Дивно, як любов притуплює всі інші відчуття. Коли до мене вперше зібрався в гості мій майбутній чоловік, я намагалася краще його прийняти: усе прибрала, купила всякого смачного і, коли він прийшов, стала смажити млинці, цілком поглинена його присутністю, – настільки, що, схопившись за розпечену сковорідку, цього навіть і не відчула, а просто інстинктивно відсмикнула руку. І лише коли він покинув мій дім, я із подивом виявила в себе на долоні і пальцях страшний багровий опік.
* * *
У мого батька, не було правої руки. Він втратив праву руку на фронті, коли йому було дев’ятнадцять років. Дивно, але я ніколи не відчувала, що мій батько – інвалід. Та і люди, які дружили і просто спілкувалися з ним, якось переставали усвідомлювати, забували, що в мого батька правий рукав – порожній. Він його заправляв у кишеню. Це відбувалося через те, що він так сам себе поставив: ніякої безпорадності, ніяких знижок. Він однією лівою прекрасно водив машину, і не якусь там інвалідку або переобладнану спеціально під його неміч, – ні, у нього був “Форд” із звичайною в ті часи ручкою перемикача швидкості на кермі, і батько, притримуючи долонею кермо, довгими і бездоганно красивими пальцями перемикав швидкості.
Лише права в ДАІ були видані йому по блату. Але даішники, які зупиняли його, як би навіть і не помічали, що водій-то без правої руки.
Батько прекрасно писав лівою рукою, і почерк його був витончений, лише букви норовили схилитися вліво. Він міг однією рукою вкрутити лампочку, поміняти штепсель, забити цвяха, перемонтувати колесо, зняти акумулятор і поставити його назад… Як? Не знаю.
Він міг відбитися від хуліганів, які одного разу на нього напали, попросивши прикурити. Він був статний, красивий, широкоплечий, елегантний, дотепний. Його співробітнику по журналу “Дружба народів” Юрієві Гершу, в якого почалася гангрена, відняли ліву руку, і він впав у глибоку депресію. А тато його втішав. “Слухай, – жартував він, – у тебе немає лівої руки, а в мене правої – скільки грошей ми тепер з тобою зекономимо на одних рукавичках!”
Мама моя неначе навіть гордилася, що він не як усі, а – краще. Відсутня рука – це його родзинка, його слава, його честь. Він – як адмірал Нельсон! Вона – як леді Гамільтон! Я думаю, це чинило і зворотну благотворну дію на батька: він сам ніколи не асоціював себе із цим страшним словом “каліка”.
* * *
Тато помер від діабетичної коми 9 жовтня, у лікарні міста Видне, куди його привезли на “швидкій” з його передєлкинського дома. Ми з чоловіком (він тоді вже став священиком) буквально за дві години до його кончини приїхали, щоб його пособорувати[1]. Він лежав на лікарняному ліжку без свідомості і тяжко дихав, перебираючи пересохлими губами, немов щось намагався ще сказати. Після соборування ми вийшли на лікарняний ґанок. І ось тут, коли я ще стояла на ґанку, не наважаючись піти, я раптом відчула… татову душу, і вся вона була як любов, і я раптом стала плакати: усе обличчя в сльозах, вони ллються потоком, крапають.
Було так, немов от він увесь переді мною і зі мною, і немов він мені казав – або дійсно він мені це казав: “Ну, що ти плачеш? Ми ж завжди тепер будемо разом. Ми навіть будемо ближчі, ніж були, і ніщо не розлучить нас”, якось так. Я зрозуміла, що в цю хвилину він помер.
* * *
Мама пережила батька на сім років. Спочатку вона якось по-дитячому ображалася на нього:
– Як він міг піти, а мене тут залишити!
Іноді вона навіть переадресовувала цей докір йому:
– Навіщо, навіщо ти мене не узяв разом із собою! Пішов один!
Вона дуже страждала, стала сліпнути, так що вже не могла читати, майже не могла ходити, увесь час лежала або сиділа на ліжку, у неї почалася гангрена, їй ледь не відрізали ногу, але – Слава Богу! – врятували.
І от за місяць до смерті, зовсім безпорадна, вона раптом сказала:
– А знаєш, я дякую Господу за все, що Він дав мені пізнати і пережити за ці сім років.
Обличчя її стало просвітленим і простодушним, і вона була схожа на велику дівчинку.
– Якщо вже в тобі є любов, тримай її щосили – усіма руками, усіма пальцями! – і вона посміхнулася так, немов тримала в собі якусь приголомшливу таємницю. Тепер напевно вона відкрила її батькові.
Автор: Олеся Ніколаєва
[1] Соборування (єлеопомазання) – християнське таїнство, що звершується над хворими чи помираючими людьми, з молитвою священика про зцілення їх недуг і прощення гріхів.