А тепер розгляньмо подану форму відповіді, а також мотиви, на основі яких її було опрацьовано.
- Окреслення проблеми
- Мама хотіла дозволити Джованні бавитися на подвір’ї. Це цілком влаштовувало і її, і дитину. Причиною виникнення проблеми стало не саме прохання сина, а третій елемент – існування того проклятого низенького муру.
- Раніше справу серйозно ускладнювала присутність старших хлопців. Джованні, найімовірніше, ніколи не стрибав би з муру з власної ініціативи, але під впливом умовлянь товаришів не захотів би показати слабкості й… мимоволі відчути себе гіршим за інших дітей… Окрім того, дуже малоймовірно, щоб чотирирічний Джованні чітко усвідомлював, як легко може впасти та які можуть бути наслідки цього падіння, особливо, якщо досі йому все вдавалося!
А отже… зваживши на обставини, можна сказати: шансів, що дитина прислухається до чітко окресленої заборони матері, практично не було (навіть під загрозою страшних покарань). Зате, отримавши таку вказівку, Джованні точно відчув би себе гіршим за двох інших хлопців. До того ж спроба остаточно закрити справу, тобто заборонити синові бавитися на подвір’ї, означала б, що мати позбавляє його важливого джерела спілкування й розваг із товаришами, а також була б для хлопця значним обмеженням, тим паче, що він ніколи не зрозумів би, чому “іншим можна, а йому ні”.
Отже, постає проблема заспокоєння багатьох різноманітних і суперечливих потреб. Йдеться про те, щоб дозволити Джованні бавитися на подвір’ї, але вберегти його від ризику небезпечної забави й одночасно пояснити ситуацію, щоб він не почувався гіршим від інших і міг устояти перед натиском товаришів. А загалом, найліпше, щоб усе це відбулося без непотрібної “демонізації” муру, щоб він врешті-решт не перетворився на такий бажаний і спокусливий предмет як заборонений плід. Це нелегко!
- Час відповіді
Будь-яка відповідь, що починалась би словами “Так, можеш, але…” або “Ні, не можеш, бо…”, була б неефективною як пояснення, бо чотирирічна дитина, почувши, що мама, зреагувавши на його прагнення, сказала “так”, більше б не слухала і помчала б сходами вниз. А якби почула “ні”, то відразу ж заплакала б, і жодні пояснення не допомогли б.
Отже, у будь-якій ситуації спочатку слід пояснити дитині причини свого рішення і тільки після цього повідомити висновок: так або ні.
Наприклад, у вищеописаній ситуації неможливо було б укласти з дитиною таємну угоду з дотриманням усієї урочистої церемонії складення обіцянки (що діти дуже люблять), якби Джованні від самого початку знав, що відповідь буде “так”. Він просто нудьгував би під час цієї розмови, нетерпляче чекаючи, коли нарешті можна буде піти надвір бавитися.
- Ритуали
Діти мають чудове відчуття ритуалу, церемонії, а також – потребу в урочистостях.
Нерідко в житті дітей можна спостерігати періоди, коли вони дотримуються своїх власних, приватних і особистих, “ритуалів”, деколи навіть таємних: наприклад, “перед тим, як вийти з дому, тричі обходять навколо ліжка” або “стають лише на білі плитки, оминаючи чорні”. Якби так поводився дорослий, то це, з огляду на абсурдність і перебільшено магічний характер таких учинків, скидалось би на патологію. Але для дитини це цілком нормально. У такий спосіб вона намагається контролювати дійсність. Такі дії стають для неї своєрідним “досвідом” на шляху здобуття контролю над подіями й поступово зникають самі, коли малюк, підростаючи, засвоює інші, ефективніші способи панування над світом.
- Цю схильність дітей до участи в ритуалах можна чудово використовувати, укладаючи з ними “угоди”, обмінюючись обіцянками, домовляючись. Важливо, щоб згодом той із батьків, який щось пообіцяв, ретельно дотримувався домовленості. Інакше угода втратить свою силу, й дитина по-справжньому вважатиме, що її “зрадили”, особливо якщо йтиметься про дуже важливі для неї питання, а вона ще замала, щоб прийняти й зрозуміти виправдання дорослого.
Ідея “укласти таємну угоду з мамою”, без сумніву, дуже приваблива для дитини. Вона створює між ними зв’язок і дає дитині змогу відчути себе важливою. У певному сенсі до неї “поставилися як до спільника”, і це посилює в ній почуття власної гідності.
- Почуття нижчості
На прикладі досягнення домовленості з мамою продемонстровано зовсім інший, обернений підхід до проблеми вміння. “Уміння стрибати з муру” мама замінила “вмінням укладати угоди”.
Ми вибрали цей приклад, щоб проілюструвати даний аспект проблеми. Стрибання з муру було для Джованні доказом того, що він такий же спритний, як і його друзі. Це відіграло б важливу роль під час порушення заборони, оскільки прагнення не почуватися кимсь гіршим – дуже сильна мотивація. Особливо, якщо товариші почали б його провокувати (що діти, звичайно ж, роблять), Джованні було б дуже важко встояти й не взяти участі в забаві.
- Скориставшись історією про таємну угоду, мама делікатно, але водночас доволі сильно, допомагає синові, пропонуючи йому альтернативний розв’язок проблеми: він хоч і не доведе товаришам, що вміє стрибати з того нещасного муру, зате продемонструє мамі, що вміє дотримуватися обіцянки, а це, якщо й не зваблива пропозиція, то все ж може ідеально втішити дитину. Зі слів матері, які наведено в прикладі, видно, що вона чудово розуміє, що насправді проблема стосується взаємин із товаришами.
- Передусім мама (якщо припустити, що дитина зможе це зрозуміти) пояснює, що заборона є лише тимчасовою. “Тепер” Джованні має чотири роки й не може стрибати з муру, але невдовзі йому буде шість, тобто стільки ж, як його товаришам, Анджело й Франческо, є зараз, і він зможе стрибати коли й скільки захоче.
Хоча й далі непокоїть те, що в чотирирічному віці дитина обмеженіша, ніж тоді, коли їй уже шість (щоправда, це відповідає дійсності й так впливає на дитину, що вона з приємністю сприймає думку про те, що їй треба трохи підрости), однак відомо, що це лише питання часу, а не фактичної нижчості. Словом, образливий закид щодо того, що Джованні не годиться для такої забави, не стосується особи – дитини, яку сприймають як таку, що не підходить, бо не може чогось робити, – а залежить від інших чинників. Розуміє це хлопець чи ні, він все одно отримує чітке повідомлення про те, що йдеться про щось інше (роки), про щось, що дуже швидко минає.
- Не демонізувати
У своїх поясненнях мама не “демонізує” мур як річ, яка сама по собі є причиною страшних нещасть чи джерелом загрози. Вона майже не згадує про нього й чітко пояснює, що “невдовзі”, маючи шість років, Джованні зможе стрибати, скільки захоче. Це дає змогу уникнути захоплення забороненим плодом, про що ми вже згадували. Мама трактує мур як будь-яку іншу річ, тож стрибання з нього теж вважає нормальною забавою, треба тільки почекати… А на разі можна втішатися таємною угодою з мамою…
- Говорити про почуття
Мама пояснює, що проблема полягає в тому, що це вона увесь час переживає, боячись, як би Джованні не заподіяв собі шкоду. (Насправді, так воно і є; це мама, яка хвилюється, має проблему, а не Джованні, який навіть не помічає небезпеки – ані з боку товаришів, ані з боку муру!).
Кожній, навіть найменшій, дитині легше зрозуміти й сприйняти емоційну мотивацію, ніж вольовий конфлікт або силове протистояння! Отож треба чітко сказати: проблема в тому, що я за тебе переживаю, що я боюся, що ти завдаси собі шкоди, що я… Діти дуже толерантно ставляться до проблем батьків, більш терпимо, ніж можна було б сподіватися!
“Я можу”
Добре, але що спільного ці роздуми про заборони мають з упевненістю в собі? Багато, дуже багато, бо черговою складовою впевненості в собі є почуття сили.
Надмірна кількість обмежень, занадто багато заборон нищать почуття сили, спричиняють те, що людина починає почуватися цілком підлеглою, підпорядкованою могутнішим силам (батькам), проти яких не можна боротися. А почуття безсилля залишається надовго й дуже пригнічує. Якщо ж певних заборон уникнути неможливо, то слід подумати, як забороняти так, щоб це якнайменше кривдило дитину.