював, підкріплювався із залізної банки “шейком”, вдень під час обіду знову повертався до пивка, по дорозі назад брав у кіоску якийсь джин-тонік, а вже увечері дома дозволяв собі трохи розслабитися за пляшкою вина. Найжахливіше було те, що ця остання “розслаблююча” пляшка вина чинила на нього непередбачувану ірраціональну дію: або він сідав писати вірші, або влаштовував істерику і кричав про те, що навколо всі бездарні і тому його не визнають, або з насолодою ображав Тату, і справа доходила навіть до рукоприкладства, іноді з кримінальним відтінком: там було все – зламані ребра, синці і гематоми, кров з носа, струс мозку… Тата втікала від нього в ніч, знаходила притулок, приймала тверде рішення з ним розлучитися, але на наступний день Марік буквально приповзав на колінах і цілував землю, по якій гіпотетично могла ступати Татина нога, ридав, заламуючи руки, присягався кинути пити, і вона врешті-решт давала йому “останній шанс”. Він, бувало, навіть зашивався, але це наганяло на нього смуток, він переставав писати вірші і тоді “розшивався”, знову приймався з ранку за пивко, і все знову починалося по новому колу. Так тривало більше двадцяти років.
І от ми з Татою стали разом ходити в храм і молитися до Матері Божої, щоб Сама Цариця Небесна втрутилася і подіяла на Маріка.
І що ж? Через дуже малий час у нього на обличчі з’явилися… прищики. Він стояв перед дзеркалом, розглядаючи їх, і мочив якимсь лосьйоном. Але лосьйон їх не брав. Тоді він звернувся до лікарів. Вони сказали: це у вас печінка. Вам пити ніяк не можна – увесь будете в прищах. А Марік взагалі-то видний такий чоловік, і виявилося, що сам він цим дуже дорожив, так що прищики збентежили його. І він навіть кинув пити заради краси обличчя.
– Треба ж, – казала Тата, – який інструмент впливу знайшла для нього Мати Божа – прищики! Ти знаєш, у нього ж і ішемія, і передінфарктний стан був, і це його не зупиняло! Але прищики на обличчі!
* * *
Я все-таки ніколи не розуміла такої “любові”: забрати мужика із сім’ї, зустрічаючись з ним “на годинку” на чужій квартирі, благородна хазяйка якої віддаляється на цей час і перебивається в подруги, у кіно або просто, шмигає носом, гуляє вулицями, не в силах відмовити, бо “а якщо в них любов?” Потім із скандалом одружити його на собі, пожити з ним рік-другий, може третій, а потім кинути, вже хворого і нікуди не придатного, напризволяще.
У таких романів є свій особливий почерк, свій джентльменський набір: “квіти, вечеря при свічках, вино, фрукти, хороша музика…” З юності, коли за мною тільки-тільки починали залицятися молоді люди, я саму цю стилістику, інтонацію терпіти не могла. Усякий, хто звертався до мене з такою пропозицією, навіть якщо вона була щирою і цілком безневинною, викликала в мене мало не відразу.
* * *
Усі ці драконівські шлюбні контракти, обов’язки, адже невідомо, що в тебе станеться завтра: раптом не відновлять контракт на роботі чи підвищиться процентна ставка по кредиту на квартиру… У розумах – така тиха паніка.
Але от ця фінансова система, біржа – адже все це так цікаво. У нас був один знайомий маклер, який працював на біржі. Так він в якийсь момент зрозумів систему і шалено розбагатів. Але це не принесло йому щастя. Дружина його спилася і спалила один із маєтків, повний усілякими цінностями – картинами, антикваріатом. Син розбився на власному літаку. А сам він, у кінці кінців, залишаючись усе ще мультимільйонером, застрілився. Просто йому стало нецікаво жити…
Автор: Олеся Ніколаєва