Ти можеш уявити собі “незграбного” цвіркуна? Я – ні, хіба що в мультиплікаційному фільмі. Звичайно, це може бути і справжній цвіркун, якого хтось покалічив, поранив, який кульгає, бо втратив ніжку, але чи тоді, коли в нього все гаразд, він може бути незграбний?
А цуценя? Так, коли воно ще мале і часом, ходячи, хитається, але саме тому й виглядає таким милим. Не думаю, що про нього можна сказати – “незграбне”, до того ж усі знають, що воно так ходить, бо є цуценям, рухи якого з плином часу поступово ставатимуть впевненими й скоординованими.
Малі діти рухаються, як цуценята: вони так само хитаються й невпевнено тримаються на ногах, особливо якщо лише недавно навчилися ходити. У них усе падає з рук, вони не вміють тримати або правильно хапати предмети, але всім відомо, що діти роблять так, бо ще малі й потребують часу (і практики), щоб скоординувати рухи, зробити їх упевненими й точними. Це питання розвитку нервових зв’язків у мозку, тобто цілком нормальний процес. Саме те, що вони так рухаються, робить їх такими милими.
Щоправда, трапляється (зазвичай, коли діти досягають підліткового віку й починають дорослішати), що старших дітей дійсно можна назвати незграбними. Їхні рухи й кроки – хоча ці діти вже давно вийшли з “цуценячого” віку – в цей період стають якоюсь мірою нескоординованими, виглядають “важкими”, негарними, кострубатими… Часом складається враження, що їм щось заважає рухатися.
Деколи такий незграбні рухи поєднуються із великою несміливістю. Здається, що дитина постійно почувається не у своїй тарілці, є збентеженою.
Чи можна їй допомогти?
“Рухаєшся, як слон!”
Мама спостерігає за Франческою, яка бавиться з подругами. Усім дівчаткам по десять років. Але чому інші бігають, підстрибують і кружляють навколо, як метелики, а її донька завжди виглядає, наче слон на складі порцеляни? Ходить із легкістю гіпопотама (хоча не є товстою!), топчеться дітям по ногах, а якщо торкнеться якоїсь речі, то можна побитися об заклад, що зіпсує її. Ані краплі чарівності… Що з неї виросте, якщо так піде й далі? А шкода, вона ж така приваблива дівчина! Хоча б трохи постаралася, до лиха! Личко в неї навіть дуже гарне. От якби ще звернула увагу на рухи, все було б гаразд. Ні, треба негайно з нею поговорити, вона мусить стати уважнішою…
Коли дівчата закінчили бавитися, Франческа з мамою повернулася додому, і між ними розпочалася сварка. “Рухаєшся, як слон!” – це лише початок. Далі мама прямо пояснює доньці, яке погане враження це справляє на інших і до чого може призвести, коли дівчинка трохи підросте. Жоден хлопець не захоче на неї глянути. Словом, усе обертається навколо того, що дівчинка “мусить звертати увагу на свої рухи…”
Франческа мовчки слухає. Уважно придивившись до неї в цей момент, можна було б помітити весь той біль, який вона відчуває. Адже знає, що мама права, бо вона справді рухається, як слон, але не може дати собі з цим раду. У неї просто так виходить… Сама соромиться цього й страждає. Франческа відчуває, що їй до горла підкочується клубок, здається, що вона ось-ось розплачеться, але дівчинка стримує сльози й обіцяє мамі, що старатиметься. Насправді ж вона воліла б, щоб цієї миті в неї під ногами розверзлася земля й поглинула її, позбавивши нарешті від мук, які вона переживає через свою незграбність…
Тепер удома Франческа стежить за кожним своїм рухом, намагається бути уважною… Проте почувається ще більше збентеженою, а її рухи стають ще менше спонтанними й природними. Якщо раніше вона виглядала, як слон або гіпопотам, то тепер скидається на заляканого слона або гіпопотама, скованого й іще незграбнішого…
Не вимагати неможливого
Мама Франчески вважає, що те, як донька рухається, є наслідком неуважності, “браку зосередження”, а отже, дещиці доброї волі з її боку було б досить, щоб вирішити цю проблему… Мама думає, що Франческа “могла б” рухатися інакше, якби тільки захотіла. Та це не так.
Безперечно, самосвідомість і розуміння того, що людина чинить, одразу роблять її дії чарівнішими. Однак це неправда, начебто дитина, яка рухається спонтанно, несвідомо, не замислюючись, автоматично стає незграбною.
Чарівність і координація рухів – це не одне й те саме, вони мають більше спільного зі спонтанністю, ніж із контролем.
Чому деякі діти справді стають незграбними? Причин є багато. Наприклад, така незграбність часто проявляється під час періодів швидкого росту (майже завжди в підлітковому віці, коли відбувається процес дозрівання), що, власне, і є її причиною. Це так, ніби дитина ще “не звикла” користуватися ногами, які несподівано стали довшими на десять сантиметрів, немовби не знає, що з ними робити, де їх тримати та як ними рухати.
Чи ви помітили, що зазвичай незграбними або неповороткими є високі діти (здебільшого ті, зріст яких вищий за пересічний) і майже ніколи – низькі?
Дітям меншого зросту не треба “стільки всього контролювати”, і вони не відчувають збентеження, пов’язаного з явним, видимим ростом, під час якого тіло видовжується швидше, ніж розум устигає призвичаїтися до нових розмірів.
- “Незграбність, причиною якої є процес росту”, – це лише один з випадків. Якщо йдеться саме про неї, то єдине, що можна зробити, аби справді допомогти дитині, – це дозволити їй звикнути до нових розмірів. Жодних нотацій, бо дитина, не може рухатися інакше й і так достатньо страждає через це: сама занадто часто порівнює себе з привабливішими, симпатичнішими друзями чи подругами (і це тільки одна з кривд, якої вона зазнає, а ще ж завдає собі чимало абсолютно надуманих страждань).
- Щоб вирішити проблему, слід заспокоїти дитину, сказавши їй, що ця ситуація є тимчасовою, що вона мине, що дитина звикне до неї й що тепер нічого зробити неможливо, тож ліпше розслабитися й терпляче почекати… А також, що дитина ні в чому не повинна себе “звинувачувати”, дивлячись на симпатичніших товаришів, і що коли вона перестане рости, то теж стане “прекрасним метеликом”, а не гіпопотамом тощо.
- Дуже корисно в такій ситуації створювати дитині численні можливості для занять спортом. Незграбній дитині більше, ніж будь-якій іншій, треба “здружитися” з власним тілом, навчитися під час тренувань контролювати власні рухи й врешті досягти повного контролю над ними, звикнувши виконувати вправи й систематично повторюючи їх.
Ці діти, щоправда, зазвичай із глибокою відразою ставляться до будь-яких видів спорту чи фізичної активності. Радше проводять час, прирісши до крісла, і поступово перетворюються на справжніх “ботанів”, тож можете навіть не казати їм, щоб пішли пограти в баскетбол!
По суті, це можна зрозуміти: відчуття того, що вони такі незграбні й нескоординовані, і так завдає їм великих страждань, тому воліють уникати ситуацій, у яких будуть змушені зайвий раз переконатися в цьому. А командні ігри, під час яких вони мусять порівнювати себе з іншими дітьми (які, найімовірніше, насміхаються з них), узагалі є для них найгіршою карою!
Не хочуть ходити в тренажерні зали, їх легше завести до зубного лікаря, ніж переконати в тому, щоб почали займатися якимось спортом, тощо… У цьому випадку також не слід силоміць волочити їх до басейну, “бо це й так не принесе їм жодної користі”. У такій ситуації басейн не допоможе, а лише поглибить їхню нехіть до спорту!
То що ж робити? Треба озброїтися святою терплячістю й запропонувати дитині на вибір різні можливості, не наполягаючи, якщо жодна їй не підходитиме, доти, доки (раніше чи пізніше) вона не знайде того виду фізичної активності, який їй сподобається.
- Якщо помітиш, що причиною більшості відмов дитини є те, що вона надто соромиться, порівнюючи себе з іншими, запропонуй їй тренуватися “на самоті”. Добре буде, якщо пізніше вона налагодить товариські стосунки з іншими дітьми, але тільки тоді, коли почуватиметься трохи впевненішою в собі й “потоваришує” з власним тілом.
- Якщо ж дитину насправді не цікавить жоден з видів спорту, запропонуй їй робити щось разом з тобою. Робити щось з мамою або татом – це завжди настільки приваблива пропозиція, що за її допомогою можна подолати чимало бар’єрів і перешкод. Якщо ти не спроможний на повноцінну фізичну активність, то достатньо навіть прогулянки, але якщо ти дуже тренований, то ліпше не демонструй своїх надзвичайних здібностей, бо це лише посилить у твоєї дитини почуття нижчості!
- Деколи причиною незграбності бувають природні чинники, тож у такій ситуації можуть допомогти вправи на зразок кравлінгу[1], які полягають у перехрещуванні ніг і рук. Є сотні варіантів цих вправ. До речі, їх можна виконувати, танцюючи! Ефект, без сумніву, стане помітним дуже швидко.
[1] Crawl (англ.) – повзати, плазувати