Був у мене дядько Вася. Не родич, а старий приятель мого батька.
Батька давно немає, але приїжджає раптом дядько Вася і каже: “Таїсія пропала”. Таїсія – його дружина. Отже, тітка Тая. Скількись часу йде в мене на те, щоб осягнути суть того, що сталося, – не бачив я дядьку Васю багато років, не бачив, не чув, і раптом… Та й чому до мене? У нього син є, онуки. Щодо сина з’ясувалося швидко – у відрядженні, а з невісткою дядько Вася “разсварився”. Що ж до всього іншого – виявився повний безлад: дядько Вася сумбурно і плутано нагромаджував одну версію на другу, якісь історії, так що мені довелося абсолютно в дусі криміналістичних досліджень докопуватися до першопричини, щоб потім, відштовхуючись від неї, розташувати події в розумній послідовності.
Почати, ймовірно, слід було б з того, що дядько Вася, скільки він був мені відомий, “не любив” випити. Втім, це – спільна для всіх дядьків Василів властивість, а вже чому так – судити не беруся.
У пору мого дитинства, коли прийнято було кожної неділі або приймати гостей, або вирушати в гості, коли кожен святковий день закінчувався дружним, хоча і не цілком струнким співом популярних на той час пісень, дядько Вася частенько бував у нас, та і ми приїздили до нього в Перерву. Тепер це Москва, а тоді – півстоліття тому – там ще водилися рябчики, тетерева, та і зайчики іноді попадалися, так що до нашого приїзду дядько Вася неухильно добував дичину. Працював він інженером на легендарній станції аерації – її знає всякий москвич, не має права не знати: батько мій, викидаючи в унітаз недопалки, звично напучував їх: “До дядьки Васі”.
Тітка Тая належала до відомого прізвища: батюшка її і дід у свої часи гідно постаралися на ниві вітчизняного живопису. Успадкувавши від предків добрий хист, вона вела теоретичний курс у художньому училищі, при цьому ще трішки “фарбувала” і сама. Якої-небудь оцінки її творінням – навіть найбезграмотнішим – я дати не можу, оскільки бачив їх лише в дитинстві і погано пам’ятаю. Здається, правда, що роботи її були безумовно реалістичні. Одного дня я сам спостерігав, як у намальовані її рукою гладіолуси бився джміль. Але, поза сумнівом, найкращим підтвердженням реалістичності її полотен був випадок, про який любив розповідати мій батько. Ніби дядько Вася, повернувшись якось з чергового іподрому, дуже довго виправдовувався: ніби, не пив і не думав, та і взагалі тверезий як скло, ну, може, лише так – кухлик пива, ну що ти мовчиш, скажи хоч що-небудь, – доки нарешті не виявив, що розмовляє з автопортретом дружини.
Тітка Тая була жінкою тихою, неговіркою і, як зрозумів я з часом, досить замкнутою.
Єдиного сина їх, а він був старший за мене років, напевно, на сім, я теж не бачив з дитинства. Пам’ятаю, як він, вивчившись для нез’ясовної потреби грати на найбільшій трубі, демонстрував мені своє уміння: розклав ноти, двічі дунув, перевернув сторінку, дунув знову, тепер уже один раз, після чого витер лоба і переконливо оголосив: “Варяг”. Таким же чином він виконав ще декілька творів. Закінчивши школу і училище, став офіцером, служив усе десь далеко і лише вийшовши в запас повернувся в Москву.
Тут-то і сталася сварка з невісткою – наскільки мені вдалося зрозуміти, причиною тому послужила невгамовна загарбницька пристрасть цієї жінки: простіше кажучи, вона спробувала вижити людей похилого віку з квартири.
Це все – передісторія. А історія тієї події, яка привела дядьку Васю до мене, починалася з пізніших часів. Осягаючи її, я між тим надзвонював у міліцію, морги, але безрезультатно.
…Вийшовши на пенсію, дядько Вася рішуче занудьгував: раніше, бувало, він з приятелями ледь не кожен робочий день завершував у шашличній, а тут раптом світ обмежився стінами квартири, для “виходів” же залишилися одні ювілеї та поминки. Він вже і випивати майже перестав – здоров’я не дозволяло, але в гості заходив, випадку упустити ніяк не міг. Заходив поспілкуватися, розмови послухати, любив, щоб послухали і його. Ці оповідання я пам’ятав з дитинства.
Про те, як їхали на аеродром, – у Боровичі здається. Спізнювалися, а машина постійно ламалася. Врешті-решт не встигли – “Дуглас” злетів у них на очах. Дядько Вася накинувся на шофера, справа дійшла мало не до розстібання кобури, але в цей час пролунав вибух – літак впав. Шоферу потім, вибачаючись, флягу спирту віддали. “Повнісіньку”, – підкреслював дядько Вася.
Інший епізод стосувався виходу з оточення. З одним сержантом перебиралися по гаті[1] через болото – справа була під ранок: сутінки, туман. Чують – назустріч німці йдуть. Ну, сповзли в драговину – з головою, а руками за колоди вхопилися. Німці пройшли, не помітили. У дядьки Васі один палець так і не розгинався відтоді – гачком, сержантові ж віддавили кість – довелося її ампутувати, а потім він і зовсім помер від гангрени.
Третя епопея відбувалася в якійсь європейській столиці вже після підписання капітуляції. Дядько Вася йшов нічною вулицею і виявив “віліс” із сплячим водієм: “П’яний до нестями! Голова на кермі, руки обвиснули!” Розштовхав. Пояснив, що йому потрібно в штаб, поїхали. А коли під’їхали до КПП, де горіли яскраві ліхтарі, дядько Вася побачив на капоті машини величезну білу зірку: “Американець! І як він зрозумів, куди мене відвезти? Ну, малий! Ну, дає! Висадив – і знову відрубився!”
Усе це дядько Вася зазвичай і розповідав гостям ювілеїв і поминок. Тітка Тая його подорожей не схвалювала і сама ніколи в них не брала участі. А тут вийшло троє поминок підряд – дядько Вася аж у Саратов ганяв, і тітка Тая не витримала: перед третіми похоронами образилася. А коли гуляка повернувся, – і їздив-то на один день, треті поминки недалеко були, у Митищах[2] , – дружини на місці не виявилося: “Таїсія пропала!”
Її не було день, ніч, а на ранок дядько Вася почав кидатися і потрапив до мене: він перебував вже в повній розгубленості і нічого корисного придумати не міг.
Дзвонили десяткам знайомих – близьких, напівзабутих і забутих зовсім, знову в морги. Нарешті в одному з них нас “обнадіяли”: поступила збита автомашиною жінка без документів. Втім, тут же з’ясувалося, що ні за одягом, ні за зовнішністю, ні за віком нещасна нічого спільного з тіткою Таїсію не мала.
Не беруся тепер відновити хід своїх думок, тільки в якийсь момент я поцікавився у дядька Васі, чи не могла його дружина за власним бажанням прилягти в лікарню? Виявилося, могла: знайома лікарка давно вже умовляла її обстежитись на предмет підвищеного тиску, нирок і чогось ще, але тітка Тая знизувала плечима – у неї не боліло ну, зовсім нічого.
Відшукали лікарню, тут же і дружина знайшлася. Вони трішечки поговорили, дядькові Васі велено було негайно повертатися додому і зустрічати тітку Таю. Так закінчився цей нервовий епізод. Я дзвонив у міліцію, напівзабутим родичам і знайомим, винувато давав “відбій”, а дядько Вася збуджено і весело заважав мені.
– Уявляєш, – розповідав він, ледве стримуючи радісний сміх, – вона каже: “Ти все-таки поїхав до Пучкова?” Я кажу: “Поїхав”. А вона: “І Валентина там була?” Я кажу: “А як же!” Вона тоді: “Ну і як вона?” Я кажу: “Майже не змінилася”. Таїсія аж ледь не завила. “Ти, – каже, – і раніше їй шоколадки купував, а мені – ландрин”. Ну, нічого, обійшлося.
– Яка Валентина?
– Не пам’ятаєш, чи що? А! Це до тебе було. Коли ми в Москву приїхали, у Таїсії подруга завелася, Валентина, ну вона і давай мене до цієї подруги ревнувати – та вже і заміж вийшла, а ця все… Ландрин якийсь…
– Коли ж це було?
– Це?.. Року, напевно, у двадцять восьмому.
– І що, відтоді так і тягнеться?
– Ну так: то до Валентини, то ще до когось. Валентини-то я років п’ятдесят не бачив – вона тепер зігнута вся, з ціпком, а тоді – нічого була.
– І не важко, дядько Васю?
– Чого?
– Ну, терпіти все це?
– А чого тут важкого: дружина – вона і є дружина, ми з нею вже сьомий десяток разом живемо. З нею-то легко, а от зі мною. Я ж у свій час знаєш до чого допився?.. А-а, то-то ж. Загалом, стали до мене являтися лукашки та окаяшки. Як надеруся, вони і являються.
– Що, з копитами і рогами?
– Щодо цього не скажу: на ногах – штиблети, а волос у них кучерявий, так що не розгледів, та і хвостів не бачив – при костюмах адже, але в іншому – носаті і сіркою смердять, от, брате!.. Один, до речі, сильно схожий був на голову худради, якому Таїсія картини здавала. Він усе пейзажі не любив, заводи все вимагав, фабрики… так. Ну, це так, до слова. Одного дня я, знаєш, розлютився на них, а вони народ такий, усі, бувало, сміються та посміхаються, – ну, отже: схопив сокиру і ну – як хрясну! Що тут було!.. Іскри, вогонь, дим… Виявилось, по телевізору вдарив. Ну, викинув телевізор. І цих, знаєш, відразу ж зменшилося. Сильно зменшилося… От, брате… Отже несолодко їй зі мною припало, несолодко. Проте шістдесят років прожили. Це ви, нинішні: ледь щось не так – геть, розійшлися, як у морі кораблі. А чого розходитися-то? Це ж – хрест: звалив на себе – і неси, до упору неси, до кінця. Чого його скидати-то?
Побачиш який менший, думаєш: о, візьму його! Скинеш свій, новий підхопиш, а він хоч і менший, проте з чавуну. Потім дивишся – ще менший: цап його – а він зовсім свинцевий. Змінюєш на пінопласт, а той – за всі кущі зачіпає. Знову якийсь дерев’яний підбереш – і весь у скалках. Отже тягни, що дали, і не рипайся: шлюби звершуються на небесах – це мені Таїсія сказала, коли я почав її… це… умовляти. Ми ж з нею на дорозі лісовій зійшлися: я з дому втік, вчитися дуже хтів, а в неї батьків шльопнули, от і совалася, неприкаяна… Було нам тоді по п’ятнадцять років. Ну на небесах, кажу, так на небесах: зайшли в церкву, повінчалися, от і живемо відтоді. А щодо різних там викрутасів на кшталт лікарні цій – нісенітниця, на хід поршнів не впливає. Як наставляв мене той священик – ну, який вінчав нас: “Жінка – сосуд слабкий, немічний, ти вже побережи її”. Отже вибач і спасибі.
Ми попрощалися, і дядько Вася пішов. Через декілька хвилин подзвонила мені тітка Тая. Вибачилася за те, що “за своєю бабською дурістю” – її слова – доставила стільки клопоту мені і Василю – “людині великодушній і благородній”. “Ви знаєте, – сказала вона, – окрім мене, ніхто і не відає, який він прекрасний і чистий, – адже я і мізинця його негідна”.
Так що ж з’єднало цих, таких несхожих людей на весь їх життєвий шлях?.. У часи, коли сім’я все більше нагадує собою поле безглуздої і жорстокої битви, шлюб дядьки Васі і тітки Таї вражає своєю чи не фатальною надійністю.
Справа тут, думається, от у чому: вони вірили, що шлюби звершуються на небесах, тому їх шлюб на небі і звершився. Як сказав Спаситель: “За вірою вашою нехай буде вам” (Євангеліє від Матфея 9:29).
Автор: Священик Ярослав Шіпов
[1] 
Гать (га́тка) або напру́док (на малюнку) – дорога через болото чи затоплену ділянку суші, настил через трясовину. Гать робиться з тесаних стовбурів, які, як правило, укладаються перпендикулярно напрямку руху. Це зручний спосіб зробити прохідними болотисті, заболочені ділянки суші.
[2] Митищі – північне місто-супутник Москви, адміністративний центр Митищінського району Московської області. Розташоване на річці Яуза за 19 км. на північний схід від центру Москви.
КІНЕЦЬ