Майже всі маленькі діти бояться темряви. Так, чесно кажучи, і дорослим темрява нерідко вселяє побоювання. Багато хто вважає за краще, йдучи з дому, залишати в передпокої світло. Звичайно, далеко не всі зізнаються, для чого це, а говорять про злодіїв: мовляв, побачать злодії, що в нас світло горить, і не полізуть, вирішивши, що хазяї вдома. Та і потім, у темряві не відразу відшукаєш вимикач, і взагалі… Хіба мало які раціональні пояснення можна придумати для ірраціонального, нез’ясовного страху?!
Проте дорослі, поблажливо ставлячись до власних слабостей, не поспішають потурати слабостям дитини. Здавалося б, скільки говорять про те, що якщо діти бояться темряви, треба залишати в кімнаті світло, а досі інші батьки впевнені, що сон при включеній люстрі для дитячої психіки набагато шкідливіший, ніж щовечірній стрес. Вони і стресом-то це не вважають!
“Нехай звикає”, – от поширена відповідь.
Хоча потім, коли вони починають розуміти, якими жахами буває населена темрява для їх сина чи дочки, батьки самі жахаються. І вже не ставлять риторичних питань, чому дитина страждає нічним нетриманням сечі (енурезом) або буває підвищено дратівливою. Але розуміння це, на жаль, виявляється запізнілим, справа буває зроблена, і дітей доводиться довго водити по лікарях, причому далеко не завжди з позитивним результатом. Ламати завжди важче, ніж будувати.
НОРМАЛЬНІ ГЕРОЇ ЗАВЖДИ ЙДУТЬ В ОБХІД
Набагато розумніше поступають ті мами і тати, які засвоїли начебто жартівливий, а насправді дуже важливий принцип (принаймні, в області виховання): “Нормальні герої завжди йдуть в обхід”.
Не вдається здолати страх наскоку, у лобовій атаці? – Не біда! Можна підібратися до нього з тилу, перетворивши його подолання на цікаву гру.
Скажімо, у таку:
ЗВІРЯТКА В НОРЦІ
Трирічний Міша реагував на вимкнення світла, як на удар електричним струмом. Як би міцно він не спав, тут же прокидався і починав кричати. Мама його перестерігала, тато гнівався – усе було марно. Поки одного разу мамі не спала думка затіяти з малюком гру. Укладаючи Мішу спати, вона лягла з ним поруч (природно, при включеному верхньому світлі), накрилася ковдрою, залишивши невелику щілку, і почала тихенько промовляти: “Ми з тобою маленькі звірятка, лежимо в затишній норці. На вулиці темно, холодно, йде дощ, а в нас з тобою тепло, затишно. І ніхто до нас сюди не прийде, нікого ми не пустимо”.
Спочатку Міша навіть з мамою побоювався лежати в темряві – усе намагався скинути ковдру, щоб стало зовсім світло. Але мама переконувала його, що в напівтемряві грати цікавіше. Та і голос її звучав так заспокійливо, що Міша поступово розслаблявся і швидко засинав.
Потім, коли хлопчик дещо звикнув, мама зробила наступний крок: замість люстри стала включати настільну лампу. А в грі з’явився мотив про боязкого зайчика і сміливе ведмежа, якого, природно, звали Мішей. Зайчик хвилювався, капризував, боявся, а ведмежа Міша його заспокоювало, наводило аргументи, чому боятися не слід. (Це дуже важливий момент, оскільки знаходячи аргументи, дитина, природно, приміряє їх на себе і, з одного боку, мимоволі підказує батькам правильну тактику дій на себе, а з другого, займається самонавіянням.)
Поступово мамі вдалося змістити “зону світла” в коридор. Хлопчик тільки просив, щоб двері в кімнату залишали прочиненими. І вже сам нагадував, що верхнє світло потрібно вимкнути - при засипанні світло почало Міші заважати.
БОБРИ
А цю гру придумали самі діти, близнюки Коля і Оля. Вони хоч і були удвічі старші за Мішу, але темряви боялися анітрохи не менше за нього. Зрозуміло, діти не ставили перед собою жодних психотерапевтичних цілей і навіть не підозрювали, що таким чином можна позбутися страху. Їм просто було цікаво. Але страх поступово почав йти, а мама, помітивши це, включилася в гру і направила її в потрібне русло. Діти влаштували собі будиночок під столом, накритому великою скатертиною, і уявляли себе бобрами. Скатертина звисала до самої підлоги, так що під столом було досить темно. Мама викликалася грати роль горе-мисливця, якому ніяк не вдавалося упіймати бобрів, оскільки під стіл охочий проникнути за умовами гри не міг. Грали весело, багато сміялися, жартували, і навіть не помітили, як більша частина гри почала проходити в напівтемряві (справа відбувалася взимку, і темніло рано).
ХОВАНКИ
Прекрасно підходить для зживання страху темряви і класична дитяча гра в хованки. Тут знову-таки слід йти напрямом “від простого до складного”, поступово затемняючи приміщення. А можна влаштувати гру так, щоб ховалися не люди, а ляльки. І частину ляльок заховати в кімнаті, де не горить світло. Але тільки категорично не вимагайте, будь ласка, щоб дитина туди зайшла з першого ж разу! І не засмучуйтеся, якщо вона навіть на десятий побоюватиметься. Інакше в неї виникне алергія на подібні ігри, і тоді взагалі буде незрозуміло, як до неї підступитися.
МАЛЮЄМО НІЧ
Страх темряви зживається і через… прищеплювання любові до чорної фарби. Діти взагалі-то не дуже полюбляють чорний колір, їм більше до душі яскраві, радісні кольори. Якщо ж дитина все малює чорним кольором, це може свідчити про депресію, психічні травми або якийсь інший серйозний психічний негаразд.
Останніми роками в багатьох країнах став популярним новий напрям психотерапії, званий арт-терапія (“art” – “мистецтво”). Це коли різні види мистецтва, наприклад, живопис служать своєрідними ліками, допомагають людині долати психологічні труднощі і проблеми. При застосуванні цього методу обіграються різні кольори, підштовхуючи дітей уважніше придивитися до навколишнього світу і пофантазувати. Що можна намалювати червоною фарбою? А що жовтою? А чорною?
Чорний колір, як неважко здогадатися, асоціюється в дітей з ніччю. А ніч – це погано, страшно, у ночі водяться чудовиська, привиди, відьми і всяка інша нечисть. Дехто з дітей, за спогадами спеціаліста, яка користувалася цим методом, навіть відмовлявся малювати ніч – настільки для них було страшно.
І тоді вона почала учити дошкільнят бачити в чорній фарбі красу і благородство. А в ночі – міріади зірок, з якими пов’язані прекрасні легенди. І незабаром діти перестали боятися ночі.
Автор: Тетяна Шішова