Фабіо, якому майже шість років, намагається скласти модель вантажівки. Його ручки не можуть з’єднати окремі деталі, особливо маленькі.
Неподалік сидить мама. Час до часу вона поглядає, що робить син, і ледве стримується, щоб не прийти йому на допомогу. Вона знає, що Фабіо все любить робити сам і міг би навіть образитися, якби вона запропонувала йому свою підтримку. Це винятково самостійний, як на свій вік, хлопчик. На його обличчі написано, що найбільше задоволення він отримує тоді, коли йому вдається щось зробити самому. Хто знає, можливо, він не хоче почуватися гіршим від старшого на два роки брата, який є для нього майже легендарною особистістю…
Цієї миті Фабіо “воює” з колесом, яке не хоче налазити на стержень. Пробує знову і знову, його рухи стають щораз нервовішими й нетерплячішими. Колесо не налазить… Фабіо сопе й тисне сильніше… Трісь… Стержень зламався і… вчинилася буря з громами й блискавками! Фабіо з силою кидає вантажівкою об стіну й починає кричати… Його обличчя стає фіолетовим, він просто-таки шаленіє від люті! За мить хлопчик вибухає спазматичним, нестримним плачем і починає обзивати гидкими словами автомобіль і все навколо… Нарешті злість минула, її замінив розпачливий плач, і безутішний Фабіо, час від часу схлипуючи, сказав: “Не можу”.
* * *
Мікеле – доволі несмілива й стримана дитина. Часом він буває трохи боягузливий, а часом дуже лінивий. Щоправда, в нього є багато достоїнств: він надзвичайно інтелігентний, вразливий, обдарований інтуїцією, вміє чудово малювати й має шляхетну душу… Здебільшого хлопчик займає пасивну позицію, уникає труднощів, тож мама робить усе можливе, щоби трохи його мотивувати. Наприклад, нещодавно на його уродини, крім інших подарунків, Мікеле дісталися також чудові кольорові пазли, призначені для дітей саме його віку. Побачивши, що Мікеле тиняється помешканням і нічого не робить, мама запропонувала: “Сину, може, спробуєш скласти пазли, які тобі подарували на день народження?” Мама чудово знає, що Мікеле захоплюється різноманітними малюнками, тож запалиться складанням, якщо, звичайно, почне бавитися… Пачка виблискує на столі різними кольорами. Мікеле якусь хвилю дивиться на неї, а потім категорично заявляє: “Але я все одно не зможу!”
* * *
Філіпо вчиться їздити на велосипеді. Властиво він уже вміє їздити, але з додатковими колесам. Кілька днів тому він їх зняв… їздити без них – це щось зовсім інше! Тепер хлопчик тренується разом з мамою на одній із тихих вуличок, де не їздять автомобілі. Пробує раз за разом… Неймовірний старт, поворот в один бік, потім у другий і, звичайно, чимало падінь… Під час чергового падіння Філіпо вибухає нестримним плачем. І зовсім не тому, що вдарився, – мама все чудово бачила… А тому, що йому вже набридло власне безсилля й що він не може опанувати цього проклятого велосипеда. Звісно, що, схлипуючи, він промовляє: “Я не можу…”
“Раннє втручання”
Я вибрала три відмінні приклади, щоб відрізнялися також способи вирішення проблеми. Якщо йдеться про “раннє втручання”, то перша річ, яку слід зробити, завжди та сама: дитину, яка каже “Не можу”, передусім треба підбадьорити й утішити.
Адже цієї миті вона “кидається в прірву”: чи то тому, що дійшла до межі своїх об’єктивних можливостей, чи через те, що не цінує своїх реальних можливостей. У цей момент її почуття власної гідності дуже низьке. Спробуймо його посилити, а потім побачимо, за яких умов воно найліпше проявлятиметься.
Дитина окреслює себе на основі заперечення (“не”). Кажучи “Не можу”, висловлює також усе те, що це поняття означає у випадку з іншими речами, яких “не вміє”.
Отож, почнімо змінювати цей погляд, який пригнічує дитину, перетворюючи його на основі того, що дитина “вміє”. Цей метод може здатися надто солодкавим, але він дуже простий і ефективний, до того ж це найліпший момент, щоб ознайомити дитину з коротким списком усього того, що вона “вміє робити”, що може тощо…
Ідеться про простий акт відновлення рівноваги, а якщо хочемо, то й відповідних розмірів проблеми. У такі моменти дитина бачить лише один бік дійсності – все те, чого не вміє й не може робити. Показуючи їй другий бік, який насправді реально існує, демонструємо дитині сферу її можливостей і здібностей, починаємо надавати проблемі реалістичніших, зокрема й із точки зору емоційної перспективи, пропорцій.
“Раннє втручання” такого типу мусить вирізнятися емоційними, а не логічними й раціональними ознаками. Тобто йдеться не про раціональне пояснення дитині, що вона вміє робити чимало інших речей і що те, що вона не може зробити цієї однієї, ще не кінець світу. Такі міркування ще більше роздратують дитину.
- Дитина емоційно схвильована поразкою (справжньою або уявною), тож треба підбадьорити її саме в емоційній площині. Врешті-решт, важливо не те, “що” ти кажеш, а “як” говориш (тобто яким тоном, з якими жестами) і наскільки ти переконаний у гідності дитини взагалі, незалежно від цієї конкретної поразки.
- Цю початкову фазу не слід робити надто довгою, вистачить кількох хвилин; достатньо тепло й сердечно пригорнути дитину, проявити трохи ніжності й сказати кілька відповідних слів. Потім можна зробити щось конкретне, залежно від реальної проблеми, яку оте “Не можу” означає.
Проблеми слід розрізняти
Перший випадок
Фабіо – надзвичайно незалежна дитина. Він дуже хоче все робити самостійно. І зазвичай хлопчикові це вдається! (Про це треба пам’ятати). З колесом до вантажівки не вийшло, і саме це спричинило вибух гніву. Так само сльози Фабіо. Спочатку вони були слізьми злості й лише потім – прикрості, яку відчув хлопчик, зазнавши поразки, не отримавши задоволення та не досягнувши нового успіху…
Можливо, суттєву роль у цьому випадку відіграє порівняння з братом, який, як старший, безперечно ліпше дає собі раду, а Фабіо не розуміє, чому. Певна річ, що він не може пов’язати це з тим фактом, що різниця у два роки, яка є між ними, у цьому віці, без сумніву, означає ліпший розвиток мозкових зв’язків, а отже, й більші можливості. Тому Фабіо сприймає все як особисту зневагу, ознаку власної неспроможності, бездарності. Саме це його й ранить…
Мама дуже правильно зробила, що не прийшла на допомогу Фабіо, коли він пробував зібрати модель, бо син – згідно зі своєю логікою – фактично сприйняв би це як зневагу… як брак віри в те, що він може досягти успіху самостійно.
Якщо мама не втручатиметься і під час сцени злості, то це теж буде мудро (дивися попередній розділ “Чи цвіркун незграбний?”). Дитина мусить розрядитися, зупиняти її було б помилкою, навіть якщо вона реагує надмірно. До того ж будь-яке зовнішнє втручання в такій ситуації було б даремним: охоплений гнівом Фабіо не почув би пояснень, під впливом погроз міг би стримати, придушити лють, але це не принесло б жодної корнети й не допомогло б йому щось зрозуміти чи змінити свою поведінку.
- Коли сцена закінчиться, коли замість злості в душі дитини запанує почуття прикрості, можна переходити до першого, підбадьорливого етапу втручання. Фабіо, найімовірніше, сприйме це без ентузіазму, оскільки його не цікавить те, що він уміє робити. Зараз важливим для нього є лише те, що “цю річ” йому не вдалося зробити. Незважаючи на те, що хлопець слухатиме неуважно, така діяльність мами принесе користь, бо почне повертати проблемі відповідні розміри.
- Потім можна розпочати розмову. Проблема Фабіо в тому, що він “не вміє програвати”. Є такі люди, які ніколи цього й не навчаться. Є багато дорослих, які можуть влаштувати істеричну сцену, якщо їм не вдасться відбити м’яча під час гри в теніс… Звикнувши вигравати, завжди бути успішними, вони не терплять найменшої поразки, і ця цілком дитинна позиція перетворюється для них на справжні тортури… Однак Фабіо не дитинний, він – дитина! А це зовсім інша справа…
Він лише має навчитися – і в цьому йому можна допомогти – миритися з поразкою як з неминучим елементом життя й процесу здобування досвіду та навичок. Мусить навчитися терпляче переживати такі дрібні поразки, не дозволяючи, щоб вони надміру ранили його, і не сумніваючись через них у власній гідності. Має також навчитися визначати розмір поразок і використовувати їх як моменти, що дають змогу здобути досвід…
Тому цілком непридатним є репресивний метод: “Негайно припини божевільні істерики, бо дістанеш!” Можливо, це припинило б сцену, але зовсім не розв’язало б проблему й жодною мірою не допомогло б зрозуміти, про що ідеться…
Мабуть, спочатку варто на хвилю замислитися над тим, якою мірою ти сам схильний переживати поразки дитини (і власні також)!
Легко багато “сподіватися” від такої виняткової й понад свої літа розумної дитини. Можливо, ти справді дуже хочеш, аби твоя дитина завжди вигравала. Ймовірно, це і є частиною проблеми: дитина будь-якою ціною старається не розчарувати тебе! Хоча про все це ви відверто не говорите, однак відчуваєте серцем, отож воно впливає на стан справ, а отже, навіть під впливом найпрекрасніших слів нічого не зміниться, поки не зміниться твоя внутрішня настанова. Це також може бути винятково проблемою дитини, а джерелом цієї проблеми, можливо, є те, що хлопчик постійно порівнює себе з кимсь, наприклад, з братом…
Про все це можна розмовляти з дитиною, але передусім варто давати їй приклад терпимості й сприйняття, розуміння “помилок” під час виконання незліченних щоденних дрібних справ.
Другий випадок
Тепер маємо цілком іншу ситуацію: Мікеле – дитина, яка “навіть не пробує”, “одразу здається”. Він міг би скласти пазли, якби лише спробував це зробити. Йому все вдалося б, до того знайшов би собі заняття… але він поступається, програє апріорі.
У цьому випадку проявляється виразне початкове депресійне налаштування, що може вплинути на розвиток хлопця як обмежувальний чинник, а отже, треба якнайшвидше взятися за вирішення цієї проблеми.
- Тут фаза “раннього втручання” може стати довшою, бо вона має бути частиною тривалої діяльності, спрямованої на посилення почуття власної гідності. Треба постійно наголошувати на всіх без винятку успіхах Мікеле, а також підбадьорювати його у випадку поразок, характеризуючи їх як події, що мають якнайменше значення. Це довготривала праця, яку слід терпляче продовжувати доти, доки дитина не позбудеться “навичок” недооцінювання себе.
- Така вразлива дитина як Мікеле з приємністю та вдячністю (інакше, ніж, наприклад, Фабіо) сприйме початкову підтримку й запевнення в тому, що він на багато що здатний. А от у наступній фазі втручання вже варто проявити наполегливість. Треба уникати перебільшення й холодних указівок, а гаряче й рішуче переконувати дитину спробувати… Якщо хлопець навіть не спробує, то ніколи не пересвідчиться в тому, що вміє й може зробити те, чого прагне!
Мікеле має відчути, що протистояти викликам, боротися з ними – це приємно.
Треба, щоб він відмовився від пасивної, програшної позиції, кинувся у вир життя й нових переживань.
Певна річ, Мікеле також має подолати страх перед помилкою, бо інакше ніколи не наважиться нічого зробити, але передусім він потребує, щоби хтось заохотив його спробувати (у випадку Фабіо це було зайвим, оскільки з власної волі він пробував надто багато разів!).
Скажіть Мікеле, що попробуєте разом з ним, принаймні спочатку. Це може водночас заспокоїти й стимулювати хлопчика. Пізніше слід привчати його до самостійних дій, але це прийде з часом…
Із такими дітьми слід поводитися дуже тактовно, делікатно й лагідно (хоча нерідко буває навпаки – хочеться потрясти такою дитиною, щоб вона зреагувала), бо вони надзвичайно вразливі, а надто бурхливе й авторитарне втручання може принести результат цієї миті, але на довготривалу перспективу лише погіршить ситуацію.
Діти, схожі на Мікеле, не тільки повинні “спробувати, як це – щось робити” (цього можна досягти радикальними методами), а й передусім мають пізнати, як приємно робити спроби, братися за щось. І це стане основним мотивом, який спонукатиме їх до діяльності й який дуже важко задіяти радикальними методами…
Отже, з одного боку, такі діти змушують батьків утримувати рівновагу між лагідністю й рішучістю (що зовсім нелегко), а також, без сумніву, проявляти велику терплячість і витривалість! Але, з другого боку, це вартує зусиль, бо якщо вдасться прищепити дитині бажання брати повноцінну участь у житті, то, найімовірніше, вона стане водночас і вразливою, і сповненою ентузіазму, і чемною, і активною. Інакше цілком можливо, що дитина попрямує дорогою, яка веде до депресії.
Третій випадок
Бідолашний Філіпо! Після всіх отих падінь йому не можна дорікнути, що не пробував! Не можна також сказати, що він не вміє програвати й що влаштовує істеричні сцени після першої ж поразки. Ідеться про зовсім іншу ситуацію.
Перед Філіпо постала реальна проблема: навчитися їздити на велосипеді надзвичайно важко! Це вимагає доброї координації рухів і багато спроб. Для дітей, в яких добре розвинуте відчуття рівноваги, це завдання може бути легшим, а для інших утримати рівновагу – велика проблема, тому їм спочатку дуже важко їхати на велосипеді рівно.
У той момент, коли Філіпо починає плакати, він лише втомлений і роздратований черговою невдачею, йому набридли безконечні спроби й постійні падіння. Можливо, на сьогодні вже досить і треба зупинитися! Для того, щоб чогось навчитися, справді потрібна витривалість, але щоб тренування й далі приносило приємність і щоразу було захопливою пригодою, слід “споживати” його невеликими порціями.
Випадок Філіпо є найменш складним зі всіх трьох прикладів. Хлопець мусить лише навчитися дозувати зусилля, зрозуміти, коли слід зупинитися й не сумніватися у своїх силах, якщо не вдається досягти результатів так швидко, як він цього хотів би.
Упертість не є найліпшим методом вирішення проблем. Позитивне налаштування в поєднанні з терпеливістю приносить ліпші результати.
Треба також уміти на деякий час відступити, не опускаючи рук і не почуваючись бездарним і невмілим.
- У цьому випадку найліпше, що може зробити мама, то це втішити сина, пояснивши йому, як багато він зробив упродовж цього дня, і запевнивши, що його зусилля не були марними… а потім одразу слід забрати його додому! На сьогодні досить, і те, що цього дня було зроблено, – це успіх, а не поразка, хоча він ще не опанував “цю прокляту машину”. Завтра зробить ще один крок уперед…