Я знала один шлюб, укладений за розрахунком, але там усе дуже погано кінчилося. Це красуня Нана, у якої була розумово відстала дочка, вийшла заміж за грузинського мільйонера. Він був старим, товстючим і з великою бородавкою на обличчі, але головне – він був хам і плебей. Зате Нана оселилася в розкішній квартирі в кращому районі Тбілісі, дістала можливість самій не заробляти на життя, а сидіти із хворою дочкою і лікувати її в кращих лікарів. Так вона пожертвувала собою, бо дуже любила цю хвору дівчинку. Але її мільйонер був такий огидний, що вона його отруїла, підливши в чачу якусь кислоту. Потім вона підкупила в суді потрібних людей, і чи то її виправдали, чи то справу зовсім закрили. А потім у Грузії почалася війна. У Тбілісі не працювало опалення, і вона розпалювала камін. Іскра впала на паркет, вночі він почав тліти, потім спалахнув будинок, а Нана з дочкою не могли вискочити з нього, бо до залізних дверей не можна було пробратися через вогонь, що бушував, а на вікнах були грати…
* * *
Але що стосується шлюбів за коханням, то я знаю немало випадків серед моїх знайомих, коли хоч би один із майбутнього подружжя отримував внутрішнє тверде свідчення в тому, що саме ця людина ділитиме з ним життя. Так було з моїм другом, письменником С., коли він побачив Тетяну і відразу зрозумів, що саме вона – його дружина. Так було і з дружиною мого брата: вони взагалі ходили в один дитячий садок і сиділи там поруч на горщиках. Вона запевняє, що вже тоді знала, що він – її майбутній чоловік. Так було з моїми друзями Петром і Сонею – вони вчилися в одному класі, а одружилися лише у двадцять три роки: весь цей час Петя доводив Соні, що вона призначена саме йому.
І все це не рокові романи, а шлюби, звершені на небесах, любов до труни і після неї. Просто любов…
* * *
Ніколи не здогадаєшся, хто кого полюбить, і ніколи не доб’єшся любові, якщо вже не призначено.
Я пам’ятаю, як моя подруга Люба пристрасно влюбилася в молодого і неодруженого прозаїка П., з яким я була в добрих приятельських стосунках. І от вона все просила і благала мене якось поїхати разом до нього і завести спільну розмову, щоб вже потім вона, зав’язавши знайомство, мала можливість самій зустрітися з ним. І так вона на мене насіла, що я погодилася, незважаючи на те, що мій чоловік дуже мене сварив і навіть називав це в серцях “свахою”. Але я розуміла, що це не звідництво: просто, коли людина закохана, вона тремтить. Вона двох слів не може зв’язати. А вони взагалі малознайомі. Просто вона не може з ним налагодити чисто людський контакт…
Загалом, дізналася я, що він живе в Передєлкіно на чиїйсь письменницькій дачі: зима, хазяї в Москві, а він ніби як сторожує. І що він хворіє. І я сказала: я тебе, хворого, відвідаю. Він сказав: давай. А я сказала: а я приїду з подружкою. Він сказав: добре.
Ми купили аспірину, парацетамолу, все того ж вина, фруктів і поїхали до хворого. А в нього – котлети, пюре, борщик, кисіль, коньяк.
Поки він розставляв на столі тарілки, Люба мені і каже з підозрою:
– Хтось до нас тут вже побував! Відчувається зацікавлена жіноча рука!
Сіла і з’їла все дочиста. Знищила чужі сліди. А потім ще і коньяк почала винищувати. Але оскільки вона взагалі-то дівчина була не питуща і ґречна, її після такої вечері, та ще і коньяку, та ще і з морозу, потягнуло в сон. І коли молодий і перспективний прозаїк П., якого ми із самого початку попросили прочитати щось “з новенького”, почав із натхненням декламувати своє оповідання, старанно інтонуючи, а іноді навіть і змахуючи мимовільну сльозу, Люба стала стрімко засинати і тримати двома пальцями ліве око, щоб хоч воно не закрилося зовсім. Але її героїчні зусилля виявилися марними: усі її сили відтягнув на себе шлунково-травний тракт, і коли прозаїк П. закінчив читати з повним відчуттям, що оповідання – вдалося, Люба, відкинувши голову назад, солодко сопіла у своєму кріслі.
Ну і от, нічого в них не вийшло. Отже можна вважати, що ми з нею просто прогулялися за місто зимою, гарненько поїли, відігрілися в теплі, подрімали і повернулися назад.
Адже вона така миловидна, дбайлива, у неї і квартира своя в Москві – затишна, комфортабельна, а в прозаїка П. навіть і прописки-то не було. Вона і в літературі толк знала, і сама вірші писала, так що не стала б його міщанством давити, і все в них могло би бути так добре!
Але – не доля!
* * *
А ще я знаю один трагічний випадок, коли молодий ієродиякон, тобто – чернець, між іншим, дуже суворого життя – зустрів у монастирі прекрасну дівчину-медика і відпросився в Москву до неї на лікування. І така в них бурхлива спалахнула пристрасть, що він кинув усе і на ній одружився. Але не пройшло і півроку, як ця його любов перетворилася в таку пекучу ненависть, що він став боятися себе самого, як би він раптом її не вбив. Тому він просто від неї втік. У монастир повертатися в нього не вистачило духу, і він поселився в матері в тихому провінційному містечку, де і спився. Саме вражаюче, що коли він був ще в монастирі, він усе обурювався іншими монахами: і моляться вони мало, і не так, як належить, і духовних праць не читають, і їдять багато, і взагалі, у монастирі занадто вже для нього м’який статут. Він навіть просив мене відвезти його на машині по лісовій дорозі кудись углиб, і далі ми вже йшли пішки, вірніше, ломилися непролазними хащами кілометра три, відмахуючись від комариних хмар. Нарешті він зупинився і сказав:
– Ось тут. Ось тут буде мій скит, коли я піду з монастиря і стану трудитися наодинці. Побудую церкву і молитимуся в ній день і ніч.
…Після цього випадку я стала з великою підозрою ставитися до окремих ченців, які починали нарікати на те, що статут їх монастиря недостатньо строгий, і ділитися своїми помислами про відхід у власний скит.
Автор: Олеся Ніколаєва